Граф Монте Крісто

Слава Богу, бачу, що ви у веселому гуморі, значить, це не горе... Отож, якщо судити з того, що ви сказали мені сьогодні вранці, я дозволю собі гадати...

– Що ж, пане графе, – весело відказав Моррель, – я не заперечую.

– І ви нічого мені про це не розповісте, Максимільяне? – так жваво запитав граф Монте-Кріс­то, що видно було, як йому кортіло дізнатися Моррелеву таємницю.

– Сьогодні вранці, пане графе, ви мали нагоду впевнитися, що в мене є серце, правда ж?

Замість відповіді граф Монте-Кріс­то простягнув йому руку.

– Тепер, – провадив Максимільян, – коли моє серце вже не у Венсенському лісі, з вами, воно в іншому місці, і я йду за ним.

– Ідіть, – поволі мовив граф Монте-Кріс­то, – ідіть, друже мій; та, прошу вас, якщо на вашому шляху трапляться перепони, згадайте про те, що я багато чого можу зробити на цім світі, що я за щастя матиму застосувати мою владу на користь тим, кого я люб­лю, і що я люб­лю вас, Моррелю.

– Гаразд, – сказав Моррель, – я пам'ятатиму про це, як ото недобрі діти пам'ятають про своїх батьків, коли потребують їхньої допомоги. Якщо мені потрібно буде – а цілком можливо, що така мить настане, – я звернуся до вас по допомогу, пане графе.

– Що ж, ви пообіцяли. Тоді до побачення.

– До побачення.

Вони підкотили до кам'яниці на Єлисейських Полях. Граф Монте-Кріс­то відчинив дверцята.

Моррель стрибнув на бруківку.

На ґанку чекав Бертуччо.

Моррель попрямував проспектом Мариньї, а граф Монте-Кріс­то хутко подався назустріч Бертуччо.

– І що? – запитав він.

– Вона збирається покинути дім, – відказав управитель.

– А її син?

– Покойовий слуга Флорантен гадає, що він збирається вчинити так само.

– Ідіть зі мною.

Граф Монте-Кріс­то пройшов із Бертуччо до свого кабінету, написав відомого нам листа і дав його управителеві.

– Ідіть, – сказав він, – і хутчій; до речі, нехай скажуть Гайде, що я повернувся.

– Я тут, – відказала сама Гайде, яка, почувши, що підкотив ридван, уже побігла східцями в діл і сяяла з утіхи, побачивши графа здоровим і неушкодженим.

Бертуччо вийшов.

Усієї радості ніжної доньки, що знову побачила батька, усього захвату коханої, що знову побачила коханого, зазнала Гайде під час тієї зустрічі, якої вона так нетерпляче очікувала.

Звісно, і радість графа Монте-Кріс­то, хоч він і не виявляв її так бурхливо, була не менш велика; для змучених сердець радість немов роса, що випадає на висохлу від спекоти землю; серце і земля всотують ту живодайну вологу, та стороннє око не помітить цього.

За останні дні граф Монте-Кріс­то збагнув те, що давно вже здавалося йому неможливим: на світі є дві Мерседес, і він ще може зазнати щастя.

Його погляд спрагло поринав у затуманені очі Гайде, аж раптом відчинилися двері.

Граф Монте-Кріс­то насупився.

– Пан де Морсер! – доповів Батістен, наче самісіньке це наймення виправдовувало його непрохане вторгнення.

І справді, графове обличчя поясніло.

– Котрий? – запитав він. – Віконт чи граф?

– Граф.

– Невже це й досі не скінчилося? – вигукнула Гайде.

– Хтозна, чи скінчилося воно, дитино моя, – відказав граф Монте-Кріс­то, узявши її за руки, – але тобі нема чого боятися.

– Але ж цей негідник...

– Він безсилий супроти мене, Гайде, – сказав граф Монте-Кріс­то, – боятися треба було тоді, коли я мав справу з його сином.

– Ти ніколи не дізнаєшся, скільки я витерпіла, пане мій, – сказала Гайде.

Граф Монте-Кріс­то всміхнувся.

– Присягаюся тобі могилою твого батька, – сказав він, – якщо з кимось і станеться лихо, то принаймні не зі мною.

