– Ідіть, мені треба побути самому.
І Моррель скорився тій незбагненній силі, якою підкоряв усіх граф Монте-Крісто, і навіть не намагався опиратися їй. Він потиснув графові долоню і пішов собі.
Та, дійшовши до брами, зупинився, щоб зачекати Батістена, який з'явився на розі вулиці Матіньйон.
Тим часом Вільфор із Д'Авріньї поспішно прибули в дім королівського прокурора. Вони застали Валентину й досі непритомною, і лікар оглянув недужу з усією ретельністю, якої вимагали обставини від лікаря, що знав цю таємницю.
Не відводячи очей від його обличчя, Вільфор чекав його вироку. Нуартьє був ще блідіший, аніж Валентина, ще дужче прагнув відповіді, тож він теж чекав, і всі сили його душі й розуму зосередилися у його погляді.
Урешті Д'Авріньї поволі мовив:
– Вона ще жива.
– Іще! – вигукнув Вільфор. – Це таке страшенне слово, пане лікарю!
– Авжеж, повторюю: вона ще жива, і це мене дуже дивує.
– Та вона врятована? – запитав батько.
– Авжеж, якщо вона жива.
Тієї миті очі Д'Авріньї зустрілися з очима Нуартьє, і така безмежна радість, така глибока і прониклива думка сяяла у них, що лікар здивувався.
Він знову опустив у фотель недужу, – її безкровні вуста ледь виділялися на блідому обличчі, – і став непорушно, дивлячись на Нуартьє, що стежив за кожним його порухом.
– Пане де Вільфоре, – урешті сказав лікар, – погукайте, будь ласка, покоївку панни Валентини.
Вільфор опустив голову доньки, яку підтримував рукою, і сам пішов шукати покоївку.
Коли він зачинив за собою двері, Д'Авріньї підійшов до Нуартьє.
– Ви хочете мені сказати щось?
Старий виразно заплющив очі; як ми знаємо, у його розпорядженні то був єдиний ствердний знак.
– Тільки мені?
– Так, – дав на здогад Нуартьє.
– Добре, я постараюся лишитися з вами наодинці.
Тієї миті повернувся Вільфор із покоївкою; услід за покоївкою ішла пані Вільфор.
– Що сталося із сердешною дівчинкою? – вигукнула вона. – Вона допіру була в мене, щоправда, скаржилася на нездужання, та я й не гадала, що це так серйозно.
І молода жінка зі сльозами в очах і з суто материнською ніжністю підійшла до Валентини і взяла її за руку.
– Та ба! – несамохіть сказав собі Д'Авріньї, простеживши за поглядом Нуартьє, тобто зиркнувши на пані де Вільфор, що казала:
– Нехай воно ляже у ліжко, сердешне дівча. Ось ми з Фанні укладемо її.
Д'Авріньї та пропозиція давала змогу лишитися наодинці з Нуартьє, то він схвально кивнув, та суворо заборонив будь-що давати недужій без його дозволу.
Валентину понесли; вона очуняла, та не могла ні поворухнутися, ні навіть балакати, так уразив її той напад. Усе ж таки в неї вистачило сили поглядом попрощатися з дідусем, який дивився на неї з таким відчаєм, наче йому душу з тіла виймали.
Д'Авріньї провів недужу, виписав рецепти й звелів Вільфорові самому поїхати до аптеки, особисто бути присутнім під час виготовлення ліків, привезти їх і чекати його в доччиній кімнаті.
Потім він знову звелів нічого не давати Валентині, спустився до Нуартьє, ретельно зачинив за собою двері й, упевнившись у тому, що ніхто їх не підслуховує, сказав:
– Ви щось знаєте про недугу вашої внучки?
– Так, – дав на здогад старий.
– Нам не можна гаяти часу; я пропонуватиму запитання, а ви відповідайте.
Нуартьє дав на здогад, що готовий.
– Ви передбачали, що Валентина захворіє?
– Так.
Д'Авріньї на мить замислився, потім підійшов ближче до Нуартьє.
