— Плаваючі пестунчики. — Золоті макрелі стають нашими супутниками. — Ловитва акул. — "Кон-Тікі" стає морським чудовиськом. — Акули залишають нам лоцманів і причеп. — Літаючі кальмари. — Невідомі відвідувачі. — Водолазний кошик. — З тунцями і банітами в їхній стихії. — Неіснуючий риф. — Таємницю кіля розкрито. — Півдороги.
Минали тижні. Ми не бачили ніяких ознак корабля, не зустрічали у воді речей, які б свідчили про те, що на світі існують інші люди. Увесь океан належав нам; горизонт був відкритий перед нами з усіх боків, і від самого небозводу віяло справжнім спокоєм і свободою.
Повітря, насичене свіжою сіллю, неначе аж дзвеніло, а вся прозора блакить, що оточувала нас, обмивала і очищала тіло і душу. Всі складні проблеми цивілізованих людей здавалися нам на плоту штучними і примарними, простою вигадкою зіпсованого людського розуму. Реальністю були тільки стихії. А стихії, як видно, не звертали уваги на маленький пліт, або, можливо, приймали його за щось природне, що не порушувало гармонії океану і пристосовувалось до течії і хвиль, як птах або рибина. Тепер стихії були не страшним ворогом, що з піною накидався на нас, а надійним другом, який твердо і впевнено допомагав нам прямувати вперед. Вітер і хвилі штовхали і підганяли, а океанська течія під нами несла нас до нашої мети.
Коли б одного звичайного дня нашого плавання в океані нам зустрівся якийсь корабель, то з його борту було б видно, що ми спокійно погойдуємось то вгору, то вниз на довгій лінивій хвилі з дрібними білими гребенями, а пасат наповнює наше жовтогаряче вітрило і вигинає його в бік Полінезії.
З корабля можна було б побачити загорілого бородатого голого чоловіка. Він тягнув попереплутувані вірьовки, відчайдушно змагаючись з довгим стерновим веслом, або — в добру погоду — просто сидів на ящику і куняв під гарячим промінням сонця, злегка притримуючи пальцями ніг стернове весло.
Якщо Бенгта не було біля стерна, то він лежав на животі у дверях каюти з книгою в руках — якоюсь однією з його сімдесяти трьох книг з питань соціології. Крім того, Бенгт виконував обов'язки економа і відповідав за складання денного меню. Германа в будь-яку пору дня можна було бачити геть скрізь — на верхівці щогли з метеорологічними приладами, під плотом у водолазних окулярах, де він оглядав кіль, або в гумовому човні, прив'язаному до плоту, з повітряними кулями та якимсь дивним вимірювальним апаратом. Він був у нас начальником технічної частини і відповідав за метеорологічні та гідрографічні спостереження.
Кнут і Торстейн завжди порались із своїми напівсухими батареями, паяльниками та схемами. Щоб їх маленька радіостанція працювала серед бризок і вологи, на висоті 30 сантиметрів над поверхнею води, потрібен був увесь досвід, набутий ними в час війни. Щоночі вони по черзі посилали в ефір відомості про погоду, що приймались випадковими радіолюбителями, які потім передавали їх Метеорологічному інституту в Вашингтон та в інші місця. Ерік звичайно сидів і лагодив парус чи сплітав кінці вірьовок, а іноді вирізьблював на дереві або малював на папері силуети бородатих людей і незвичайних риб. А опівдні кожного дня він брав секстант і вилазив на ящик, щоб виміряти висоту сонця і визначити, скільки ми пройшли за минулу добу. У мене теж було чимало справ. Я заповнював судновий журнал і, складав звіти, збирав планктон, ловив рибу, робив кінозйомки. Кожен з нас відповідав за свою певну ділянку, і ніхто не втручався в роботу інших. Усі менш приємні роботи, як вахта біля стерна і готування страви, ми виконували по черзі. Кожному доводилось вахтувати біля стерна по дві години вдень і дві години вночі. А обов'язки кока кожен виконував відповідно до розкладу денних чергувань. На плоту було небагато законів і правил: нічний вахтовий мусив обв'язуватись вірьовкою, рятувальна вірьовка повинна бути на певному місці, в каюті не можна їсти, а за "вбиральню" може бути лише найдальший кінець кормової колоди. Коли потрібно було прийняти важливе рішення, ми, так само, як колись індіанці, скликали "військову" раду і, перш ніж на чомусь зупинитися, обговорювали питання разом.
Звичайно день на "Кон-Тікі" починався з того, що останній нічний вахтовий термосив кока, і той, заспаний, вилазив на мокру від роси палубу, залиту ранковим сонцем, і збирав летючу рибу. Замість того, щоб їсти рибу сирою, як це було заведено у полінезійців і перуанців, ми смажили її на невеликому примусі, який стояв усередині ящика, міцно прив'язаного до палуби перед дверима каюти. Цей ящик і був нашою кухнею. Сюди звичайно не задував південно-східний пасат, від якого в іншому місці на плоту важко було сховатись. Дерев'яний ящик загорявся лише в тому разі, коли вітер і хвилі надто енергійно бавилися з полум'ям примуса. Якось кок заснув, і полум'я охопило увесь ящик, а потім перекинулось на стіну бамбукової каюти. Але як тільки дим проник у каюту, вогонь відразу загасили; на "Кон-Тікі" ходити по воду було недалеко.