– Я вірю тобі, як Богові, – сказала дівчина, підставляючи графові чоло.

Граф Монте-Кріс­то закарбував на тому прегарному, чистому чолі поцілунок, і від нього закалатало двоє сердець – одне стрімко, а друге глухо.

– О Боже, – прошепотів граф Монте-Кріс­то, – невже ти дозволиш мені знову покохати!.. Запросіть графа де Морсера до вітальні, – сказав він Батістенові, проводжаючи прекрасну грекиню до бічних сходів.

Нам необхідно пояснити причину тих відвідин, що їх, може, чекав граф Монте-Кріс­то, та наші читачі, либонь, і не сподівалися.

Коли Мерседес, як ми вже казали, робила у себе отой перелік, що й Альбер, коли вона складала свої коштовності, замикала шафи, збирала докупи ключі, щоб лишити все по собі в цілковитому порядку, вона не помітила, що за скляними дверми в коридорі з'явилося бліде похмуре обличчя. Того, хто дивився крізь ті двері, не можна було ні побачити, ні почути, а сам він міг бачити й чути все, що діялося у пані де Морсер.

Відійшовши від тих дверей, блідий чоловік подався у спальню і конвульсивно стиснутою рукою підняв штору в тому вікні, що виходило у двір.

Так він стояв хвилин із десять, непорушно і безмовно прислухаючись до калатання свого серця. Ті десять хвилин здалися йому вічністю.

Ото саме тоді, повертаючись із місця поєдинку, Альбер і вгледів у вікні свого батька, що наглядав за ним, і відвернувся.

Граф широко розплющив очі, адже він знав, що Альбер завдав графові Монте-Кріс­то страшенної образи й у всьому світі така образа передбачає дуель, де одного зі супротивників спіткає смерть. Альбер повернувся живий і неушкоджений, отож, він помстився за батька.

Невимовна радість осяяла те похмуре обличчя, наче останній промінь сонця, що сідає у хмари на обрії, мов у справжнісіньку могилу.

Та, як ми вже сказали, марно чекав він, що Альбер прийде в його покої і розповість про свою перемогу. Зрозуміло було, чому його син, вирушаючи на поєдинок, не захотів піти до батька, що за його честь він помщався: та чому він, відплативши за батькову честь, не прийшов і не кинувся в його обійми?

І тоді граф, не маючи змоги побачитися з Альбером, послав по нього покойового слугу. Ми знаємо, що Альбер звелів слузі нічого не приховувати від графа.

За десять хвилин на ґанку з'явився граф де Морсер, убраний у чорний сурдут із коміром військового зразка, у чорних штанах і в чорних рукавичках. Либонь, він заздалегідь віддав розпорядження, бо не встиг він спуститися з ґанку, як йому подали ридван.

Покойовий слуга відразу ж поклав у ридван кирею, де було загорнуто дві шпаги, потім зачинив дверцята і сів поруч із візником.

Візник чекав наказу.

– На Єлисейські Поля, – сказав генерал, – до графа Монте-Кріс­то. Чвалом!

Коні помчали вперед, коли їх стьобнули батогом; за п'ять хвилин вони зупинилися біля кам'яниці графа Монте-Кріс­то.

Морсер сам відчинив дверцята і, мов той парубок, плигнув на ходу з ридвана, подзвонив і ввійшов разом зі слугою в широко відчинені двері.

За мить Батістен доповідав своєму панові про графа де Морсера, і граф Монте-Кріс­то, провівши Гайде, звелів запровадити Морсера до вітальні.

Генерал уже втретє зміряв кроками довжину вітальні, аж, обернувшись, угледів у дверях графа Монте-Кріс­то.

– А, це пан де Морсер! – спокійно сказав граф Монте-Кріс­то. – Мені здавалося, я не те почув.

– Так, це я, – відказав граф; його вуста тремтіли, він ледве вимовляв слова.

– Мені залишається дізнатися, – сказав граф Монте-Кріс­то, – чим зобов'язаний я, що бачу графа де Морсера о такій ранній порі?

– У вас сьогодні вранці була дуель із моїм сином, пане? – запитав генерал.