– Перепрошую за те, що зараз я скажу, там ніщо не можна пропустити в тому страшному становищі, що ми оце перебуваємо. Ви бачили, як помирав сердега Барруа?
Нуартьє звів очі до неба.
– Ви знаєте, від чого він помер? – запитав Д'Авріньї, поклавши йому руку на плече.
– Так, – дав на здогад старий.
– Гадаєте, то була природна смерть?
Щось на кшталт посмішки промайнуло на мертвих устах Нуартьє.
– Ви підозрювали, що Барруа отруїли?
– Так.
– Гадаєте, та трутизна, від якої він загинув, призначалася йому?
– Ні.
– Ви гадаєте, та сама рука, що помилково вбила Барруа, сьогодні сягнула й Валентини?
– Так.
– То вона теж помре? – запитав Д'Авріньї, не зводячи з Нуартьє допитливого погляду.
Він чекав, як уплинуть ті слова на старого.
– Ні! – дав на здогад Нуартьє з таким переможним виглядом, що навіть найліпший відгадувач був би спантеличений.
– То у вас є надія? – здивовано запитав Д'Авріньї у Нуартьє.
Той звів очі до неба.
– І на що ви надієтеся?
Старий дав на здогад, що не може пояснити.
– Ох, справді… – прошепотів Д'Авріньї.
Потім знову звернувся до Нуартьє.
– Ви сподіваєтеся, убивця відступиться?
– Ні.
– То ви б'єте на те, що трутизна не вплине на Валентину?
– Так.
– Звісно ж, ви знаєте не гірш од мене, що її намагалися отруїти, – провадив Д'Авріньї.
Старий дав на здогад поглядом, що він у цім не сумнівається.
– Чому ж ви сподіваєтеся, що Валентина уникне цієї небезпеки?
Нуартьє вперто дивився в одному напрямку; Д'Авріньї простежив за його поглядом і побачив, що він падає на склянку з ліками, які йому щоранку приносили.
– От так пак! – сказав Д'Авріньї, якого немовби аж осяяло раптом. – Невже ви…
Нуартьє не дав йому скінчити.
– Так, – дав він на здогад.
– Захистили її від упливу трутизни…
– Так.
– Потроху привчаючи…
– Так, так, так! – дав на здогад Нуартьє, в захваті від того, що його зрозуміли.
– Ви, либонь, чули, що до складу ліків, які я вам прописав, уходить бруцин?
– Так.
– І, привчаючи її до тієї отрути, ви хотіли нейтралізувати дію трутизни?
Очі Нуартьє переможно сяяли.
– І ви таки домоглися свого! – вигукнув Д'Авріньї. – Якби не вжили ви цієї застороги, отрута сьогодні убила б Валентину, вбила б умить, безжально, такий потужний був удар; та справа скінчилася струсом, і принаймні цього разу вона не помре.
Неземна втіха сяяла у старого в очах, які він звів до неба з виразом безмежної вдячності.
Тієї хвилі повернувся Вільфор.
– Ось ліки, що їх ви прописали, лікарю, – сказав він.
– Їх виготовили у вашій присутності?
– Так, – відказав королівський прокурор.
– Ви не випускали їх із рук?
– Так.
Д'Авріньї взяв слоїчок, налляв декілька крапель плину на долоню й лизнув їх.
– Гаразд, – відказав він, – ходімо до Валентини, я призначу лікування, а ви простежите, щоб його ніхто не порушував.
Тієї самої хвилини, коли Д'Авріньї з Вільфором заходили до Валентининої кімнати, по сусідству перебував італійський священик із неквапливою ходою, зі спокійною і впевненою мовою, який винаймав дім, що прилягав до Вільфорової кам'яниці.
Хтозна, що то була за угода, та за дві години всі мешканці того будинку вибралися звідтіля; подейкували, наче підмурок того будинку не дуже міцний і дім може завалитися будь-якої миті, що, утім, не завадило новому мешканцеві о п'ятій годині того ж таки дня перебратися у нього з усіма своїми скромними лахами.
Новий мешканець узяв його в оренду на три, шість чи дев'ять років і, як і належить, заплатив за півроку наперед; цей новий мешканець, як ми вже сказали, був італієць і знали його як синьйора Джакомо Бузоні.
