Граф Монте Крісто

– Ви бліді, ви захекалися!

Моррель майже повалився в крісло.

– Авжеж, – сказав він, – я біг, бо мені треба з вами поговорити.

– У вас удома всі здорові? – запитав граф Монте-Кріс­то найприязнішим тоном, що не залишав сумнівів у його щирості.

– Дякую вам, пане графе, – відказав Моррель, либонь, не знаючи, як узятися до розмови. – Авжеж, удома в мене всі здорові.

– Я дуже радий. То що хотіли ви мені сказати? – запитав граф Монте-Кріс­то, дедалі дужче занепокоївшись.

– Так, – відказав Морсер, – я біг до вас із дому, куди вкотилася смерть.

– То ви од Морсерів? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Ні, – відказав Моррель, – а хіба в них умер хтось?

– Генерал всадив собі кулю в голову, – відказав граф Монте-Кріс­то.

– О Господе, яке лихо! – вигукнув Моррель.

– Не для графині й не для Альбера, – сказав граф Монте-Кріс­то, – ліпше вже втратити батька і чоловіка, ніж бачити його безчестя. Кров змиє ганьбу.

– Сердешна графиня! – сказав Максимільян. – Понад усе шкода мені цю шляхетну жінку!

– Пожалійте й Альбера, Максимільяне; повірте, він гідний син графині. Та повернімося до вас. Ви хотіли мене бачити, я дуже радий, якщо можу вам допомогти.

–Так, я прийшов до вас із шаленою надією, що ви можете допомогти мені в такому ділі, де тільки сам Господь може зарадити.

– Кажіть-бо!

– Навіть не знаю, – сказав Моррель, – чи маю я право бодай однісінькій людині на світі відкрити таку таємницю, проте мене змушує фатум, не можу я інакше.

І він нерішуче замовк.

– Ви знаєте, що я вас люб­лю, – сказав граф Монте-Кріс­то, потискаючи руку Моррелеві.

– Ваші слова додають мені відваги, а серце каже мені, що я не повинен мати від вас таємниць.

– Так, Моррелю, сам Господь підказав вам це. То скажіть мені все, як велить вам серце.

– Пане графе, дозвольте мені послати Батістена, щоб він довідався від вашого імені про здоров'я одної знайомої вам людини.

– Я сам у вашому розпорядженні, то що вже казати про моїх слуг?

– Я повинен дізнатися, що їй полегшало, а то з глузду зсунуся.

– Хочете, я подзвоню Батістенові?

– Ні, я сам йому скажу.

Моррель вийшов, погукав Батістена і тихо сказав йому декілька слів. Покойовий слуга хутко вийшов.

– То що, послали? – запитав граф Монте-Кріс­то, коли Моррель повернувся.

– Авжеж, тепер я буду спокійніший.

– То чекаю вашої розповіді, – усміхаючись, мовив граф Монте-Кріс­то.

– Так, я все вам розповім. От слухайте. Якось увечері я опинився в одному саду; мене затуляли кущі, ніхто й не підозрював про мою присутність. Повз мене пройшли двоє, дозвольте мені поки що не називати їхні імена. Розмовляли вони тихо, та мені було так важливо знати, про що вони балакають, що я прислухався й не пропустив ані однісінького слова.

– Початок досить моторошний, якщо судити з вашого блідого обличчя.

– Авжеж, друже мій, усе це жах! У тому домі хтось допіру помер; один співрозмовник був господар, другий – лікар. І перший звірявся другому у своїх осторогах і прикрощах, тому що вже вдруге за цей місяць швидка й несподівана смерть відвідувала його дім, наче янгол помсти накликав на нього Божий гнів.

– Ти ба! – сказав граф Монте-Кріс­то, пильно глянувши на Морреля й обернув своє крісло так, щоб опинитися в тіні, тоді як світло падало простісінько на обличчя гостя.

– Авжеж, – провадив Максимільян, – смерть двічі за один місяць відвідала той дім.

– А що ж казав лікар? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Він казав... казав він, що смерть ця здається йому неприродною і що пояснити її можна тільки одним...

– Чим?

– Трутизною!