– Ви знаєте про це? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Так, і знаю також, що в мого сина були вагомі причини битися з вами і постаратися убити вас.

– Авжеж, мосьпане, у нього були на те вагомі причини. Та все ж таки, як бачите, він не вступив у поєдинок зі мною і не вбив мене.

– Проте для нього ви є винуватець ганьби, яка спіткала його батька, винуватець страшенного лиха, що поселилося у нашому домі.

– Це так, мосьпане, – відказав граф Монте-Кріс­то з тим-таки жахливим спокоєм, – утім, другорядний винуватець, а не головний.

– Ви, напевне, перепросили його чи дали якісь пояснення?

– Я нічого не пояснював йому, і перепросив не я, а він.

– Та що ж, на вашу думку, означає його поведінка?

– Напевне він побачив, що хтось інший більший винуватець, ніж я.

– І хто?

– Його батько.

– Припустимо, – пополотнівши, сказав Морсер, – та ви повинні знати, що винуватець не любить, коли йому вказують на його вину.

– Знаю я це... Тож і чекав того, що сталося.

– Ви чекали, що мій син виявиться боягузом? – вигукнув генерал.

– Альбер де Морсер не боягуз, – відтяв граф Монте-Кріс­то.

– Якщо чоловік тримає в руках шпагу, якщо перед ним стоїть його смертельний ворог і він не вступає у двобій, значить, він боягуз! Якби він був тут, я сказав би йому це!

– Мосьпане, – сухо відказав граф Монте-Кріс­то, – сподіваюся, ви приїхали до мене не для того, щоб обговорювати ваші родинні справи. Скажіть усе це вашому синові, може, він знайде, що відповісти вам.

– О, ні, – відказав генерал, посміхнувшись, – правда ваша, не задля цього я приїхав! Я приїхав, щоб сказати вам, що я теж вважаю вас моїм ворогом! Я інстинктивно ненавиджу вас! У мене таке відчуття, наче я завжди вас знав і завжди ненавидів! І якщо вже сучасна молодь відмовляється вступати у подинок, то битися треба нам... Ви згодні зі мною, пане?

– Цілком. Адже коли я сказав вам, що чекав того, що має статися, то мав на увазі й ваш візит.

– Тим ліпше... То ви готові?

– Я завжди готовий.

– Ми будемо битися, аж поки один із нас загине, розумієте? – люто сказав генерал, зціпивши зуби.

– Аж поки один із нас загине, – кивнувши, повторив граф Монте-Кріс­то.

– Тоді їдьмо, секунданти нам не потрібні.

– Авжеж, не потрібні, – сказав граф Монте-Кріс­то, – ми надто вже добре знаємо один одного!

– Навпаки, – сказав генерал, – ми геть не знаємо один одного.

– Облиште, – сказав граф Монте-Кріс­то із тим самісіньким смертельним спокоєм, – годі вже! Хіба ви не той самий вояк Фернан, що втік із війська напередодні битви під Ватерлоо? Хіба ви не той самий лейтенант Фернан, що був провідником і шпигуном французького війська в Іспанії? Хіба ви не той самий полковник Фернан, що продав, зрадив, убив свого добродійника Алі? І хіба всі ці Фернани заразом не обернулися генерал-лейтенантом графом де Морсером, пером Франції?

– Негіднику, – вигукнув генерал, якому ті слова дошкуляли, мов розпечене залізо, – ти картаєш мене моєю ганьбою перед тим, як може, уб'єш мене! Ні, не хотів я сказати, що ти не знаєш мене, бо добре знаю я, що ти промкнувся у пітьму мого минулого, що перечитав – хтозна, з яким смолоскипом! – кожнісіньку сторінку мого життя, та, може, в моїй ганьбі все ж таки більше честі, ніж у твоєму позірному блиску! Авжеж, ти мене знаєш, я не сумніваюся, та я не знаю тебе, пройдисвіте, що обсипається золотом і самоцвітами! У Парижі ти прозиваєшся графом Монте-Кріс­то, в Італії – Синдбадом-Мореплавцем, на Мальті ще якось, уже й не пам'ятаю.