Він занадто хитрий, щоб іти слідом звіра, коли вторгається в чужі мисливські землі в пошуках хутра.
Звернувши зі звіриної стежки і не зводячи очей з прим'ятої трави, я повільно повів каштанового мерина під дерева. Протягом наступних двох миль мій погляд не відривався від землі. Потім я різко зупинив коня, глянув назад через плече і впевнено сказав:
— Біля Шкіряного озера. Ось де ми до них дістанемося. Вони полюють на ондатр.
То була весна 1934 року. Півдюжини маленьких "блюдець" на струмку було загачено та заповнено водою. І як тільки вода заливала болотистий ґрунт, туди поверталося життя у вигляді хутрових звірів і птахів. Ми також відновили греблі на деяких озерах, не пов'язаних із струмком. Шкіряне озеро було одним з них. Ми самі дали йому цю назву, тому що виявили біля його берегів серед залишків індіанського табору обривки сиром'ятної шкіри. Навесні 1932 року ми полагодили стару боброву греблю біля нижнього краю озера, перекривши таким чином весняні струмки, які до того виливались з озера і пропадали в піщаному ґрунті. Нам вдалося настільки підвищити рівень озера, що сухе болото, що оточувало його, вкрилося водою в вісімнадцять дюймів глибиною. Тепер озеро почало давати врожай: там з'явилися ондатри. Але одна чи дві ночі протизаконного лову звірів могли занапастити "урожай", який ми вирощували протягом майже двох років.
Тепер уже не було потреби вдивлятися у сліди. Я був упевнений, що вершники вели коней до озера, і мною володіло нетерпляче бажання потрапити туди якнайшвидше. Я погнав свого каштанового коня риссю, а потім галопом. Ніс пузатого коня торкався хвоста містера Бінкса. Ліліан пригнулась до холки коня, майже торкаючись обличчям його гриви. Коли я перед тим озирнувся на Ліліан, на ній був старий солом'яний капелюх. Тепер капелюх зник, і вітер грав її волоссям, ніби хотів забрати його, так само, як забрав капелюх.
— Де твій капелюх?! — крикнув я Ліліан.
— Не задавай безглуздих питань. — Ліліан підвела голову, щоб кинути мені репліку, і знову нахилилася до кінської гриви.
Коні продиралися крізь хащі молодняку, обминали звалені дерева, не сповільнюючи кроку, миттєво слухали кожного руху поводів, коли ми вели їх по камінню. Отже, ми досягли Шкіряного озера.
Здавалося, біля озера все було якнайкраще. Звичайно, крім нас, нікого не могло бути там на відстані багатьох миль. Але за п'ятдесят ярдів від берега в молодому осиковому гайку ми побачили послід і прим'яту траву, там, де до цього були прив'язані до дерев коні. Вийшовши з гаю, ми прив'язали наших коней у затишному місці серед сосен. Ліліан і Візі сховалися на узліссі, звідки вони могли непомітно спостерігати, а я став кружляти по озеру по коліно у воді. Час від часу я вилазив із води, щоб витягти капкан, захований у зарослях очерету. Іноді на кінці ланцюжка гойдалася млява тушка ондатри. Індіанці розставили в Шкіряному озері тридцять шість капканів, і в одинадцять з них попалися ондатри. І все-таки, коли я кидав капкани до ніг Ліліан і виймав звідти здобич, я не відчував ні роздратування, ні гніву. Все це неминуче входило в гру, яку ми затіяли, і, якщо ми були не в змозі виграти, не варто було починати. Хоча п'ять ондатр були самками, які чекали на дитинчат, я не сердився на індіанців, винних у їх загибелі. Адже це було б так само, що сердитися на дитину, що влізла на стілець, щоб поласувати солодощами. Правду кажучи, я посміхався, сідаючи поряд з Ліліан.
— Скоро моя придумай, щось смішне, дивися, — сказав я, переходячи на ламану мову індіанців.
Протягом півгодини або навіть більше ми лежали на животах під деревами, спершись підборіддям на руки, не кажучи ні слова. Потім я підвівся на ліктях. З лісу з'явився койот. Підібгавши хвоста, він мчав щодуху. На якусь частку секунди він затримався на узліссі і, озирнувшись, подивився назад, а потім помчав просто в осиковий гай і зник. Я обережно підвівся на одне коліно.
— Вони йдуть, — сказав я, понизивши голос.
Четверо індіанців безшумно вийшли з лісу трохи нижче нас за течією озера. Вони ввели коней у осиковий гай і прив'язали їх там. Потім вони розбилися на дві пари. Двоє пішли навколо озера по ходу годинникової стрілки, двоє інших — у протилежному напрямку. У ті часи три дюжини першосортних капканів такого розміру, який потрібен для лову ондатр, коштували б на торговому пункті близько чотирнадцяти доларів. Захоплені мною капкани були майже нові; отже, індіанці купили їх зовсім недавно. Мені здалося дивним, що індіанці продовжували свій обхід озера після того, як виявили зникнення перших капканів. Вони, звісно, вже зрозуміли, що хтось випередив їх. Але все-таки вони обійшли все озеро, а потім зібралися разом і після короткої наради поспішили до коней. Та перш ніж вони підійшли до осик, я вже стояв там, між деревами та їхніми кіньми.
