— Ти ріжеш нас, щоб загарбати ту сотню екю, як нам винен.
— Слово честі, ні, — сказав Коконна, — і ось доказ...
З цими словами Коконна кинув старому до ніг гаманець, який йому дав перед від'їздом батько на сплату боргу.
— Ось доказ, — додав він. — Тут ваші гроші.
— А тут твоя смерть! — крикнула мати з вікна.
— Стережіться, пане де Коконна, стережіться, — крикнула дама з будинку Гіза. Та перш ніж Коконна встиг повернути голову, щоб з'ясувати собі небезпеку і вберегтися від погрози, в повітрі з свистом пролетіла важка маса, упала п'ємонтцеві на капелюх, зломила шпагу в руці, і він, приголомшений, непритомний, повалився на брук, не почувши вигуків радості і жалю, що пролунали водночас з правого й з лівого боку.
Меркандон кинувся на непритомного Коконна з кинджалом. Але в цей момент двері будинку Гіза відчинились, і старий, побачивши виблискування партазанів та шпаг, кинувся тікати; тим часом та, кого називали пані герцогиня, сяючи в заграві пожежі страшною красою своєю, вилискуючи коштовним камінням та діамантами, мало не до половини висунулася з вікна і кричала солдатам, показуючи рукою на Коконна:
— Ось! Ось! Прямо проти мене; дворянин у червоному камзолі. Цей самий, так, так, цей самий!..
X. Смерть, меса або Бастилія
Маргарита, як ми вже сказали, замкнула двері і вернулася до себе в опочивальню.
Коли, тремтячи всім тілом, вона увійшла туди, то побачила там Жільйону, яка, припавши з жахом до дверей кабінету, дивилася на криваві плями на постелі, меблях та килимі.
— Ах, пані! — скрикнула вона, побачивши королеву. — О, пані, він мертвий?
— Тихо, Жільйона! — сказала Маргарита тоном, який указував на серйозність її наказу.
Жільйона замовкла. Маргарита вийняла з своєї торбинки невеликий позолочений ключ, одімкнула двері до кабінету і зробила молодому чоловікові знак іти за нею.
Ла Моль спромігся підвестись і підійти до вікна. Під руку йому попався невеличкий кинджал, які за тих часів носили жінки, і молодий чоловік, почувши, що хтось відмикає двері, ухопив його.
— Не бійтесь, пане, — сказала Маргарита, — присягаюсь душею, небезпеки немає.
Ла Моль упав на коліна.
— О, пані, — скрикнув він, — для мене ви не королева, ви — божество.
— Не хвилюйтесь так, пане, — скрикнула Маргарита, — у вас ще не перестала йти кров... Жільйона, подивись, який він блідий... Куди вас поранено?
— Пані, — сказав Ла Моль, намагаючись з'ясувати собі, в яких місцях найбільше скупчився біль, що проймав усе тіло, — перший удар кинджалом я дістав у плече, другий — у груди; інші поранення не варті того, щоб ними клопотатись.
— Зараз побачимо, — сказала Маргарита. — Жільйона, принеси мою шкатулку з бальзамами.
Жільйона пішла і вернулася з шкатулкою в одній руці і з позолоченим срібним кухлем та білизною з тонкого голландського полотна в другій.
— Поможи мені підвести його, Жільйона, — сказала королева Маргарита. — Підводячись сам, бідолаха втрачає останні сили.
— Але, пані, — сказав Ла Моль, — я почуваю себе дуже ніяково; я не можу допустити...
— Ну, пане, вам доведеться допустити мене робити, що я вважаю за потрібне, — сказала Маргарита, — було б злочином дати вам померти, коли ми можемо врятувати вас.
— О, — скрикнув Ла Моль, — краще мені вмерти, ніж бачити, як ви, ви, королева, брудните ваші руки в такій недостойній крові, як моя... О, ніколи, ніколи І
І він шанобливо схилився перед нею.
— Але, пане дворянин, — сказала, сміючись, Жільйона, — ви вже забруднили своєю кров'ю всю постіль і опочивальню її величності.
