Але наше становище ускладнилося. Вона завагітніла, щойно ми вирішили побратися, і тепер страждала від сильного ранкового токсикозу. Іноді від зневоднення організму Сабріні ставало так погано, що мені доводилося возити її до лікарні. Перед виїздом до Москви, коли ми збирали в спальні речі, вона все-таки сказала те, що я так боявся почути.
— Білле, я не спала всю ніч, усе думала... Знаєш, я...
— Що таке?
— Пробач, але я не можу їхати до Москви.
— Через токсикоз?
— Ну, так, і...
— Що? Ти приїдеш, коли тобі стане краще?
Розгубившись, вона відвернулася.
— Так. Тобто, мабуть. Я не знаю, Білле, просто не знаю.
Хай як мені не хотілося б, щоб у Москві Сабріна була поруч, я не міг ні в чому їй дорікати. Вона скоро стане моєю дружиною, вона чекає на нашу дитину. Усі попередні розмови відійшли на другий план. Зараз головне, щоб вона почувала себе щасливо та комфортно.
Ми вирішили, що Сабріна залишиться в Лондоні. Наступного ранку вона відвезла мене в аеропорт "Гітроу". Ми попрощалися біля машини, і я пообіцяв телефонувати їй двічі на день. Потім я поцілував Сабріну й пішов до терміналу, сподіваючись, що згодом вона зможе приєднатися до мене.
Про Сабріну я думав усю дорогу. Але, приземлившись у "Шереметьєво" й поринувши в натовп та хаос, я вже не міг думати ні про що інше, окрім буденного життя в Москві.
Список справ займав дві сторінки. Перший пункт — знайти офіс. Я винайняв собі номер у готелі "Національ", а потім зателефонував Марку Гольцману. Він незадовго до того відкрив у Москві свій офіс. Марк сказав, що на тому ж поверсі є вільне приміщення, і я домовився приїхати подивитися на це місце.
Наступного ранку я вийшов з готелю й став з краю тротуару, щоб упіймати таксі. Не встиг я витягнути руку, як із середньої смуги хвацько звернула машина швидкої допомоги й різко загальмувала просто переді мною. Водій нахилився, опустив скло й запитав:
— Куди їдете?
Я зрозумів, що він запитує, куди мені потрібно, і ламаною російською мовив:
— "Парус" бізнес-центр, Тверська-Ямська, 23.
Цими словами майже й обмежувалися мої знання російської мови. На відміну від інших іноземців у Москві, я раніше не вивчав російської літератури, не проходив підготовку в розвідшколі й взагалі не займався нічим таким, що підготувало б мене до життя в Росії.
— П'ять тисяч рублів, — сказав водій.
П'ять тисяч рублів — приблизно один долар — щоб проїхати три з гаком кілометри. Поки ми розмовляли, ще чотири машини зупинилися на випадок, якщо мене не влаштує швидка. Але я поспішав, тому застрибнув у салон. Сідаючи на пасажирське місце, я озирнувся через плече, про всяк випадок — переконатися, що там немає тіл чи постраждалих. На щастя, позаду було порожньо. Я зачинив за собою двері, і ми влилися у вуличний рух у бік Тверської.
Невдовзі я дізнався, що це тут звичне явище — машини швидкої допомоги ось так просто підвозили тих, хто хоче під'їхати. Будь-який транспорт у Росії був потенційним таксі. Приватники, патрульні машини, навіть сміттєвози — усім бракувало грошей, і всі готові були підкинути пасажирів.
За десять хвилин ми зупинилися біля входу до ділового центру "Парус". Я розплатився з водієм і перейшов підземним переходом на інший бік вулиці. Увійшовши в будівлю, я оминув представництво місцевого автодилера "шевроле", розташованого у вестибюлі, і зустрівся з управителем будівлі — жвавим австрійцем.
Він провів мене до порожнього приміщення на четвертому поверсі. Площею воно було метрів вісімнадцять, розміром зі звичайну спальню. Вікна зі склопакета прочинялися лише на кілька сантиметрів і виходили на невелику стоянку з тильного боку будівлі. З вікон відкривався краєвид на обшарпані радянські будинки-мурашники. Приміщення було непоказним, але функціональним, було кілька телефонних розеток, до того ж поруч офіс Марка. Австрієць хотів чотири тисячі доларів на місяць — скажімо прямо, недешева оренда. Я спробував торгуватися, але він тільки засміявся мені в обличчя. Ми ще трохи посперечалися, але довелося здатися та підписати з ним договір.
Ну ось, у мене є офіс — тепер потрібні працівники. Попри те що мільйони росіян відчайдушно билися об лід у пошуках заробітку, знайти в Москві хорошого працівника, що знає англійську мову, було майже нереально. Сімдесят років життя за комуністів винищили в людях підприємницькі навички. Мільйони росіян потрапляли до трудових таборів за найменший вияв ініціативи. Радянська влада суворо нищила будь-який вияв свободи думки, тому природною захисною реакцією було бажання не виділятися й взагалі робити менше. Це всмоктувалося з молоком матері. Щоб організувати бізнес західного штибу, треба було виховати новачка, розвинувши в ньому такі якості, як швидкість дій і ясність мислення, хіба що вам пощастить зустріти людину, яка чудово зберегла ці якості в їдкому радянському середовищі.
На щастя, мені поталанило. Незадовго до мого приїзду до Москви закрилася одна місцева фірма, яка вела операції на фондовому ринку. У ній працювало чимало фахівців, підготовлених на західний зразок, і тепер вони залишилися без роботи. Таким чином мені менше ніж за тиждень вдалося найняти одразу трьох працівників: Клайва — молодшого трейдера й аналітика з Великобританії, Світлану — секретаря з ідеальною англійською та Олексія — досвідченого водія, який розмовляв лише російською.