– Справді? – сказав граф Монте-Кріс­то, легенько закашлявшись, що допомагало йому в стані великого хвилювання приховати рум'янець, або блідість, чи й просто увагу, з якою він слухав співрозмовника. – Справді, Максимільяне? І ви все оце чули?

– Так, любий пане графе, я все це чув, і лікар навіть докинув, що як таке повториться, то він вважатиме себе зобов'язаним звернутися до правосуддя.

Граф Монте-Кріс­то слухав із величезним спокоєм, хоч, може, він був удаваний.

– Потім,– провадив Максимільян, – смерть прийшла уже втретє, та ні господар, ні лікар нікому нічого не сказали; тепер смерть, може, прийде учетверте. Скажіть, пане графе, до чого зобов'язує мене знання цієї таємниці?

– Любий мій друже, – сказав граф Монте-Кріс­то, – ви розповідаєте про випадок, що про нього знають геть усі. Дім, де ви все оце чули, мені знайомий чи принаймні я знаю точнісінько такий; там є сад, батько родини, лікар, там одна за другою сталися три дивні й несподівані смерті. Погляньте на мене: я не чув нічиїх зізнань, проте знаю це не гірше од вас. Та хіба мені дошкуляє сумління? Ні, мене це нітрохи не стосується. Ви кажете: наче янгол помсти закликав гнів на цей дім, – а хто вам сказав, що це не так? Заплющіть очі на злочини, яких не хочуть бачити ті, кому належало б їх побачити. Якщо в цьому домі Господь чинить свій суд, Моррелю, то відверніться і не заважайте Божому правосуддю.

Моррель здригнувся. Графів голос звучав похмуро, грізно й урочисто.

– Утім, – провадив граф Монте-Кріс­то, так гостро помінявши тон, що здавалося, ніби балакає інший чоловік, – звідки ви знаєте, що це має повторитися?

– Це повторилося, пане графе! – вигукнув Моррель. – Ось чому я тут.

– Що ж я можу вдіяти, Моррелю? Може, ви хочете, щоб я попередив королівського прокурора?

Граф Монте-Кріс­то вимовив останні слова так виразно, з такою недвозначною інтонацією, що Моррель схопився на ноги.

– Пане графе, – вигукнув він, – ви знаєте, про кого я кажу!

– Авжеж, друже мій, я доведу це, розставивши крапки над "і", тобто назву всіх дійових осіб. Ви гуляли в саду Вільфорів, із ваших слів я бачу, що це було в день смерті маркізи де Сен-Меран. Ви чули, як Вільфор і Д'Авріньї розмовляли про смерть маркіза де Сен-Мерана і про не менш дивну смерть маркізи. Д'Авріньї казав, що припускає отруєння і навіть два отруєння; і ось ви, як на диво порядна людина, відтоді шарпаєте ваше серце, катуєте сумління, не знаючи, відкрити вам цю таємницю чи промовчати. Ми живемо не в Середні віки, любий друже. Тепер уже нема ні святої інквізиції, ні вільних суддів; що ж ви з ними вдієте? "Совісте, що ж ти хочеш від мене?" – казав Стерн. Облиште, друже мій, нехай вони сплять собі, якщо їм спиться, нехай мордуються безсонням, якщо воно їх мордує, а самі спіть собі заради Бога, адже ваша совість чиста.

Моррелеве обличчя скривилося; він ухопив графа Монте-Кріс­то за руку.

– Та ж усе це повторилося! Ви чуєте?

– Та й що? Нехай собі повторюється, – сказав граф Монте-Кріс­то, здивований тією незрозумілою йому наполегливістю. – Це родина Атрідів; Господь засудив їх, і вони зазнають покари; вони пропадуть усі, як ото паперові чоловічки, яких вирізують дітлахи і які падають один за одним, хоч би й дві сотні їх було, від подиху їхнього творця. Три місяці тому помер маркіз де Сен-Меран, за кілька днів – маркіза, днями – Барруа, сьогодні – старий Нуартьє або ж юна Валентина.

– Ви знали це? – вигукнув Моррель із таким жахом, що граф Монте-Кріс­то здригнувся, – а він і тоді не поворухнувся б, якби обвалилася твердь небесна. – Ви знали це і мовчали?

