Він пообіцяв собі, що щонайпізніше до кінця тижня виявить лояльність до Мюльгауза й розповість йому про своє неофіційне розслідування. Це було ризиковано, але у Мока було відчуття, що його тимчасовий начальник діятиме практично і — після неминучого спалаху люті — включить будь-які докази, які надасть він сам, у основне русло розслідування, і все піде повним ходом. Однак, щоб гнів Мюльгауза не переріс у лють, самопроголошеному детективу до кінця тижня треба було б зібрати якомога більше важливої інформації.
Він стояв на жвавому перехресті, в тому місці, де перетиналися Габіцштрассе і Гогенцоллернштрассе. Посилений потік карет і автомобілів сюди скеровував поліцейський. Мок запалив сигарету й непомітно подивився на кремезну постать офіцера. Розум детектива почав інтенсивно реконструювати те, що було виявлено на даний момент у справі. Підводячи підсумки, він розумів, що перед ним два шляхи. Перший з них вів до родинних осель трагічно загиблих хлопців, другий – до їхньої школи. Обома маршрутами вже пройшли його колеги з кримінальної інспекції. Але чи про все вони дізналися? Або чимось знехтували і навіть не запитали про це?
Мок дістав блокнот, до якого заносив найважливішу інформацію, отриману колегами під час підготовки доповіді. Він не мав досвіду у справах про вбивства і не мав підстав підозрювати людей Мюльгауза в недбалості. Проте в одному з чотирьох розслідувань – у справі Германа Шиллінга – почувався незадоволеним. Судячи з дуже скупої розповіді криміналь-комісара Гетцвайна, сестру хлопчика, тринадцятирічну Люсі Шиллінг, допитали не дуже ретельно. Брат і сестра, очевидно, були дуже близькі один з одним і мали схожі інтереси, про що свідчить спільний перегляд книг у бібліотеці пана Лаутербаха. Це було все. Ні слова про підозри чи підказки останнього, хто бачив Германа перед його викраденням! Мок, однак, відчув тут явну недбалість, хоча й розумів Гетцвайна, який, мабуть, не вважав свідчення дитини достовірними. Цю думку, мабуть, поділяв і Мюльгауз, тому що – хоч він і наказав повернутися з додатковими запитаннями до засмучених батьків Георга Струве й уважніше придивитися до дивних, на його думку, стосунків у сім'ї Ганса Брікса – він, очевидно, вважав розслідування у Шиллінгів і Циглерів такими, які необхідно завершити. Мок відчув, що тут є якісь прогалини. Однією з них була, подумав він, Люсі Шиллінг.
Він простояв так кілька хвилин, не рухаючись з місця і не звертаючи уваги на людей, що проходили повз нього. Поліцейський, заінтригований дивним перехожим, який стоїть, як соляний стовп на узбіччі, нарешті свиснув так голосно, що це вирвало Мока з задуми. Останній кивнув головою товаришеві та прийняв рішення посеред вулиці. Щоб чогось добитися від дівчини, треба було завоювати її довіру. Найпростіший спосіб — зробити їй подарунок. Зовсім поруч була відома кондитерська Конрада Гросвайлера. На жаль, там не можна було купити печиво на винос, і відчайдушному Моку довелося взяти бісквіт з морозивом у стаканчику, тобто так звану бомбу Гогенцоллернів. Продавчиня запакувала чашку в паперовий пакет і зажадала за неї заставу в три марки, яку Мок volens nolens заплатив.
Нарешті він дійшов до Кайзер-Вільгельм-штрассе і зупинився на зупинці другого та четвертого трамвайних маршрутів, що прямували до Південного парку. Звідси він міг би дійти пішки до будинків Лаутербахів на Менцельштрассе, але сьогодні був надто втомлений. Він скоротив час очікування трамваю, дивлячись на вражаючі кам'яниці з великими кутовими балконами, де-не-де накритими тентами проти сонця.
Трамвай четвертого маршруту прибув через десять хвилин. Мок купив квиток у кондуктора і через п'ять хвилин зійшов на Кайзер-Вільгельм-Плац. Він перетнув кільцеву дорогу по діагоналі й дійшов до Вищого гірничого управління[25]. Поліцейський піднявся сходами й подивився на себе у великі скляні двері. Він поправив котелок і краватку, а потім провів рукою по щоках. На його обличчі була якась тверда щетина, але така незначна, що не псувала охайного образу молодого охоронця права. Звичайно, йому допоміг святковий одяг, який він одягнув сьогодні через необхідність, і блискучі черевики, які він начистив перед тим, як залишити любовне гніздечко Клари Буркерт.
Через деякий час він уже був на задньому дворі будинків Лаутербаха. Слуга, який чистив килим, розвішаний на вибійці, вказав йому щіткою, що стікала піною, на квартиру доглядача Антона Шилінга.
Це було в прибудові. Мок увійшов і сильно постукав у двері. Його відкрила маленька, веснянкувата, може, років восьми дівчинка з волоссям, заплетеним у коротку косу. На ній був брудний, багато разів латаний фартух. Вона підозріло подивилася на Мока, обіймаючи ганчіркову ляльку так міцно, ніби хотіла захистити її від невідомого незнайомця.
– Це ти Люсі Шиллінг? — з посмішкою запитав Ебергард.
Дівчина заперечно похитала головою.
– Люсі Шиллінг вдома?
Дитина знову без слів заперечила.
— Хто там? – почувся з квартири хрипкий чоловічий голос. — Скільки разів я казав тобі, сучко мерзенна, не відкривати чужим людям?
Мок глянув на дівчину, яка з повною байдужістю повернулася на місці і зникла під столом, накритим зеленою скатертиною, яка звисала до землі. Очевидно, вона звикла до того, що її обзивають.
