Граф Монте Крісто

Та я вимагаю, я хочу знати твоє справжнє наймення з-поміж сотні твоїх прибраних імен, щоб вигукнути його перед тим, як прохромлю шпагою твоє серце!

Граф Монте-Кріс­то зблід як смерть; очі його заяріли грізним вогнем; він кинувся до сусіднього покою, здер із себе краватку, сурдут і камізельку, надів моряцьку куртку і шапочку, з-під якої вибивалася його довга чуприна.

І тоді він повернувся назад, страшний, невблаганний, і, згорнувши руки на грудях, підійшов до генерала. Морсер чекав, дивуючись із того, що він так несподівано вибіг із вітальні. Коли він побачив, яким став граф Монте-Кріс­то, зуби його зацокотіли, а ноги підігнулися; він помалу позадкував, аж заточився, натрапивши на стіл.

– Фернане, – сказав йому граф Монте-Кріс­то, – із-поміж сотні моїх імен мені варто назвати одне, щоб уразити тебе, і ти відгадав це наймення, правда ж? Ти згадав його? Тому що, попри всі мої поневіряння, попри всі муки, я стою перед тобою сьогодні, помолодівши від радості помсти, такий, яким ти, либонь, не раз бачив мене уві сні, відтоді як одружився... з Мерседес, моєю нареченою!

Генерал відкинув голову назад і, простягнувши перед собою руки, мовчки дивився закляклим поглядом на те страшне видіння; потім, хапаючись за стіну, щоб не впасти, помалу почвалав до дверей і вийшов, задкуючи і страшенно, розпачливо заволавши:

– Едмон Дантес!

Відтак із надлюдськими зусиллями він доплентав до ґанку, хитаючись мов п'яний перейшов двір і повалився на руки слузі, бурмочучи:

– Додому, додому!

Дорогою свіже повітря і сором перед слугами допомогли йому зібратися на дусі, проте відстань була невелика і відчай знову охопив його, коли вони почали наближатися до обійстя.

За декілька кроків од дому граф звелів зупинитися і виліз із ридвана.

Брама була розчахнута навстіж, і посеред двориська чекав кучер фіакра, дивуючись, що його погукали до такої розкішної кам'яниці. Граф перелякано зиркнув на нього, та не зважився ні про що розпитувати і пішов у свої покої.

Сходами спускалися двоє; він насилу встиг заховатися в бічну кімнату, щоб не зіткнутися з ними.

То була Мерседес, що спиралася на синову руку; вони удвох покидали дім.

Вони пройшли зовсім близько від бідолахи, що, сховавшись за шторою, мало не почув дотик шовкової сукні Мерседес і відчув на своєму обличчі теплий подих сина, який казав:

– Сміливіше, матінко! Ходімо, ходімо хутчій, це вже не наш дім.

Слова завмерли, кроки подаленіли.

Граф випростався, учепившись руками у штору; він силкувався погамувати найрозпачливіше ридання, що коли-небудь вихоплювалося з грудей чоловіка, якого відразу покидали і дружина, і син...

Незабаром він почув, як грюкнули дверцята фіакра, потім вйокнув візник і шибки затремтіли від гуркоту тяжкого повозу; тоді він побіг до себе у спальню, щоб іще раз поглянути на все, що він любив у цьому світі, та фіакр поїхав, і ні Мерседес, ні Альбер не виглянули з віконця, щоб кинути погляд на спорожнілий дім, на покинутого батька і чоловіка останній, прощальний погляд, у якому була б бодай крапля співчуття.

І ось тоді, коли колеса повозу заторохтіли брукованою вулицею, гримнув постріл, і хмарка темного диму вихопилася з вікна спальні, що розлетілося від струсу.

XVI. Валентина

Читачі, звісно, здогадуються, куди квапився Моррель, і з ким він мав побачитися.

Розлучившись із графом Монте-Кріс­то, він помалу простував до маєтку Вільфорів.

