В мурах багатьох аху ми виявили велику кількість незвичних фігур, частково розбитих і використаних як будівельний матеріал у другу культурну епоху, коли класичні споруди перебудовували, а з Рано Рараку одправляли гігантські статуї і ставили їх нагорі, як велетенські монументи. Патер Себастьян зненацька теж натрапив на дві фігури людського зросту з твердого чорного каменю; одна з них була замурована як опора в передній стіні древньої аху, і виднілась тільки її спина. Посеред самого селища патер Себастьян і остров'яни допомогли нам поставити на ноги ще одну скульптуру. Статуя була примітивно зроблена з того самого червоного каменю, що й безголова фігура у Вінапу.
Ми значно наблизились до мети, розв'язали ще одну ланку в складній задачі. Стало відомо, що ті люди, котрі будували красиві мури по методу інків у першу епоху, не були творцями гігантів з Рано Рараку, які так прославили острів Пасхи. З червоного туфу, чорного базальту та жовтосірого вулканічного каменю, який став таким — популярним у другу епоху, вони витесали кілька простіших фігур з круглими головами й величезними очима. Ці статуї часто не перевищували зросту людини і не мали нічого спільного із знаменитими велетнями острова Пасхи, якщо не рахувати того, що їхні руки теж були складені на животі пальцями до пальців. Але ця особливість була типова для цілого ряду стародавніх кам'яних статуй доінкського періоду, а також для статуй із сусідніх Полінезійських островів.
Тепер, нарешті, німі статуї острова Пасхи заговорили! Першими порушили мовчанку безголові, зневажливо замуровані в стіни фігури, а потім заговорили і гордовиті статуї, що розмістилися по всьому острову аж до каменоломні. Кам'яних людей почали створювати одночасно з мурами. Ідею й техніку їх спорудження було занесено ззовні. Невеличкі фігури, які пізніше почали правити за матеріал для стін, безголовий червоний ідол у Вінапу, велетень на колінах, похований під уламками біля підніжжя Рано Рараку, належать до найдавнішого періоду. Та ось настала друга епоха, коли місцеві скульптори винайшли свій власний, вишуканіший стиль і почали створювати велетнів з рудим волоссям та ставити їх на перебудовані тераси. З набуттям досвіду фігури ставали все більшими й більшими. Вже ті статуї, які стояли на мурах, були досить великі, ще більші залишились лежати по дорозі, не кажучи вже про ті, що стоять біля підніжжя вулкана і до цього часу чекають, поки їм одполірують спини. Найбільший же гігант, висотою в семиповерховий будинок, лежав ще у самій каменоломні, з'єднаний спиною з горою.
Чим би все це скінчилось? Де була межа неможливого? Ніхто не знає. Бо перш ніж цю межу було досягнуто, настала катастрофа, яка зупинила бурхливий рух кам'яних велетнів, і вони попадали на землю. Остров'яни вірять, що все так сталося через відьму, якій не дали омара. Але насправді тут йшлося про більшу дичину, бо пересування кам'яних статуй припинилося з настанням третьої епохи, коли почався похід канібалів.
Сьогодні жителі острова — найближчі нащадки войовничого племені третьої епохи, яке вийшло переможцем з боротьби. Коли їхні полінезійські предки під час свого переможного воєнного походу з Пальмових островів на заході досягли, нарешті, острова Пасхи, тут почалися бурхливі події. Про бої, що відбулися потім, про повалені статуї, про часи, — коли сокири врубувались уже не в кам'яних людей, а в людей із м'яса й кісток, нам скоро розповіли самі остров'яни. В цих боях їхні предки брали активну участь. Третя епоха ще жива, хоч сьогодні на острові панує мир і згода.
Розділ V
ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ
Життя в Анакенському таборі текло своїм звичайним руслом. Наше біле судно стало ніби частиною острова Пасхи, таким же його орієнтиром, як пташині острівки навколо узбережжя. Воно сяяло на сонці проти скель, що оточували бухту. Ніколи ще жодний корабель не затримувався біля цих берегів так довго, за винятком тих, які океан викинув на скелі. Вони лежать тепер на дні, і навіть їхні щогли надійно сховані від пасатів.
Коли вітер з моря починав надто сильно бити у стіни наметів, стюард поспішав на судно і приносив додатковий запас харчів, бо капітан давав сигнал сиреною і повідомляв по радіо на коротких хвилях, що мусить на деякий час розлучитися з нами. Тоді судно огинало острів і шукало захисту під скелями неподалік від Рано Рараку, на місці нашої першої зупинки. День чи два бухта перед табором лишалася порожньою, і здавалось, що в добре знайомій картині невистачає якоїсь деталі. Та ось одного чудового ранку ми за сигналом стюарда, що калатав у сковороду, виповзали з наметів і знову бачили свій корабель, який погойдувався на хвилях у променях ранкового сонця.