Величезний неголений чоловік у брюках, майці й котелку з частково зламаними полями обіперся на стіл. Він дивився на Мока з неприязню. Його міцні м'язи передпліччя тремтіли під веснянкуватою шкірою, покритою густим волоссям.
– Що там, шайзе?!
Він агресивно висунув нижню щелепу.
Мок увійшов до квартири й обережно зачинив за собою двері. Принюхався і відчув характерний запах злиднів: запах мокрого ганчір'я, гнилої картоплі, дешевого тютюну, взуття та не провітреної старої постелі.
– Не лайся перед дітьми, – він дістав з кишені поліцейське посвідчення, – а то я тебе, п'янице, посаджу за порушення домашнього спокою!
М'язи чоловіка перестали здригатися під шкірою. Він усе ще погойдувався й кривився на Мока, але його погляд уже втратив колишню твердість. Ебергард сів за стіл і поклав перед собою пакет із бомбою Гогенцоллернів. Морозиво вже тануло, але навряд чи якась дитина його зневажить.
– Де ваша дружина та четверо дітей, пане Шиллінг? — Запитав він. — Вони пішли спати? Ви вже повечеряли?
Двірник сів навпроти поліцейського і на мить зібрався з думками. Мок дозволив йому це зробити й обвів поглядом жалюгідну кухню, де основним обладнанням був величезний стіл, накритий скатертиною до підлоги. Під вікном, що виходило у двір, стояла лавка, під якою неохайно кинуте дитяче взуття. На протилежній стіні, обклеєній картатими шпалерами, стояла трохи пощерблена раковина з двома кранами та збитими з нерівних дощок шафками. Людина, яка виготовляла ці меблі, не була майстром-теслею.
– Дружина спить. — Господар показав на зачинені двері в кімнату і раптом підвищив голос. — Нашого сина вбили, а ти мене, шайзе, питаєш, чи я вечеряв?!
Його м'язи знову напружилися, криві пальці з кігтями почали м'яти скатертину. Раптом він підвівся і смикнувся. Зі столу з гуркотом впали жерстяні каструлька і чашка. З ляском розбилася об дошки підлоги тарілка. Все це впало поруч із паперовим пакетом із написом "Конрад Гросвейлер".
Двірник відвернувся від Мока, сперся руками на раковину й почав ридати.
Мок відійшов і заглянув під стіл, звідки почув якісь голоси. Там він побачив чотирьох дітей, які сиділи біля свічки. Дві дівчинки і два маленьких хлопчика. Між ними стояла форма для тушіння м'яса, діти поставили в неї маленького ведмедика. На Мока злякано дивилися три пари очей, тільки дівчина — судячи з вигляду, підліток — страху не виявляла. Це точно була тринадцятирічна Люсі — вона гралася зі своїми братами та сестрами, як дитина, але з несподівано зрілим, досвідченим виглядом.
— Ми граємо в похорони, — пояснила вона і показала на ведмедика. – А це наш брат.
– Ти Люсі? — запитав Мок.
— Так це я.
— Ти будеш говорити зі мною? Я поліцейський.
— НІ! — відповіла Люсі й подивилася на двері кімнати. – Я маю піклуватися про своїх братів і сестру. Дати їм їсти. Мама спить, тато скоро піде. І взагалі, все, що я знаю, я вже розповіла.
Шиллінг спочатку висякався в раковину, а потім пошкандибав до кімнати, де спала його дружина. Коли він відчинив двері, почулося голосне хропіння.
Люсі стояла навпроти Мока і з очікуванням дивилася на нього. Вона була рішучою дівчиною, розмовляла як доросла. Коли старшого брата не стало, вона, ймовірно, відчула відповідальність за своїх молодших братів і сестер. Її очі говорили Моку: "Залиш нас!". У руці вона тримала зошит із синьою обкладинкою.
– Ти за цим прийшов? – запитала вона. — Сьогодні поліцейські дивилися щоденник Германа, але з собою не взяли.
Мок не відповів. Він потягнувся до паперового пакета з бомбою Гогенцоллернів. У ньому він почув дзвін розбитого кришталю. Це були залишки чашки, за яку він заплатив – жах! – три марки закладу. Заглянув у сумку. З фісташкового морозива, змішаного з бісквітом і збитими вершками, стирчали шматочки скла. Коли було втрачено щось, чим можна було підкупити Люсі, Мок зрозумів, що його ситуація ускладнилася. Він узяв у дівчини зошит і сів на лавку біля вікна. Тим часом Люсі прибрала кухню, розпалила вогнище, на яке поставила каструлю з молоком, а потім почала різати хліб.
Мок не звернув на це уваги. Він сидів і читав. Дійсно, згідно з повідомленням Мюльгауза, у записнику під назвою "Подорожі Германа та його команди" не було нічого цікавого. Просто фантазування про вразливого, наповненого добрими намірами хлопчика, який мріє про морські подорожі та експедиції в глибини Африки. Одна річ викликала у Мока занепокоєння. На другій сторінці, відразу після титульної сторінки і перед основним текстом, не було нічого, крім трьох чудово виписаних грецьких слів. ΆEI ПPEΣBYTEPY EIΣАКÓYAI. Завжди слухайся старшого. Мок не здивувався, що в книзі про пригоди команди моряків є девіз, який говорить про покору командиру. Найбільше поліцейського здивувало те, що покійний Герман Шиллінг правильно написав їх грецькою мовою. Звідки він знав ази грецької мови, адже був учнем реальної гімназії, де класичні мови не викладалися? Мок глянув на Люсі, яка розливала молоко по чашках.