Ми сказали "помалу", тому що в Морреля було ще півгодини часу, а пройти йому належало кроків із п'ятсот; та хоч він мав доста часу, усе ж таки поспішив розлучитися з графом Монте-Кріс­то, тому що йому кортіло залишитися на самоті зі своїми думками.

Він добре пам'ятав про ту пору, яку йому призначили: це було тоді, коли Валентина годувала сніданком Нуартьє, то могла бути певна, що ніхто не потурбує її під час виконання цього благочестивого обов'язку. Нуартьє і Валентина дозволили йому відвідувати їх двічі за тиждень, і він хотів скористатися тим правом.

Коли Моррель увійшов, Валентина, що вже зачекалася його, ухопила юнака за руку і припровадила до діда. Вона була бліда і дуже схвильована.

Збурення її викликав скандал в Опері: всі вже знали (у світських колах завжди все знають) про сварку поміж Альбером і графом Монте-Кріс­то. У домі Вільфорів ніхто не сумнівався, що неухильним наслідком того випадку буде поєдинок, і Валентина жіночим чуттям збагнула, що Моррель буде секундантом графа Монте-Кріс­то, і, знаючи його, про ту хоробрість і глибоку прихильність до графа, боялася, що він не обмежиться пасивною роллю свідка.

Тож неважко зрозуміти, із яким нетерпінням запитувала вона про подробиці і слухала відповіді, і Моррель прочитав ув очах своєї коханої безмежну втіху, коли вона почула про несподівано щасливий кінець дуелі.

– А тепер, – сказала Валентина, показавши Моррелеві на місце поруч із дідусем і сама сівши на ослінчику, де лежали його ноги, – ми можемо побалакати і про власні справи. Ви ж знаєте, Максимільяне, що дідусь якось хотів поїхати з дому пана де Вільфора і поселитися окремо.

– Авжеж, – сказав Максимільян, – я пам'ятаю про це, і я схвалював той план.

– То можу потішити вас, Максимільяне, – сказала Валентина, – тому що дідусь знову повернувся до тієї думки.

– Чудово! – вигукнув Максимільян.

– А знаєте, – провадила Валентина, – чому дідусь хоче покинути цей дім?

Нуартьє значуще зиркнув на внучку, поглядом наказуючи їй замовкнути; та Валентина не дивилася на нього, бо її погляди й усмішка звернені були до Морреля.

– Хоч там чим пояснювався би намір пана де Вільфора, я підтримую його, – відказав Моррель.

– І я, від усієї душі, – сказала Валентина. – Він каже, що повітря передмістя Сент-Оноре шкідливе для мого здоров'я.

– А знаєте, Валентино, – сказав Моррель, – вважаю, що пан Нуартьє правду каже: ось тижнів зо два ви, як на мене, трохи нездужаєте.

– Авжеж, я недобре почуваюся, – сказала Валентина, – тож дідусь вирішив сам полікувати мене; він усе знає, і я цілком довіряю йому.

– То ви і справді нездужаєте? – хутко запитав Моррель.

– Це хвороба. Мені трохи недобре, та й годі; я втратила апетит, і в мене таке відчуття, ніби мій організм із чимось бореться.

Нуартьє уважно стежив за її словами.

– А чим ви лікуєтеся від цієї невідомої недуги?

– Я щоранку п'ю по чайній ложечці тих ліків, які вживає дідусь; я хочу сказати, що почала з одної ложки, а зараз п'ю вже по чотири. Дідусь каже, що це лік від усіх недуг.

Валентина всміхнулася, та усмішка її була сумна й болісна.

Сп'янілий від кохання Максимільян мовчки дивився на неї; вона була така гарна, та її блідість стала якась прозора, очі блищали дужче, ніж звичайно, а руки, що завжди були білі, мов перламутр, здавалися виліпленими з воску, що трохи пожовк із часом.

Із Валентини Максимільян перевів погляд на Нуартьє; той дивився своїм загадковим, замисленим поглядом на внучку, що поринула у своє кохання; та й він, як і Моррель, бачив ті ознаки прихованого страждання, що були втім такі непомітні, що їх ніхто не помічав, крім діда і коханого.

