Сподіваюсь, що ви остільки доброї думки про мене, що не використаєте свого впливу супроти мене. Я не кажу нічого про те, що в цьому для мене все, — ось те, за що я прошу. Умову, за якою я прошу, і якої ви маєте безперечне право вимагати від мене, я виконаю невідкладно.
— Я даю обіцянку, — сказав доктор, — без ніякої умови. Я вірю, що ваші цілі точно і справді такі, як ви їх висловили. Я вірю, що ваш намір — зробити постійними, а не послабити зв'язки між мною і найдорожчою для мене істотою, що становить моє друге я. Коли вона скаже мені, що ви конче потрібні для її повного щастя, я віддам. її вам. Коли б були, Чарлзе Дарнею, коли б були... — Чарлз Дарней вдячно взяв його руку; їхні руки були з'єднані, поки доктор говорив, — коли б були які фантазії, які причини, які здогади, взагалі щонебудь, нове чи старе, проти того, кого вона дійсно любить, — і на ньому не лежало прямої відповідальности за це, — то всі вони будуть забуті ради неї. Вона для мене все; вона для мене більше ніж моє страждання, більш ніж моє горе, більш... Ну! та це пусті розмови.
Дивно було, як він відразу замовк, дивний був і його втуплений погляд, коли він перестав говорити. Дарней відчув, як його власна рука похолонула в руці доктора, який поволі визволив і спустив її.
— Ви щось говорили мені,—сказав доктор Манетт, усміхаючись. — Що ви казали мені?
Дарней не знав, що відповідати, поки не згадав, що говорили про умову. Він був дуже радий, що думка повернулася на це, і відповів:
_ На ваше довір'я і я мушу відповісти цілковитим довір'ям. Ім'я, що мене тепер звуть, хоч це тільки трохи змінене ім'я моєї матері, не є, як ви пригадаєте, моє справжнє ім'я. Я хочу сказати вам його й сказати вам, чому я в Англії.
— Стривайте!—сказав доктор із Бове.
— Я хотів цим більш заслужити на ваше довір'я й не мати ніякої тайни від вас.
— Годі!
Момент, доктор закрив свої вуха руками; ще момент, і доктор обома руками закрив рот Дарнеєві.
— Ви скажете мені, коли я спитаю вас, не тепер. Коли вам пощастить, коли Люесі полюбить вас, то ви скажете мені вранці в день весілля. Обіцяєте?
— Радо.
— Дайте мені вашу руку. Вона зараз прийде додому, і краще буде, щоб вона сьогоднішнього вечора не бачила нас укупі. Ідіть.
Вже стемніло, коли Чарлз Дарней залишив його, а за годину, коли було ще темніше, прийшла додому Люесі; вона швиденько увійшла в кімнату сама, — міс Прос пішла прямо нагору, — і була здивована, побачивши, що крісло, де він звичайно читав, порожнє.
— Батьку! — обізвалась вона до нього.—Любий батьку!
Ніякої відповіді, тільки чути було стукотіння молотка в його опочивальні. Швидко пройшовши через сусідню кімнату, вона заглянула крізь двері й побігла назад перелякана. Кров похолонула в ній. "Що робити? Що робити?"—питала вона сама себе.
її розгубленість тривала тільки один момент. Вона кинулася назад, постукала в двері й ніжно покликала його. Стук урвався, як тільки він почув її голос. Він вийшов до неї, і вони довго ходили вдвох туди й сюди.
Тієї ночі вона вставала з ліжка й приходила дивитися, як він спить. Він спав тяжко; скринька з шевськими струментами і його давня незакінчена робота лежали як звичайно.
Розділ XI.
ІНША КАРТИНА НА ТУ САМУ ТЕМУ.
Сідней, сказав м-р Страйвер тієї самої ночі чи ранку до свого шакала, зробіть собі другу шклянку пуншу. Я маю щось сказати вам. То слухайте! Я скажу вам таку річ, що здивує вас, і може примусить вас подумати, що я не такий то вже мудрий, як ви гадаєте. Маю намір одружитися. І не з грошима. Що ви на це скажете?
