Пані де Вільфор у відповідь на урочистість обох паній теж прибрала врочистого вигляду.
Тієї миті ввійшла Валентина, і всі знову почали вітатися.
– Люба, – сказала баронеса, тоді як дівчата взялися за руки, – я приїхала до вас разом із Ежені, щоб перша сповістити вам про те, що найближчим часом відбудеться весілля моєї доньки з паном Кавальканті.
Данґляр наполягав на князівському титулі. Барон-демократ вважав, що це звучить ліпше, ніж граф.
– Тоді дозвольте вас щиро привітати з ним, – відказала пані де Вільфор. – Я вважаю, що пан Кавальканті – юнак, який обдарований рідкісними чеснотами.
– Якщо по-дружньому казати, – усміхнулася баронеса, – то я скажу, що князь ще не та людина, якою обіцяє стати згодом. У ньому ще чимало дивацтв, з яких ми, французи, упізнаємо з першого погляду італійського чи німецького аристократа. Усе ж таки в нього, здається, добре серце, витончений розум, а що до практичного боку, то пан Данґляр каже, що в нього грандіозний маєток, він так і висловився.
– Та ще й додайте, пані, – сказала Ежені, гортаючи альбом пані де Вільфор, – що ви почуваєте до цього юнака особливу прихильність.
– Мені не треба питати у вас, – зауважила пані де Вільфор, – чи поділяєте ви цю прихильність?
– Нітрохи, мосьпані, – зі звичною своєю самовпевненістю відказала Ежені. – Я не почуваю ніякої схильності пов'язувати себе хатніми клопотами чи потуранням чоловічим примхам, хоч хто там був би той чоловік. Моє покликання – бути акторкою, а це означає, що я маю вільно розпоряджатися моїм серцем, моєю особою і моїми думками.
Ежені промовила все це таким рішучим і твердим тоном, що Валентина зашарілася вся. Скромна дівчина не могла зрозуміти цієї сильної натури, у якій не відчувалося ні краплі жіночої ніяковості.
– Утім, – провадила Ежені, – якщо вже мені судилося вийти заміж, то я повинна дякувати Богові, який позбавив мене принаймні від домагань пана де Морсера, бо якби не це, то я була б тепер дружиною вкритого ганьбою чоловіка.
– А й правда, – сказала баронеса з тією чудернацькою наївністю, якою часом відзначаються шляхтянки й від якої не може їх позбавити навіть спілкування з плебеями, – якби де Морсери не вагалися, моя донька була б уже заміжня за Альбером; генерал дуже хотів цього шлюбу, він навіть приїздив до пана Данґляра, щоб вирвати з нього згоду; слава Богу, ми легко здихалися його.
– Хіба ж батькова ганьба падає на сина? – несміливо упала в річ Валентина. – Мені здається, віконт нітрохи не винен у генераловій зраді.
– Вибачте, люба моя, – сказала невблаганна Ежені, – віконт од нього недалеко втік; кажуть, викликавши вчора в Опері на поєдинок графа Монте-Крісто, він сьогодні перепросив його біля самісінького бар'єра.
– Та ви що! – вигукнула пані де Вільфор.
– Ох, люба моя, – відказала пані Данґляр із тією ж таки наївністю, про яку ми допіру сказали, – це справді так; я це знаю від пана Дебре, який був присутній під час тієї розмови.
Валентина теж знала все, та промовчала. Від поєдинку думки її полинули у кімнату Нуартьє, де на неї чекав Моррель.
Поринувши в думи, Валентина вже кілька хвилин і слова не промовила; вона не могла б навіть сказати, про що там була балачка, коли ж це пані Данґляр доторкнулася до її руки.
– Що вам потрібно, мосьпані? – запитала Валентина, здригнувшись від того дотику, наче електричного розряду.
– Вам нездужається, люба Валентино? – запитала баронеса.
– Нездужається? – здивувалася Валентина, провівши долонею по своєму гарячому чолу.