Індіанці зупинилися за кілька ярдів від мене і стояли, не підводячи очей й нервово ворушили пісок брудними мокасинами. У них на обличчях не позначилися ні ворожість, ні страх, лише пасивна байдужість. Вони попалися на місці злочину в крадіжці хутра і подібно койоту, що стяг приманку з капкана, були готові до будь-яких наслідків. Двоє індіанців були середнього віку, двом іншим ще не було й двадцяти років. Вони були одягнені у вицвілі сині комбінезони з грубої бавовняної тканини та зношені фланелеві сорочки. На голові були кепки, куплені в крамниці , непоказні та погано підігнані. Тільки взуття з оленячої шкіри нагадувало про одяг, який носили їхні предки, перш ніж шкури та жили звірів поступилися місцем тканинам і ґудзикам. Мокасини індіанців доходили до половини литок і були розшиті різнокольоровими бусинками. В одного з юнаків обидва ока були спотворені катарактою, і мені було ясно, що якщо катаракту йому не видалять, то він повністю осліпне задовго до зрілого віку. Але, на жаль, можливість операції, звісно, була виключена.
Ліліан вийшла з лісу, ведучи за руку Візі. Вони вже стояли біля мене, коли я порушив незручне мовчання.
— Яке місце є твій дім? — запитав я одного з індіанців примирливим тоном.
Після кількох секунд напруженого мовчання індіанець, запинаючись, відповів:
— Тінглі-Крік,
"Він живе в Олександрійській резервації", — подумав я.
— А твоя? — я перевів погляд на іншого індіанця.
Не підводячи очей від землі, він відповів:
— Озеро Пелікан.
Це озеро було розташоване на сорок миль на захід від кордонів наших мисливських земель.
Потім я допитав двох юнаків, які нервово переступали з ноги на ногу, ніби для того, щоб дізнатися, яка з них краще витримає їхню вагу. Раптом я запитав:
— Хлопці, твоя колись бобер дивись?
Вони мовчки заперечливо похитали головами. Звернувшись до старших індіанців, я продовжував:
— Може, твоя колись бобер дивися?
Один із індіанців відповів гробовим мовчанням, інший — цілим потоком слів. Вони вилітали з рота, як тріскотня сороки.
— Мій маленький хлопчик був, одного разу батько знайди, де бобер є, у Чілкотин річка. Він капкан, клади і скоро бобер спіймай. Шкура в крамницю носи, багато товару візьми. Наші бобер м'ясо їж, хороший бобер м'ясо є. Один бобер моя дивись.
Я глянув на Ліліан. Вона відповіла мені поглядом, і я зрозумів, що ми думали про те саме. Перед нами були чілкотинські індіанці, чиї предки знали цей край, коли його водоймища кишіли бобрами. Але лише один із цих індіанців сам бачив бобра. І то років тридцять тому.
— Чому, — раптом запитав я, не звертаючись ні до кого з них окремо, — твоя клади капкан, не на твою землю! Чому ходи на мою землю, хутро кради?
На це негайно була відповідь, якої я очікував:
— Ніякого чортового хутра моя земля нема.
— Ніякого чортового хутра земля нема, — тихо повторив я. Усі хутряні звірі були виловлені ще до нашого народження.
Я переводив погляд з одного смаглявого обличчя на інше; Візі хоробро розглядав усіх чотирьох; Ліліан неуважно дивилася на озеро. Селезень у багатому весняному оперенні підплив до берега і почав чистити пір'їни. З чагарників почулося приглушене крякання його подруги.
Я шукав потрібних слів. Тут були недоречні розлогі слововиливи. Я мав говорити коротко і так, щоб індіанці мене зрозуміли. Дуже багато залежало від того, що я скажу і зроблю в найближчу хвилину чи дві. Індіанці (не тільки ці четверо, але взагалі індіанці) могли завдати нам безліч неприємностей, якби ми не знайшли належний вихід із становища. Йдеться не про фізичну загрозу, оскільки чілкотинські індіанці досить пасивні і у своєму спілкуванні з білими не виявляють войовничих нахилів. Але вони могли перешкодити розведенню хутрових звірів, яких ми щосили намагалися охороняти. Вони могли перешкодити здійсненню основної мети, заради якої ми оселилися біля струмка.
І раптом мені стало ясно: я знав, що мені треба сказати і що мені треба зробити. Я глибоко зітхнув.
— Ходи сюди! — це було радше запрошення, ніж наказ.
Носком чобота я розрівняв шматочок ґрунту і, ставши на коліна, почав малювати на землі кінчиком правого вказівного пальця. На обличчях індіанців відбилося здивування. Дюйм за дюймом вони наблизилися до мене і утворили коло мене коло. Малюнок на землі ставав дедалі виразнішим. Там було озеро, а в іншому місці — струмок чи озерне болото. Індіанці, напевно, краще за мене знали ці місця.
— Ось тут, — почав терпляче пояснювати, — моє полювання нічия земля є. Тут чортів маленьке хутро тепер ходи їсти, але раніше багато бобер, ондатр, норка, видра, ілька ходи є. Тепер бобер ходи нема, бо ніхто бобер не залишає, маленький бобер інший рік рости нема. А коли бобер немає, майже всяке хутро ходи немає.
Я взяв маленький камінчик і, підвівшись, кинув його в озеро.
— Дивись, — спокійно сказав я.
І індіанці повернули і подивилися на те місце, де камінчик упав у воду.
— Твоя дивись, як брижі на воді далеко ходи, коли камінь падай. — І для більшої переконливості я кинув ще один камінь.
— Якщо індіанець мій звір кради нема, мій бобер, норка, ондатра та інше хутро так далеко не ходи. Коли скоро на моїй землі дуже багато звірів є, він повинен на інший земля ходи. Тоді й твій земля звір ходи. Якщо твій трохи звір залишай, маленький звір рости. Тоді знову багато хутро на твоїй землі є.
Я відійшов до сосен і повернувся з капканами та ондатрами.