— Хто ж вона? Хто ця особа?
— Ви тільки не засмутіться, коли я вам назову її ¡м'я, Сідней. Ви якось згадували ту молоду леді при мені в зневажливих виразах.
— Я згадував?
— Авжеж ви, і в цих самих кімнатах.
Сідней Картон пив свій пунш і дивився на свого самоза— доволеного приятеля.
— Ви згадали про молоду леді, назвавши Ті золотоволосою куклою. Та молода особа — міс Манетт. Коли б ви були людиною хоч трохи чулою або делікатною в таких речах, Сідней, то я міг би образитися за таке визначення; однак ви не така людина. У вас зовсім немає такого почуття, і тому я не гніваюся на вас за такий вираз, як не гнівався б за присуд про мою картину з боку людини, що не розуміється на живопису, або за присуд про один з моїх музичних творів з боку людини, що не має музичного вуха.
Сідней Картон пив пунш дуже швидко, пив цілими шклян— ками й дивився на свого приятеля.
— Тепер ви знаєте все, Сідней, — сказав м-р Страйвер.— Я не піклуюся про багатство: вона—чарівне створіння, а я вирішив зробити вибір довподоби. Взагалі, я гадаю, що я можу дати втіхи собі. Вона матиме з мене чоловіка досить заможного, що швидко підноситься и визначається. Для неї це велике щастя, та вона й гідна великого щастя. Ви здивовані?
— Чого ж мені дивуватися? — сказав Картон, що все ще пив пунш.
— Ви похваляєте?
— А чому ж би мені й не похваляти? — відповів Картон, п'ючи пунш.
— Добре, — сказав його приятель Страйвер, — ви прийняли це спокійніше, ніж я думав, і виявили менш корисливости щодо мене, ніж я гадав, хоу, я пёвен, за цей час ви досить добре дізналися, що ваш давній однокашник — людина досить твердої волі. Так, Сідней, досить уже такого одноманітного життя,— потрібна переміна. Я почуваю, що приємна річ для чоловіка мати свій дім, коли він має нахил іти до нього (а коли ні, то може й ухилитися), і я почуваю, що міс Манетт не розгубиться ні в якому становищі й ніколи не порушить мого кредиту. Отак я й порішив. А тепер, Сідней, старий паничу, я хотів би ще вам сказати слівце про вашу майбутність. Ви на поганій ДО' розі, — ви це знаєте; далебі, ви на поганій дорозі Ви не знаєте ціни грошам; ви живете надто непомірно, ви звалитеся одного дня, хворий і озлиднілий; ви справді повинні подумати про няньку.
Поблажливий і охоронний тон, яким він говорив це, роби" його вдвоє зарозумілішим і вчетверо образливішим.
— Дозвольте мені порадити вам, — говорив далі Страйвер, — дивитися на це прямо. Я подивився на це прямо з мого особливого погляду, а ви подивіться прямо з вашого погляду. Одружіться. Підшукайте собі когось, щоб піклувався про вас. Ви ніколи не мали втіхи серед жіноцтва, не розуміли його й не мали такту в поводженні з жінками. Знайдіть когонебудь. Знайдіть поважну жінку з невеличким маєтком, якунебудь хазяйку мебльованих кімнат, якунебудь кватирну хазяйку та й одружіться з нею, супроти злигоднів. Це якраз підхоже для вас. Подумайте про це, Сідней!
— Я подумаю, — сказав Сідней.
Розділ XII.
ДЕЛІКАТНА ЛЮДИНА.