– А що мені до того? – стенув плечима граф Монте-Кріс­то. – Що мені ті люди, і нащо мені губить одного, щоб порятувати другого? Ні, я не надаю переваги ні жертві, ні вбивці.

– Але ж я, я! – в нестямі вигукнув Моррель. – Адже я кохаю її!

– Кохаєте? Кого? – вигукнув граф Монте-Кріс­то, схопившись із місця і вхопивши Морреля за руки.

– Я пристрасно, шалено кохаю її, всю мою кров я віддав би, щоб висушити однісіньку її сльозу! Ви чуєте! Я кохаю Валентину де Вільфор, а її вбивають! Я кохаю її, і я благаю Бога і вас навчити мене, як її порятувати!

Граф Монте-Кріс­то скрикнув, і той дикий крик був наче гарчання пораненого лева.

– Нещасний! – вигукнув він, заламуючи руки. – Ти кохаєш Валентину! Ти кохаєш доньку цього клятого кодла!

Ніколи ще в усенькому своєму житті не бачив Моррель такого обличчя, такого страшенного погляду. Ніколи ще Жах, що являв йому своє лице й на полі битви, і в смертоносних ночах Алжиру, не світив йому в очі такими зловісними блискавицями.

Він позадкував від страху.

Після того пристрасного спалаху граф Монте-Кріс­то на мить заплющив очі, наче його засліпило внутрішнє полум'я, і потроху буря в його грудях ущухла, як ото після грози гамуються під сонячними променями розбурхані піняві буруни.

Те напружене мовчання, та боротьба із самим собою тривала секунд із двадцять, не більш.

Граф Монте-Кріс­то звів своє пополотніле обличчя.

– Ось бачите, друже мій, – сказав він голосом, що майже не змінився, – як Господь карає пихатих і байдужних людей, що спокійнісінько дивляться на страшенне лихо, яке він їм показує. Із безпристрасною допитливістю наглядав я за тим, як розігрується на моїх очах ця похмура трагедія, немов пропащий янгол, сміявся я зі зла, яке коять люди під покровом таємниці (а багатим і могутнім легко зберегти таємницю), і – раптом і мене вкусила ця гадюка, що за її звивистим слідом я стежив, у самісіньке серце вкусила!

Моррель глухо застогнав.

– Досить уже скарг, – сказав граф Монте-Кріс­то, – кріпіться, зберіться на силі, сподівайтеся, адже я з вами, і я оберігаю вас!

Моррель сумно похитав головою.

– Я вам сказав – сподівайтеся! – вигукнув граф Монте-Кріс­то. – Знайте, ніколи я не брешу, ніколи не помиляюся. Зараз полудень, Максимільяне. Дякуйте Богові, що ви прийшли до мене сьогодні опівдні, а не ввечері чи завтра вранці. Слухайте мене, Максимільяне, зараз полудень: якщо Валентина ще жива, то вона не помре.

– Боже милосердний! – вигукнув Моррель. – І я лишив її при смерті!

Граф Монте-Кріс­то затулив очі долонею.

Що коїлося в тому мозку, обтяженому страшенними таємницями? Що підказали пошепки цьому невблаганному і людяному розумові світлий янгол чи янгол пітьми?

Тільки Господь про те знав!

Граф Монте-Кріс­то звів голову, та цього разу обличчя його було супокійне, мов у немовляти, що допіру прокинулося зі сну.

– Максимільяне, – сказав він, – ідіть собі додому. Наказую вам нічого не робити, не чинити ніяких спроб і нічим не виказувати вашої тривоги. Чекайте звісток від мене. Ідіть.

– Ваша незворушність лякає мене, пане графе, – сказав Моррель. – Ви владні над смертю? То ви людина? Чи ви янгол? Чи, може, Бог?

І молодий офіцер, що ніколи не відступав перед небезпекою, відступив перед графом Монте-Кріс­то, охоплений невимовним жахом.

Та граф Монте-Кріс­то поглянув на нього з такою сумовитою і лагідною усмішкою, що в Максимільянових очах забриніли сльози.

– Багато що підвладне мені, – сказав він.