Після цього я попросив Світлану підібрати меблі для офісу. Світлана була невисокою симпатичною темноволосою дівчиною двадцяти двох років родом із Литви, з життєрадісним характером. Вона енергійно взялася за роботу. Придивившись у меблевому магазині, вона зателефонувала мені й сказала, що там є вишукані столи та стільці з Італії. На її думку, вони чудово підходять для нашого офісу.
— Скільки вони коштують? — запитав я.
— Майже 15 тисяч доларів.
— П'ятнадцять тисяч?! Ти жартуєш! А що там є ще ?
— Вибір невеликий. Жахливі пластмасові столики й розкладні стільці, і все.
— І скільки вони коштують?
— Приблизно 600 доларів.
— Беремо.
До кінця дня ми придбали чотири пластмасових столики та вісім розкладних стільці. І ще кімнатну рослину, яку Світлана купила за власною ініціативою. Потім ми купили та встановили комп'ютери, і вже до кінця тижня моя жовторота команда була готова до бою.
Поки ми облаштовувалися, рейтинг Єльцина продовжував зростати. Але до виборів залишалося понад десять тижнів, а Сенді не поспішав переказувати фонду гроші. Тим часом я з головою поринув у вивчення потенційно цікавих компаній, сподіваючись, що Сафра все ж таки дотримається обіцянки й перекаже свої 25 мільйонів доларів для інвестицій.
Першою компанією, до якої я вирішив придивитися, був Московський нафтопереробний завод, скорочено МНПЗ. Поки я працював у "Саломон Бразерс", ми заробили багато грошей на акціях російських нафтових компаній, тому велике столичне нафтопереробне підприємство здавалося перспективним об'єктом для вкладень.
Світлана домовилася про зустріч із головним бухгалтером МНПЗ, і на початку квітня ми поїхали до головної контори заводу. Повна білявка років п'ятдесяти в невибагливому темно-бордовому костюмі зустріла нас біля входу в стару залатану будівлю й провела всередину. Приміщення явно бачило кращі часи. Лампи мерехтіли, то яскраво спалахуючи, то згасаючи; шматки плитки на підлозі повідколювалися; стіни замизкані.
Після того як ми розташувалися в кабінеті, я поставив їй низку важливих для мене запитань: якими були дохід та прибуток підприємства за минулий рік, скільки акцій перебуває в обігу тощо. Такі запитання можуть здатися звичайними, але тоді в Росії не було загальнодоступної інформації по компаніях. Отримати її можна було лише під час особистої зустрічі. Світлана перекладала відповіді про дохід та прибуток, але коли ми дійшли до запитання про кількість акцій в обігу, то бухгалтер запитала вже мене:
— Ви маєте на увазі звичайні чи привілейовані акції?
Я чув термін "привілейовані акції", але не знав, про що саме вона каже, тож запитав:
— А що це?
— Привілейовані акції було видано працівникам під час приватизації.
— І чим вони відрізняються від звичайних?
— По них виплачують дивіденд у розмірі 40 відсотків від прибутку.
— А який розмір дивідендів за звичайними акціями?
— Хвилинку. — Вона взяла зі столу важку папку й уважно переглянула кілька замащених сторінок. — Згідно з документацією, торік дивіденди за ними не нараховували.
— Отже, за привілейованими акціями виплачувався дивіденд у розмірі 40 відсотків від прибутку, а за звичайними не виплачувалося нічого, так? — підсумував я, не зовсім розуміючи причини такої невідповідності.
— Так, правильно.
Завершивши зустріч з головним бухгалтером, ми зі Світланою застрибнули в старенькі "жигулі" Олексія (ця марка автомобілів зустрічалася в місті повсюдно) і помчали в офіс. Поки ми пробиралися через полуденний потік транспорту, я зателефонував Юрію Бурзинському, тямущому місцевому брокеру. Російський емігрант з Нью-Йорка, він нещодавно повернувся до Москви, щоб працювати в інвестиційній компанії "Кредитанштальт-Грант". На відміну від інших брокерів, він не пропонував "туристичні" акції (типу кокосів на Фіджі — туристам на пляжі їх впарюють по десять доларів, а місцеві купують у місті по двадцять центів). Юрію було років за двадцять, і говорив він завжди приглушеним голосом, мовби повідомляв секретні дані. Найчастіше його було важко зрозуміти, але коли мені це вдавалося, інформація зазвичай виявлялася цікавою.
— Юрію, добрий день. У тебе є дані щодо цін на привілейовані акції МНПЗ? — запитав я.
— Не знаю. Може, і є. Зараз подивлюся.
Прикривши слухавку рукою, він пробурчав щось трейдерові. У глибині долинали якісь нерозбірливі крики. Через деякий час я почув голос Юрія:
— Так, можу дістати 100 тисяч по 50 центів за акцію.
Його було ледь чутно, тож мені довелося перепитати. Він повторив.
— А звичайні акції скільки коштують?
Після деякого бурчання на тому кінці дроту я отримав відповідь:
— 100 тисяч по сім баксів за штуку.
— Ти впевнений?
— Ну так. Такі ціни.
Я не хотів передчасно розкривати свої карти, але моє серце прискорено забилося.
— Добре, я перетелефоную, — сказав я.
Завершивши розмову, я почав обмірковувати ситуацію: схоже було, що ці привілейовані акції набагато вигідніші за звичайні.