М-р Страйвер, забравши собі в голову великодушно ощасливити докторову доньку, вирішив сповістити її про таке щастя раніш, ніж від'їхати з міста на "довгі вакації". Щодо успіху своєї справи, то він вважав його поза всякими сумнівами: остаточний результат для нього був цілком ясний. Відповідно до такого вирішення м-р Страйвер на самому початку "довгих вакацій" надумався явитися в Соґо і там об'явити про свої благородні наміри. І пішов собі Страйвер до Соґо. Коли він проходив повз Телсонів, а він був укладником Телсонового банку і знав м-ра Лоррі як інтимного приятеля Манеттів, то йому спало на думку зайти до банку й одкрити м-рові Лоррі, яка ясна зоря мала зійти над Соґо. М-р Страйвер постукався в скрипливі двері, споткнувся на двох східцях, пройшов повз двох старих касирів, протиснувся до затхлої задньої кімнати, де сидів м-р Лоррі за розлініюваними для чисел книгами коло перпендикулярних залізних штабів на його вікні, наче й воно було розлі— нієне для чисел, наче на сріті не було нікого, крім чисел.
— Здорові були! — сказав м-р Страйвер.—Сподіваюся, що гаразд. Я власне до вас, м-р Лоррі, в приватній Справі, — хотів би сказати вам декілька слів. Я маю намір посвататися до вашої маленької приятельки міс Манетт, м-р Лоррі.
— Ой, боже мій! — скрикнув м-р Лоррі, тручи своє підборіддя й сумнівно поглядаючи на свого гостя.
— Ой, боже мій, сер! — повторив Страйвер і відступив назад. — Що ви тим хочете сказати, м-р Лоррі?
— Що хочу сказати? — відповіла ділова людина.—Звичайно, тільки дружнє й приємне, і що це робить вам найвищу честь, і... одно слово, я розумію тим усе, чого ви бажаєте. Проте, далебі, ви знаєте, м-р Страйвер.г.
М-р Лоррі спинився і якось чудно потряс головою.
— Ну, хоч ви мене повісьте, коли я що.розумію, М-р Лоррі|^_, сказав Страйвер, витріщивши очі і глибоко зідхнувши.
М-р Лоррі насунув свою перуку до ушей наче для того, щоб певніше дійти до цілі, і почав гризти кінчик свого гусиного пера.
— Нехай його чорти візьмуть, сер! — сказав Страйвер, витріщившися на нього, — хіба ж я непридатний?
— Ох, боже мій, такі Так. Ох, ви придатні,—сказав Лоррі.—, Коли ви кажете, що придатні, то певне придатні.
— Хіба ж я не благоденствую?
— Ой, коли мова про благоденство, то ви благоденствуєте,—. сказав Лоррі.
— І не маю успіху?
— Як же не маєте успіху? Ви ж знаєте, — сказав Лоррі, радий, що може ще раз згодитися. — Це ж поза всякими сумнівами.
— Так що ж ви собі думаєте, м-р Лоррі? — спитав Стран— вер, очевидячки занепавши духом.
— Так! Я... Ви хочете зараз іти? — спитав м-р Лоррі.
— Прямісінько! — сказав Страйвер, ударивши кулаком по конторці.
— В такому разі, бувши на вашому місці, я не пішов би,
— Чому? — сказав Страйвер. — Ви ділова людина і мусите мати причини. Подайте ж ваші резони. Чому ви не пішли би?
— Тому, — сказав м-р Лоррі, — я не пішов би з таким наміром, не маючи певних підстав думати, що матиму успіх.
— Це щось зовсім нове для мене,—сказав збентежений і роз-— дратовании Страйвер. — Ви рішучо радите мені не ходити до. Соґо й свататися, — мені, Страйверові, королівському адвокатові?
— Ви питаєте в мене поради, м-р Страйвер?
— Так.
— Добре. В такому разі я подаю вам пораду, і ви правильно повторили її.
— І все, що я можу сказати про це,—досадно засміявся Страйвер, — що це... xa, ха... якась дивна річ у минулому, в сучасному і в майбутньому...
— Тепер зрозумійте мене, — говорив далі м-р Лоррі.— Як ділова людина, я не маю права говорити щось у цій справі, бо, як ділова людина, я про це нічого не знаю. Я говорив, як стара людина, що носила міс Манетт на своїх руках, що є най— щиріший приятель міс Манетт та її батька, що почуває велику приязнь до них обох.