От тому, мабуть, він і був один з найкращих агентів.
– То це ви будете мені за провідників? – весело спитав він лунким басовитим голосом.
Він потиснув нам руки, і ми відразу стали друзями.
Сер Роберт довгенько грався пером, перш ніж наважився послати одного з своїх найкращих агентів у Камберленд на вивідини. Але його мала супроводити людина, що знала той край. Якщо Том Бойд поїде сам один, то в горах він блукатиме, наче сліпий, а в селах, з своєю сомерсетширською[19] вимовою, буде примітний, як негр.
Отож урешті вирішено, що з ним поїду я. Якщо ключ до таємниці слід шукати десь у Мортонових володіннях, то хто-хто, а я ці гори й долини знаю, як власну кишеню. Люди трактуватимуть мене як свого земляка і не боятимуться розмовляти з моїм супутником Бойдом.
– Та коли мене впізнають, люди сера Філіпа відразу почнуть полювати на мене. Може, ви дасте мені якусь цидулу, що я дістав помилування, аби вони мене не займали?
Сер Роберт похитав головою.
– Як же помилувати людину, коли її не звинувачено? Можу пообіцяти одне: якщо тобі не пощастить і тебе заарештують, ми подбаємо за твою безпеку. – Він усміхнувся. – Навіть нам, державним секретарям, доводиться додержувати закону.
– Я стежитиму, щоб він не вскочив у біду, сер, – запевнив Бойд. – Мій план такий: переберемося на мандрівного крамаря та його помічника і доїдемо до Камберленду. Там підшукаємо собі сховище: може, Браунріг знайде клуню, де ми зможемо ночувати, а може, нам дасть притулок його батько. Якщо буде хоч найменша небезпека, хлопець удень і носа не появить. Тільки його сім'я та найближчі друзі знатимуть, що він повернувся додому. Якщо він зведе мене з ними, я сам подбаю за все інше.
Певно, що Кіт теж хотіла поїхати з нами, і, звичайно, ніхто, крім мене, не вважав за потрібне відрядити ще й другого хлопця. Не знаю, що б ті джентльмени сказали, коли б довідалися, хто вона була насправді!
Ми довго й завзято сперечалися, проти її участі в експедиції висувалося дев'яносто дев'ять доказів, проте коли наші пакові коні виїхали на Великий північний шлях, то, як ви собі й уявляєте, нас було не двоє, а троє.
Саме настав червень, погода стояла така, що кращої й бажати не доводилося. Наш шлях проходив через східну Англію, по зовсім нових для нас місцях. Пам'ятаю, ми поминули Шервудський ліс і ночували на щойно скошеному моріжку під великими дубами, Що, певно, бачили і Робін Гуда. Потім ми переїхали йоркську долину. Вона була пласка, як стіл, і нам, горянам, здалася одноманітною. Дорога вела далі, аж до самого кордону Шотландії, але ми зраділи, коли настав час звернути до Річмонда й простувати малолюдним путівцем через йоркширські гори, що за ними починався наш рідний край.
Нарешті ми опинилися знову в горах! Щоправда, ці йоркширські горби були несхожі на наші. Вони зелені й округлі, в них не знайдеш зубчастих скель і глибоких прірв. Та все ж це були гори. Місцями там ріс і верес, але він ще не цвів. Повсюди ми чули дзюркотіння струмків, що вистрибували по пласких сірих каменюках. Хати теж були з каменю, як і в наших краях; червона цегла, солом'яні стріхи й просмолені сволоки лишилися позаду. Горяни стрічали нас гостинно, і голоси їхні лунали привітніше: адже нові люди заходили рідко в ці самотні долини. Та й харчі були добрі, а не клоччя та вовна, аби кишка повна, як у Лондоні.
Ми таки й справді торгували дорогою. У нас було з собою вдосталь кольорових стрічок, шеффілдських ножів, солі та зілля до приправи, локриці та іспанських помаранч, листівок з піснями тощо.
– Ніколи не завадить заробити собі якусь дещицю, – казав Том. – Нам, агентам, платять не дуже щедро, а роки минають. Скоро я буду надто старий для свого фаху, а що робити тоді? Треба заощаджувати гроші на чорний день. Я мрію відкрити таку собі невеличку корчму біля Тауера. – Він засміявся. – Можна назвати її "Під замковою шпаркою", га?
Отож ми забиралися все далі й далі в гори, не гаючи даремно часу, однак потроху торгуючи своїм крамом, щоб не викликати ніякої підозри. І ось одного ранку, що назавжди лишиться в моїй пам'яті, ми вийшли вдосвіта і, минувши останню ферму, почали сходити на високу гриву гори. Ми перевірили затравки своїх пістолів. Дорогою нас могли перестрінути волоцюги, що блукали по горах. В долині нам розповідали страшні історії про крамарів, що їх убивали задля кількох шилінгів і скидали в бездонні провалля, так що навіть тіла їхні годі було шукати. Ми були весь час насторожі, але нас ніхто не зайняв.
Та цей ранок запам'ятався мені зовсім не через те. Нарешті настала щаслива мить, коли ми зійшли на саму вершину хребта і побачили у себе під ногами новий край.
Праворуч і ліворуч вершина за вершиною здіймалися гірські пасма, що тяглися від Тренту майже до самого Тайну[20]. А перед нами лежала райська долина, широка, зелена, багата; міста і села здавалися згори темними плямами, і сірі тіні хмар поволі пропливали над зеленню й золотом того сонячного краю.
А далі, за долиною, розтинали покривало білих хмар рідні гори. Скідоу і Скейфел, Бленкетра і Гларамара, Гелвелін і Грейт Гейбл височіли, наче овіяні славою велетні.