Маргарита запнула щільніше плащ на своєму батистовому пеньюарі, що весь був у невеликих червоних плямах.
Рух цей, повний жіночої соромливості, нагадав Ла Молю, що він держав у своїх руках і тулив до своїх грудей цю прекрасну, обожнювану королеву, і спомин цей викликав на його блідих щоках легкий рум'янець.
— Пані, — белькотів він, — чи не могли б ви передати мене в руки якомусь хірургові?
— Католикові, чи що? — спитала королева так багатозначно, що Ла Моль зрозумів і здригнувся.
— Хіба ви не знаєте, — казала далі королева з надзвичайною лагідністю в голосі й усмішці, — що ми, принцеси французькі, знаємося на цілющій силі рослин і вміємо готувати бальзами, бо обов'язок наш, як жінок і королев, втишувати страждання. Отже, ми варті найкращих хірургів на світі, — так, принаймні, кажуть наші підлесники. Чи, може, моя слава в лікуванні не дійшла до вас? Ну, Жільйона, за діло!
Ла Моль хотів ще опиратися, знову говорив, що воліє вмерти, ніж завдавати королеві клопоту, який почнеться жалістю, а скінчитись може огидою. Але сперечання призвело тільки до того, що він остаточно знесилів. Він захитався, заплющив очі і відкинув голову назад, зомлівши вдруге.
Тоді Маргарита, схопивши кинджал, що випав у нього з рук, розрізала швидше шнурок, який стягував його камзол, а Жільйона тим часом відпорола чи, краще сказати, відрізала якимсь ножем рукава.
Намоченим в холодній воді шматком полотна Жільйона обмила кров, що текла з плеча і з грудей молодого чоловіка, а Маргарита прозондувала рани золотою голкою з закругленим кінцем, роблячи це з такою делікатністю та вправністю, яких сам Амбруаз Паре не міг би виявити в такому випадку.
Рана в плече була глибока, рана в груди пройшла по ребрах і розрізала тільки тіло; ні та, ні друга не пройшла в глибину природної кріпості, що захищає серце й легені.
— Рана тяжка, але не смертельна, Acerrimum humeri vulnus, non autem lethale, — кинула прекрасна вчена лікарка. — Подай бальзам і наготуй корпію, Жільйона.
Тим часом Жільйона, якій королева дала цей новий наказ, уже обтерла і обризкала парфумами груди молодому чоловікові і те саме робила з його руками, схожими на руки античних статуй, плечима його, що граціозно відгинались назад, його шиєю, яку відтіняли густі кучері і яка подібна була більше до статуї з пароського мармуру, ніж до понівеченого тіла вмираючої людини.
— Бідолашний хлопець, — бурмотіла Жільйона, дивлячись не стільки на свою роботу, скільки на того, біля кого вона клопоталась.
— Правда, гарний? — сказала Маргарита з царською відвертістю.
— Так, пані. Але, я думаю, краще не залишати його на підлозі, а підняти і покласти на ліжко, до якого він прихилився.
— Твоя правда, — сказала Маргарита.
Вони нахилились, підняли спільними силами Ла Моля, поклавши його на велику, з різьбленою спинкою, софу, що стояла коло вікна, і прочинили вікно, щоб впустити свіжого повітря.
Від цього руху Ла Моль прийшов до свідомості, зітхнув і, розплющивши очі, відчув те невимовне солодке почуття, яке відчуває поранений, коли, вертаючись до життя, стрічає свіжість замість пекучого жару, пахощі бальзаму замість гидкого і нудотного запаху крові.
Він прошепотів кілька незв'язних слів, на які Маргарита відповіла усмішкою, поклавши пальці собі на губи.
В цю хвилину почувся стук у двері.
— Хтось стукає в потайний хід, — сказала Маргарита.
— Хто це може бути, пані? — спитала з ляком Жільйона.
— Я зараз подивлюся, — сказала Маргарита. — А ти залишись коло нього і не покидай його ні на хвилину.