Відразу ж найняли робітників, і тієї ж ночі поодинокі перехожі, що проходили тією вулицею, із подивом спостерігали, як теслярі й мулярі робили підмурок під тією старою кам'яницею.
XVIII. Батько і донька
Із попереднього розділу ми знаємо, що пані Данґляр приїздила офіційно сповістити пані де Вільфор про майбутнє весілля панни Ежені Данґляр із Андреа Кавальканті.
Те офіційне повідомлення ніби свідчило про те, що всі зацікавлені особи дійшли згоди; однак йому передувала сцена, про яку ми повинні розповісти нашим читачам.
Тож ми просимо їх повернутися трохи назад і вранці того пам'ятного дня прилинути до пишної позолоченої вітальні, яку ми вже змальовували і якою так пишався її власник, барон Данґляр.
Тієї вітальнею, годині о десятій ранку, поринувши в думи і, либонь, чимось заклопотаний, походжав туди й сюди сам барон, поглядаючи на двері й зупиняючись від кожного шереху.
Урешті терпець його урвався, і він погукав покойового слугу.
– Етьєне, – сказав він, – підіть-но та дізнайтеся, чого це панна Данґляр просила мене зачекати її у вітальні, і чом це вона змушує так довго мене чекати.
Давши у такий спосіб вихід своєму кепському гуморові, барон трохи заспокоївся.
Прокинувшись, панна Данґляр справді послала покоївку попросити в барона аудієнції і призначила задля цього позолочену вітальню. Незвичність того прохання, а головне, його офіційність дуже здивували барона, який відразу ж виконав її прохання і перший прийшов до вітальні.
Незабаром Етьєн повернувся з відповіддю.
– Покоївка панни Ежені, – сказав він, – сповістила, що панна Ежені закінчує вбиратися і зараз прийде.
Данґляр кивнув головою, давши на здогад, що він задоволений відповіддю. У світських колах і навіть поміж слугами він мав репутацію добротливого чоловіка і поблажливого батька; того вимагала роль демократичного діяча в тій комедії, що її ото він грав; йому здавалося, що це до лиця; ото так в античному театрі в батьківських масок правий кутик вуст угору зведений і сміявся, а лівий – опущений і плаксивий.
Вважаємо за потрібне докинути, що в інтимному колі весела губа опускалася до рівня скорботної, тож добротливий чоловік здебільшого зникав, поступаючись місцем чоловікові-грубіянові й батькові-деспотові.
– Чому це навіжене дівча не прийде до мене простісінько у кабінет, якщо їй припекло побалакати зі мною? – бурчав Данґляр. – І про що це їй закортіло зі мною побалакати?
Він уже вкотре повертався до тієї думки, що непокоїла його, аж раптом двері відчинилися і ввійшла Ежені в темній атласній сукні, гаптованій так само темними квітами, без капелюшка, та в рукавичках, наче вона збиралася посісти свій фотель в Італійській опері.
– У чім річ, Ежені? – вигукнув батько. – І до чого ця парадна вітальня, якщо можна спокійнісінько посидіти в моєму кабінеті?
– Правда ваша, мосьпане, – відказала Ежені, кинувши батькові, щоб він сідав. – Ви поставили мені два запитання, що вичерпують предмет нашої майбутньої розмови. Тож зараз я дам вам відповідь на обидва і, хоч так і не водиться, почну з другого, бо воно не таке складне. Рахункові книги, хоч які вони там позолочені, шухляди, замкнені, наче фортечні брами, величезна кількість кредитних білетів, що бозна звідки взялися, і купи листів, що поприходили з Англії, Голландії, Іспанії, Індії, Китаю і Перу, завжди якось дивно впливають на батькові думки і змушують його забувати, що на світі існують важливіші і святіші речі, ніж суспільне становище й думка його довірників.
Тим-то я й обрала цю вітальню, де на стінах висять наші щасливі й усміхнені парсуни у своїх чудовних рамах – ваша, моя й моєї матінки, а також різні ідилічні пейзажі й зворушливі пастуші сцени.