– Але ж ті ліки прописали панові Нуартьє? – спитався Моррель.

– Авжеж, і вони дуже гіркі на смак, – відказала Валентина, – такі гіркі, що після них мені вчувається гіркість у всьому, що я п'ю.

Нуартьє допитливо глянув на внучку.

– Еге ж, дідусю, – сказала Валентина, – це правда. Оце допіру, перш ніж іти до вас, я випила склянку води з цукром і навіть не змогла допити її, така гірка вона мені здалася.

Нуартьє зблід і дав на здогад, що хоче щось сказати.

Валентина підвелася, щоб принести словника.

Нуартьє з помітною тривогою стежив за нею поглядом.

Кров припливла до її щік, і вона почервоніла.

– Оце диво, – весело вигукнула вона, – у мене голова пішла обертом! Невже це від сонця?

І вона вхопилася за край столу.

– Та нема ж бо ніякого сонця, – відказав Моррель, якого вираз обличчя Нуартьє занепокоїв ще дужче, ніж її нездужання.

Він підбіг до неї. Валентина всміхнулася.

– Заспокойся, дідуню, – сказала вона Нуартьє, – заспокойтеся, Максимільяне. Нічого, усе вже минулося; та послухайте, здається, хтось заїхав у двір?

Вона відчинила двері, підбігла до вікна в коридорі й відразу ж повернулася.

– Авжеж, – сказала вона,– приїхала пані Данґляр із донькою. Бувайте, я побіжу, а то по мене прийдуть сюди, чи радше до побачення; посидьте з дідусем, Максимільяне, а я постараюся не затримувати їх у нас.

Моррель провів її поглядом, він бачив, як за нею зачинилися двері, і чув, як вона побралася маленькими сходами, що провадили до покою пані де Вільфор і до її кімнати.

Коли вона пішла, Нуартьє дав на здогад Моррелеві, щоб той узяв словника.

Моррель вволив його бажання; Валентина навчила його, як порозумітися зі старим.

Та оскільки щоразу доводилося перебирати абетку і шукати у словнику кожнісіньке слово, минуло аж десять хвилин, поки думка Нуартьє виллялася у такі слова: "Дістаньте склянку з водою і карафку з Валентининої кімнати".

Моррель негайно подзвонив лакеєві, який заступав Барруа, і від імені Нуартьє передав йому той наказ.

За хвилю слуга Нуартьє повернувся.

Карафка і склянка були геть порожні.

Нуартьє дав на здогад, що бажає щось сказати.

– Чому карафка і склянка порожні? – спитався він. – Адже Валентина сказала, що не допила води.

Щоб утілити ту думку в слова, потрібно було п'ять хвилин.

– Хтозна, – відказав слуга, – та до кімнати панни Валентини заходила покоївка, то, може, вона вилляла.

– Запитайте в неї про це, – сказав Моррель, із погляду зрозумівши думку Нуартьє.

Слуга вийшов і відразу ж повернувся.

– Панна Валентина заходила до своєї кімнати, – сказав він, – і допила все, що лишилося у склянці, а з карафки все вилляв пан Едуар, щоб улаштувати ставок для своїх качок.

Нуартьє звів очі до неба, наче гравець, що поставив на кін увесь свій маєток.

Потім його очі звернулися до дверей і вже не відривалися від них.

Валентина не помилилася, коли сказала, що приїхала пані Данґляр із донькою; їх попровадили до кімнати пані де Вільфор, яка сказала, що вітатиме їх у себе, тим-то Валентина і пройшла через свою кімнату, бо вона була на тому самому поверсі, що й кімната мачухи, і ділила їх тільки Едуарова кімната.

Гості ввійшли у будуар із трохи офіційним виглядом, певне, готуючись сповістити якусь важливу новину.

Люди одного кола легко розпізнають різні відтінки у спілкуванні.