Запах смаженої риби рідко коли міг розбудити тих, хто хропів у каюті, через те коку доводилось тикати їх виделкою або співати сигнал побудки так фальшиво, що ніхто не міг цього довго витерпіти. Коли поблизу не було акулячих плавців, ми починали день з недовгого купання у Тихому океані, а потім сідали снідати на вільному повітрі край плоту.
Харчування було бездоганним. Ми проводили два експерименти: один стосувався інтендантського управління XX століття, другий — Кон-Тікі і V століття. Перший дослід було поставлено на Торстейні і Бенгті, які годувалися спеціальними раціонами в маленьких тонких пакетах, що зберігалися в коробках між колодами і бамбуковою палубою. А втім, Торстейн і Бенгт ніколи не виявляли прихильності до риби та іншої морської їжі. Раз у кілька тижнів ми розв'язували вірьовки, що прикріпляли бамбукову палубу, і витягували нові запаси, які потім міцно прив'язували перед каютою. Щільний шар асфальту, що вкривав з усіх боків картонні коробки, добре захистив їх, тоді як герметично закриті бляшані банки, що лежали поруч без упаковки, були зіпсовані морською водою, яка весь час плескалася навколо нашого продуктового складу.
У Кон-Тікі в його першому плаванні по океану не було ні асфальту, ні герметично закритих банок, а проте він не відчував серйозних труднощів з продовольством. І тоді мореплавці харчувалися продуктами, взятими з суші, а також тим, що вони могли роздобути для себе в дорозі. Цілком можливо, що Кон-Тікі, відпливаючи від берегів Перу після поразки біля озера Тітікака, міг мати на меті одне з двох завдань. Можливо, що він — живе втілення сонця, якому поклонявся увесь його , народ — зважився вирушити прямо в океані щоб іти шляхом самого сонця і знайти нову, більш мирну країну. Друга можливість для нього полягала в тому, щоб направити свої плоти вздовж узбережжя Південної Америки, висадитися десь трохи на північ і заснувати нове царство, якого б не досягли його переслідувачі. Відпливши від небезпечних скелястих берегів, населених ворожими племенами, він, як і ми, потрапив під південно-східний пасат і в течію Гумбольдта, і волею цих стихій змушений був зробити таке ж велике півколо прямо на захід.
Які б не були плани у цих сонцепоклонників, коли вони залишали свою батьківщину, вигнанці, звичайно, взяли з собою запас провіанту на час подорожі. Висушене м'ясо і риба, солодка картопля були основними тодішніми продуктами. Коли в ті часи люди вирушали на плотах вздовж пустинного берега Перу, вони брали з собою великий запас води. Замість глиняного посуду користувалися здебільшого великими бутлями з тикви, що не боялися поштовхів і ударів. Ще зручнішими для цього були товсті стовбури гігантського бамбука; в них просвердлювали всі кільця і всередину наливали воду через маленьку дірку, яку потім, закривали затичкою або заліплювали смолою чи камеддю. 30‒40 бамбукових стовбурів можна було прив'язати вздовж плоту під палубою, і там, захищені від сонця, вони обмивалися холоднуватою морською водою, яка в екваторіальній течії мала 26°С.
Такий запас води був удвоє більший від того, що ми витратили за всю подорож, а його можна було б і збільшити, прив'язавши ще кілька десятків бамбуків під плотом, де вони нічого не важили б і не займали б місця.
Через два місяці виявилось, що прісна вода стала затхлою і неприємною на смак. Та за цей час була повна можливість пропливти ту частину океану, де випадає мало дощів, і давно опинитися в областях, в яких запас води поповнювався б сильними зливами. Ми щодня видавали на кожного по літру з чвертю води, і далеко не завжди ця порція витрачалася.
Коли навіть наші попередники вирушали в дорогу з невеликими запасами продовольства, то вони все ж не відчували великих нестатків, поки пливли океаном разом з течією, в якій у великій кількості водилася риба. За весь час нашої подорожі не минало й дня, щоб навколо плоту не плавала риба, яку ми легко ловили. І майже щодня до нас на пліт з'являлися самі хоч кілька летючих рибин. Бувало навіть і так, що великі боніти, надзвичайно смачні, потрапляли на пліт з хвилями, які набігали на корму, і билися на палубі, коли вода стікала між колоди, наче крізь сито. Померти від голоду було неможливо.
Древні індіанці добре знали, що, висмоктуючи вологу із сирої риби, можна заспокоїти спрагу.
До цього вдавалися в останню світову війну ті, хто зазнавав аварії корабля. Можна також видавлювати сік, загорнувши шматок риби в якусь ганчірку, а коли риба велика, то найпростіше вирізати в її тілі кілька ямок, і почекати, поки вони швидко наповняться рідиною, що її виділяють лімфатичні залози. На смак, цей напій не дуже приємний — коли у вас є щось краще для пиття, — але солі в ньому так мало, що можна заспокоїти спрагу.
Потреба у питві набагато зменшувалась, коли ми регулярно купалися, а потім лежали мокрими в затіненій каюті. Коли навколо нас велично патрулювала акула, не даючи нам можливості по-справжньому викупатись в океані, то досить було просто лягти на кормі на колоди, міцно тримаючись за вірьовки пальцями рук і ніг. І тоді ми приймали ванну у прозорій воді Тихого океану, яка перекочувалась через нас кожних кілька секунд.
Коли в спеку людина знемагає від спраги, вона звичайно вважає, що організм вимагає рідини, і тоді часто запас води витрачається надміру і без усякої користі.