– Авжеж. Погляньте на себе в люстро: за останню хвилю ви кілька разів то бліднули, то шарілися.
– Справді, – сказала Ежені, – ти страшенно бліда!
– Не турбуйся, Ежені, це вже коїться зі мною кілька днів.
І, попри всю свою простодушність, Валентина збагнула, що може скористатися цим приводом, щоби піти звідціля. Утім, пані де Вільфор сама прийшла їй на поміч.
– Ідіть собі, Валентино, – сказала вона, – вам і справді недобре. Наші гості вибачать вам; випийте склянку холодної води, то вам і полегшає.
Валентина поцілувала Ежені, уклонилася пані Данґляр, що вже підвелася й почала прощатися, і вийшла з кімнати.
– Бідолашна дівчинка, – сказала пані де Вільфор, коли двері за Валентиною зачинилися, – вона не на жарт мене турбує, боюся, вона серйозно занедужає.
Тим часом Валентина у якомусь безтямному збудженні пройшла через Едуарову кімнату, не відповівши на недобру витівку, якою він уколов її, і, поминувши свою спальню, вийшла на маленькі сходи. Їй залишалося спуститися тільки трьома сходинками, вона вже чула Моррелів голос, аж раптом увіччю їй потьмарилося, заклякла нога схибила, поруччя вислизнуло з її долоні, і, притулившись до стіни, вона вже не спустилася, а скотилася сходами.
Моррель швидко відчинив двері й побачив Валентину, що лежала на майданчику.
Він підхопив її на руки й посадив у фотель.
Валентина розплющила очі.
– Ох, я така недотепа! – з гарячковою жвавістю мовила вона. – Здається, я розучилася триматися на ногах. І як могла я забутися, що ще три сходинки треба пройти?
– Ви не забилися, Валентино? – вигукнув Моррель.
Вона озирнула кімнату; в очах Нуартьє вона побачила страшенний переляк.
– Заспокойся, дідусю, – сказала вона, намагаючись усміхнутися, – це дрібниці... просто у мене голова пішла обертом.
– Знову запаморочення! – сказав Моррель, розпачливо заламуючи руки. – Побережіться, Валентино, благаю вас!
– Та все вже минулося, – сказала Валентина, – кажу ж вам, це дрібниці. А тепер послухайте, яка новина: за тиждень Ежені виходить заміж, а за три дні буде великий бенкет на честь заручин. Нас усіх запросили – і мого батька, і пані де Вільфор, і мене... Принаймні так я зрозуміла.
– А коли ж настане наша черга? Ох, Валентино, ви маєте такий вплив на вашого дідуся, то постарайтеся, щоб він сказав: незабаром.
– То ви розраховуєте на мене, щоб квапити дідуся і нагадувати йому?
– Авжеж, – вигукнув Моррель. – Покваптеся, заради Бога. Поки ви не станете моєю, Валентино, мені завжди буде здаватися, ніби я вас утрачу.
– Ой, Максимільяне, – конвульсивно здригнувшись, відказала Валентина, – ви надто боязливий. Ви ж офіцер, про якого кажуть, що він нічогісінько не боїться. Ха-ха-ха!
І вона вибухнула гострим, хворобливим реготом; руки її напнулися, голова відкинулася назад, і вона завмерла.
Жахливий зойк, що не міг зірватися з вуст Нуартьє, застиг у його очах.
Моррель зрозумів: треба гукати на поміч.
Він щосили сіпнув дзвоника; покоївка, що була у Валентининій кімнаті, і лакей, що заступив Барруа, разом забігли до покою.
Валентина була така бліда, така вона була холодна, що обоє не стали слухати того, що їм казали, а, піддавшись страхові, що панував у тому проклятому домі, із галасом кинулися тікати.
Пані Данґляр і Ежені саме збиралися їхати; вони ще встигли дізнатися про причину переполоху.
– Я ж вам казала! – вигукнула пані де Вільфор. – Бідолашка!
XVII. Зізнання
Цієї миті пролунав голос Вільфора, що гукав зі свого кабінету:
– Що там сталося?