Маргарита увійшла до свого покою і, замкнувши двері в кабінет, відімкнула вхід до коридору, що вів у покої короля і королеви-матері.
— Пані де Сов! — скрикнула вона, швидко відступаючи назад, тоном, що свідчив коли не про страх, то принаймні про ненависть, бо жінка ніколи не прощає другій жінці, якщо та віднімає у неї чоловіка, хоч би вона й не кохала його. — Пані де Сов!
— Так, ваша величність! — сказала та, зчіплюючи руки.
— Ви тут, пані! — казала Маргарита, вражена подивом, але з тим більшою величністю.
Шарлотта впала на коліна.
— Пані, — сказала вона, — пробачте мені, я знаю, скільки я винна перед вами; але, — коли б ви знали! — вина не тільки моя, а ще й наказ королеви-матері...
— Встаньте, — сказала Маргарита, — але я не думаю, щоб ви прийшли з надією виправдатись передо мною віч-на-віч. — Отже, скажіть, чого ви прийшли?
— Я прийшла, пані, — сказала Шарлотта, не встаючи з колін, майже з божевіллям в очах, — я прийшла спитати у вас, чи він не тут.
— Хто? Про кого говорите ви, пані?.. Я не розумію.
— Про короля.
— Про короля? Ви переслідуєте його навіть у мене! Ви ж знаєте прекрасно, що він сюди не ходить!
— Ах, пані, — продовжувала баронеса де Сов, не відповідаючи на зачіпливі натяки і навіть, здавалося, не чуючи їх, — ах, дай боже, щоб він був тут!
— Чому?
— О, боже мій, пані, адже ріжуть гугенотів, а король Наварський — голова гугенотів.
— О, — скрикнула Маргарита, хапаючи пані де Сов за руку і змушуючи її встати, — о, я забула про це! До того ж, я не думала, щоб королю могла загрожувати небезпека, як іншим.
— Більша, пані, в тисячу разів більша, — скрикнула Шарлотта.
— Справді, герцогиня Лотарінгська попереджала мене. Я казала йому, щоб він не виходив. Він вийшов?
— Ні, ні, він у Луврі. Але ніде не можна розшукати його. А якщо він вийшов...
— Тут його нема.
— О, — скрикнула пані де Сов з розпачем, — йому кінець, бо королева-мати присягалась, що він не буде живий.
— Не буде живий! Ах, — сказала Маргарита, — ви лякаєте мене. Не може бути!
— Пані, — відповіла пані де Сов з енергією, якої надає пристрасть, — я сказала вже, що ніхто не знає, де король Наварський.
— Де королева-мати?
— Королева-мати послала мене за де Гізом та де Таванном, що дожидались у неї в молільні, потім відіслала мене. Тоді, — пробачте мені, пані, — я пішла до себе і почала, як звичайно, дожидатись.
— Мого мужа? Так? — сказала Маргарита.
— Він не прийшов, пані. Тоді я пішла шукати його скрізь, де могла, у всіх розпитувала про нього. Якийсь солдат відповів, ніби помітив його за кілька часу до початку різні серед гвардійців з голими шпагами і що різня почалася з годину тому.
— Дякую, пані, — сказала Маргарита, — дякую, хоч, може, почуття, що примушує вас робити все це, — нова образа для мене.
— О, простіть мене, пані, — сказала де Сов, — і я піду до себе підбадьорена вашим прощенням, бо я не смію йти за вами навіть здалека.
Маргарита простягла їй руку.
— Я піду до королеви Катерини, — сказала вона, — ідіть до себе. Король Наварський під моєю охороною, я обіцяла Йому союз і додержу обіцянки.
— А коли ви не доб'єтесь до королеви-матері, пані?
— Тоді звернуся до брата мого Карла і доб'юся розмови з ним.
— Ідіть, ідіть, пані, — сказала Шарлотта, оступаючись перед Маргаритою, — і хай бог супроводить вашу величність.
Маргарита кинулась у коридор.