Щоб дістатися до них, треба було йти ще цілісінький день, і ви, мабуть, скажете, що я не міг їх розрізнити на такій відстані. Запевняю вас, я майже був переконаний, що бачу свій рідний дім, який приліпився під виступом нашої гори!
Том лише промовив:
– Ну, хлоп'ята, тепер ми вступаємо у ваш край. Отож краще, либонь, замаскуватися. Перебиратися ми поки що не будемо; слід просто відвернути увагу од вашої звичайної зовнішності. Людям властиво запам'ятовувати особливі прикмети. Якщо у вас буде пов'язка на оці чи страшний шрам на щоці, така прикмета западе в пам'ять кожному.
Ми надумали, що тим часом я перев'яжу голову, яку я, мовляв, розбив, звалившись із коня. Носити пов'язку в червневу спеку було не дуже приємно, але я сподівався, що скину її днів за два.
– А як з Кітом? – спитав Том. – Не можна ж умотати вас обох.
– Для Камберленду я цілком замаскована, – відповіла Кіт і прямо розповіла йому свою таємницю: приховувати її далі було неможливо.
– Щоб мене повісили! – вигукнув Том і витріщився на неї, роззявивши великого рота так, що стало видно рідкі зуби. – Аби я знав…
– Тепер уже пізно мене завертати, – швидко мовила Кіт.
– Вона з честю витримала важку мандрівку, – зауважив я. – На гору йшла не згірше за хлопця.
– До того ж дівчина може бути часом корисна в ролі дівчини. Піт дістане мені сукню своєї сестри і в разі потреби я переберуся на дівчину, як того вечора, коли ми побували в домі джентльмена в жовтому. Без мене Піт ніколи б не дістав рукопису.
– Гаразд, гаразд, – мовив Том, збентежено всміхаючись. – Але коли б я був твій батько, ти б у мене дістала доброго чосу.
– Справді? – спокійно спитала вона, дивлячись йому просто у вічі.
Том похитав головою.
– Е, ні. Я б швидше зважився відлупцювати тигрицю, – визнав він. – Мені шкода сера Філіпа: він не відає, з ким має справу, йому пощастило лише в одному.
– В чому саме?
– Хай подякує своїй щасливій зірці за те, що не побрався з тобою. Краще йому померти наглою смертю від руки ката в Тауері, ніж жити з тобою все життя.
– Грубіян! – обурено вигукнула вона.
Того дня Кіт була нам за провідника. Вона виросла в Східному Камберленді, на берегах Алсвотеру. Вона сказала, що коли дійде віку, то успадкує там грунти. Її опікун жив біля Шерпа, і нам довелося зробити добрий гак, щоб обминути те місце. З дитинства Кіт лазила по навколишніх бескидах, як гірська кішка, і знала кожний горб, кожний водоспад, кожне озерце серед тамтешніх торфовищ.
Тієї ночі ми отаборились у пониззі Алсвотеру. Кіт показала нам довге вузьке озеро, що виблискувало чорним і жовтим при світлі повного місяця.
– На тім боці стоїть мій дім, – похвалилася вона. – Вікна в ньому із справжнього скла, а на стінах висять гобелени. І земля, багато-багато землі. Коли я виросту, все буде моє. Ось що хотів привласнити той мерзотник Філіп. Він мріяв з'єднати наші маєтки, докупити ще землі – а то й украсти – і стати за повновладного хазяїна всього обширу від Пенріта до Кезіка.
– Ми йому вставимо палицю в колеса, – пообіцяв я.
Наступного ранку за проводаря нашої валки став я, і ми рушили далі на захід малолюдними путівцями, що ведуть через болота між Алсвотером і Скідоу. Ми навмисне обминули Пенріт. Надійшла пора братися до діла, а в місті було багато народу, і торгівля нас би затримала надовго. Сонце ще не встигло підбитися вгору, як ми вже обминули Грейт Мел, і перед нами по той бік долини з'явилася Бленкетра, тьмяно-сіра в світлі яскравого ранішнього сонця, – моя гора, мій рідний дім. Якими нестерпно довгими видалися нам ці останні милі. Діставшись до нашої долини, ми поклали їхати поволеньки, щоб не викликати ніякої підозри. Ми заходили в кожну хату, і я щоразу червонів і схилявся над паками краму, щоб не впасти в око сусідам, які знали мене з колиски. На щастя, всі розмови провадив Том, а коли треба було, на допомогу йому ставала Кіт, і мені жодного разу не довелося розтулити рота, крім одного випадку: у відповідь на запитання жалісливої місіс Бел, чому в мене зав'язана голова, я буркнув:
– Упав з коня.
Сонце вже звернуло з полудня, коли ми перебрели на конях через бурчак і побачили зелений моріжок перед сірим будиночком, що притулився під горою.
– Обережно, там білизна! – вигукнула застережливо мати, вибігаючи з сіней і роздивляючись на нас з-під долоні.
Біла, щойно випрана білизна була розіслана на густій траві й пригнічена каменюками, щоб її, часом, не здув вітер. Мати дивилася на нас, як на чужинців, але всміхнулась, побачивши великі паки. Вона любила порпатися в крамові, що його приносили мандрівні крамарі. Це була одна з небагатьох розваг для жінки, що жила далеко від ринку й не мала коли їздити до міста.
– Добридень вам, – привітно мовила мати до Тома, коли він скочив з сідла. – Що ви привезли? Всі шовки Китаю й парфуми Аравії?
– Щось набагато коштовніше, добродійко, – відповів, уклоняючись, усміхнений Том, і я, нетямлячись із радощів, кинувся їй в обійми.
Самі можете уявити, як минули перші години.