Осяяний сонцем табір став для нас домівкою, надійною стоянкою на весь час непосидячого життя на острові. Коли ми бачили біле судно за чорними скелями, зелені намети на тлі жовтої трави й золотистого піску, а над собою аж до обрію — голубе небо, то почували себе, як дома. Закінчувався трудовий день, бурхливі хвилі вабили нас до себе, а стюард бив у сковороду, скликаючи до смачного обіду. Потім ми лягали на траву і розмовляли при світлі зір або при яскравому сяйві місяця. Дехто влаштовувався читати, писати чи слухати патефон в наметі, який правив нам за їдальню, а інші сідлали коней і зникали за пагорбом. На суші моряки перетворились у справжніх ковбоїв, а другий штурман став їхнім штальмейстером. Коли моряки збиралися в селище Хангароа на храмовій терасі перед наметами, ніби на цирковому манежі, нетерпляче хропли і ставали дибки коні. Якось юнга хотів поїхати в селище навпростець кам'янистим схилом і зламав собі руку, завдавши лікареві чимало клопоту. Але чого не зробиш, коли тебе кличе справжня хула!
Незабаром ми вже знали майже всіх жителів селища. Тільки чорноокий лікар рідко з'являвся навіть на танцях, а вчителя ми ще не бачили жодного разу. Вони не ходили, як усі інші, до маленької церкви патера Себастьяна і тому не бували на обідах, які щонеділі після відправи влаштовували черниці або губернатор. Це дивувало нас, бо незалежно від віри й світогляду ніхто не пропускав нагоди побувати в церкві, щоб послухати простої проповіді патера Себастьяна і натішитись чудовим полінезійським співом. Святковий настрій остров'ян, які урочисто відзначали кінець тижня, мимоволі передавався всім. Коли дзвонар Йосиф починав бити в дзвони, навіть найледачіші, котрі цілий тиждень просиджували на порозі, всі, хто тільки міг виповзти з дому, одягали найкращий одяг і урочисто прямували пагорбом до церкви.
Але одного дня доля несподівано звела нас з учителем. Від імені школи губернатор кілька разів просив нас влаштувати для школярів прогулянку довкола острова на експедиційному судні. Він вважав, що це було б для дітей дуже корисно. Вони могли б зійти на берег в Анакені, там пообідати, а потім плисти далі, щоб увечері повернутись до селища.
Я не був у захваті од цієї ідеї, але за дітей просили черниці, і коли патер Себастьян сказав, що ніхто з них не бачив острова з. моря, я здався і пообіцяв попросити капітана підвести судно до селища. Борти на верхній палубі були загнуті всередину, так що ніхто з дітей не міг перелізти через них. Судно цілком годилось для прогулянки. А втім, нам сказали, що місцеві школярі плавають, як риби, — вони бовтаються в бухті, ще навіть не починаючи ходити до школи.
Рано-вранці в тиху погоду ми стали на якір біля селища Хангароа і взяли на борт сто п'ятнадцять школярів. Це була восьма частина всього населення острова. Крім семи дорослих остров'ян, дітей супроводжували вчитель, лікар з помічником, заступник губернатора і три черниці. Губернатор і патер Себастьян відмовились від поїздки.
Діти були страшенно захоплені — палуба аж дрижала від веселих криків та співів. Усі сперечались за місце на носі корабля, кожен хотів бачити, як судно розтинає хвилі. Та коли з оглушливим гуркотом було піднято якір і сирена повідомила про відплиття, більшість дітей притихли. Вони з сумом дивились на селище, ніби вирушали не. в одноденну прогулянку довкола острова, а в кругосвітню подорож. Зрештою, острів був для них цілим світом.
Коли судно загойдалось на хвилях, дітям стало недобре. Один з остров'ян підійшов до нас і попросив плисти швидше, щоб скоріше прибути в Анакену. Потім він, ~ хитаючись, попрямував до люка, на якому вже спало повно дітей. Невдовзі школярі лежали по всій палубі, ніби клунки з білизною, а коли хтось із них і підходив до борту, то не для того, щоб поглянути на чудовий берег рідного острова, а щоб їхній сніданок не опинився на палубі.
Із усіх наших гостей тільки вчитель почував себе добре. Товстий, круглий, ніби якийсь велетень серед зграйки дітей, він не присідав ні на хвилинку, відколи ступив на палубу. Він сказав, що плавав по морю безліч разів у всяку погоду і ніколи не хворів. Чорним, як смола, волоссям та блискучими темними очима він скидався на свого завзятого друга — лікаря і був таким самим запальним. політиком.
Місцеві жителі вважаються громадянами Чілі, проте не мають відповідних прав, поки не доберуться на військовому кораблі до Валпарайсо і не поселяться на континенті між чілійцями. Учитель поклав собі за мету допомогти остров'янам переселитись на материк. Погляд його чорних очей був суворим, коли він говорив про політику, але ставав безмежно ніжним, коли він виймав олівець, щоб нанести в свій блокнот контури берегів, або гладив котрогось із дітей по голові. Учитель заглядав; у всі закутки і на місцевому діалекті втішав хворих. Він то сідав до когось із них і давав пілюлі, то волік до поручнів зразу двох довготелесих підлітків, які жестами просили дати їм дорогу.
Коли ми повернули за мис, море стало спокійнішим; і старші хлопчики та дівчатка ожили. Але замість того, щоб триматись посеред судна, вони всі кинулись на ніс, де найдужче гойдало. Вчителеві довелося тягнути їх позеленілих, сонних, назад до люка, де вони зразу ж лягали. Від радості не залишилося й сліду, і тільки тоді, коли ми завернули в бухту Анакени, діти знову загомоніли. Поки матроси закріплювали якірні ланцюги, вони співали полінезійських пісень.
Коли шхуна стала на своєму місці поблизу табору, всіх дітей було перевезено на берег.