Моррель глянув на Нуартьє, до якого повернулося все його самовладання, і той показав йому очима на нішу, де якось, за подібних обставин, він уже ховався.
Він ледве встиг ухопити капелюха і заховатися за шторою. У коридорі вже лунали кроки королівського прокурора.
Вільфор забіг до кімнати, кинувся до Валентини і вхопив її в обійми.
– Лікаря! Лікаря!.. Д'Авріньї! – вигукнув Вільфор. – Ні, я ліпше сам поїду по нього.
І він вибіг із кімнати.
Другими дверми вибіг Моррель.
Його вразив у самісіньке серце інший спогад: йому спала на думку розмова поміж Вільфором і лікарем, яку він випадково підслухав тієї ночі, коли віддала Богові душу пані де Сен-Меран; симптоми були такі самі, як ті, що передували смерті Барруа, хоч цього разу і слабші.
І йому здалося, ніби у його вухах звучить голос графа Монте-Крісто, що сказав йому години зо дві тому: "Хоч що потрібно буде вам, Моррелю, приходьте до мене, я багато чого можу зробити".
Він помчав передмістям Сент-Оноре до вулиці Матіньйон, а з вулиці Матіньйон на Єлисейські Поля.
Тим часом Вільфор підкотив у найнятому кабріолеті до дому Д'Авріньї; він так тривожно подзвонив, що воротар відчинив йому, геть перелякавшись.
Вільфор кинувся на сходи, не в змозі і слова сказати. Воротар знав його і тільки гукнув услід:
– Пан лікар у кабінеті, пане королівський прокуроре!
Вільфор вже увійшов чи радше вдерся до лікаря.
– А, це ви! – буркнув Д'Авріньї.
– Авжеж, пане лікарю, – відказав Вільфор, зачиняючи за собою двері, – і цього разу я питаю вас, чи самі ми тут? Пане лікарю, мій дім проклятий Богом.
– Що сталося? – запитав той, наче й сухо, та з глибоким внутрішнім хвилюванням. – У вас хтось занедужав?
– Так, пане лікарю, – ухопився за голову Вільфор, – так!
Погляд Д'Авріньї наче промовляв: "Я це передбачав".
Він поволі й значуще мовив:
– Хто ж цього разу вмирає? Хто ця нова жертва, яка постане перед Богом, звинувачуючи нас у злочинній слабкості?
Болісне ридання вихопилося з Вільфорових грудей; він ухопив лікаря за руку.
– Валентина! – сказав він.– Тепер Валентина!
– Ваша донька! – з болем і подивом вигукнув лікар.
– Тепер ви бачите, що помилялися, – прошепотів Вільфор. – Допоможіть їй і попросіть у нещасної вибачення за те, що ви підозрювали її.
– Щоразу, як ви посилали по мене, – сказав Д'Авріньї, – бувало вже пізно, та все одно я піду, тільки хутчій ідімо, бо наші вороги не дрімають.
– Цього разу, пане лікарю, вам уже не доведеться докоряти мені за слабкість. Цього разу я дізнаюся, хто вбивця, і не помилую його.
– Перш аніж думати про помсту, зробімо все, що можна, для порятунку жертви, – сказав Д'Авріньї. – Ходімо!
І кабріолет, що доправив Вільфора, клусом домчав його назад разом із Д'Авріньї тієї самісінької миті, коли Моррель стукав у двері графа Монте-Крісто.
Граф Монте-Крісто був у себе в кабінеті й заклопотано читав записку, яку йому терміново надіслав Бертуччо.
Почувши, що йому доповіли про Морреля, який розлучився з ним години зо дві тому, він зачудовано звів голову.
Для Морреля, як і для графа Монте-Крісто, за ті дві години, змінилося, мабуть, чималенько: він покинув графа з усмішкою, а тепер стояв перед ним, наче не сам при собі.
Граф Монте-Крісто схопився з місця і кинувся до нього.
– Що сталося, Максимільяне? – запитав він.