Слухаючи Бенігсена і генералів, які осуджували розташування військ під горою, П'єр цілком розумів їх і поділяв їх думку; але саме внаслідок цього він не міг зрозуміти, яким чином міг той, хто поставив їх тут під горою, зробити таку очевидну і грубу помилку.
П'єр не знав того, що війська ці було поставлено не для захисту позиції, як думав Бенігсен, а для засідки в укритому місці" тобто для того, щоб бути непоміченими і раптом ударити на іворога під час його просування. Бенігсен не знав цього і перевів війська вперед з особливих міркувань, не сказавши про це гол овноком анду ючому.
XXIV
Князь Андрій цього ясного, серпневого вечора 25 числа лежав, спершись на лікоть, у розваленій клуні села Князькова край розташування свого полку. В отвір розкиданої стіни він дивився на смугу тридцятилітніх беріз з обрубаними нижнім" гілками, що йшла вздовж паркана, на ріллю з розставленими, на ній полукіпками вівса і на чагарник, по якому видно було дими вогнищ — солдатських кухонь.
Хоч яким тісним і нікому не потрібним і тяжким здавалося князеві Андрію його життя, він так само, як і сім років тому в Аустерліці 'напередодні бою, почував себе схвильованим і роздратованим.
Накази на завтрашній бій він дав і одержав сам. Робити йому більше не було чого. Але думки дуже прості, ясні — і тому страшні думки — не давали йому спокою. Він знав, що завтрашній бій мав бути найстрашнішим з усіх тих, в яких він брав участь, і можливість смерті вперше в його житті, без усякого відношення до життьового, без міркування про те, як вона вплине на інших, а лише по відношенню до нього самого, да його душі, виразно, майже з певністю, просто і жахливо, уявилась йому. І з висоти цього уявлення все, що перше мучило і цікавило його, раптом освітилося холодним білим світлом, без тіней, без перспективи, без різниці обрисів. Усе життя уявилось йому чарівним ліхтарем, в який він довго дивився крізь скло і при штучному освітленні. Тепер він побачив раптом без скла, при яскравому денному світлі, ці погано намальовані картини.
"Так, так, ось вони, ті фальшиві образи, що хвилювали і захоплювали і мучили мене,— говорив він собі, перебираючи в своїй уяві головні картини свого чарівного ліхтаря, дивлячись тепер на них при цьому холодному білому світлі дня — ясної думки про смерть.— Ось вони, ці грубо намальовані фігури, які здавались чимсь прекрасним і таємничим. Слава, суспільне благо, любов до жінки, сама вітчизна — якими великими здавались, мені ці картини, якого глибокого смислу, здавалось, вони сповнені! І все це так просто, блідо і грубо при холодному блідому світлі того ранку, який, я почуваю, піднімається, для мене". Три головних горя його життя особливо зупиняли його увагу. Його любов до женщини, смерть його батька і французька навала, що захопила половину Росії. "Любов!.. Ця дівчинка здавалася мені сповненою таємничих сил. Як же я любив її! Я робив поетичні плани про любов, про щастя з нею. О, милий хлопчино! — злісно вголос промовив він.— Ну, певне! Я вірив у якусь ідеальну любов, яка мала зберегти мені її вірність протягом цілого року моєї відсутності! Як ніжний голуб з байки, вона мала засохнути в розлуці зі мною. А все це значно простіше... Все це страшенно просто, гидко!
Батько теж — будував у Лисих Горах і думав, що це його місце, його земля, його повітря, його селяни; а прийшов Наполеон і, не знаючи про його існування, як тріску з дороги, зіштовхнув його,— і розвалились його Лисі Гори і все його життя. А княжна Марія каже, що це випробування, послане з неба. Для чого ж випробування, коли його вже нема і не буде? Ніколи більш не буде! Його нема! То кому ж це випробування? Вітчизна, загибель Москви! А завтра мене вб'є—і не француз навіть, а свій, як учора розрядив солдат рушницю біля мого вуха; і прийдуть французи, візьмуть мене за ноги і за голову і шпурнуть у яму, щоб я не смердів їм під носом; і складуться нові умови життя, що будуть такими ж звичними для інших, і я не знатиму про них, і мене не буде".
Він подивився на смугу беріз з їх нерухомою жовтістю, зеленню й білою корою, що блищать на сонці. "Померти, щоб мене вбили завтра, щоб мене не було... щоб усе це було, а мене не було". Він виразно уявив собі відсутність себе в цьому житті. І ці берези з їх світлом і тінню, і ці кучеряві хмарки, і цей дим іюгнищ — усе навколо змінилось для нього і здалося чимсь страшним і загрозливим. Мороз пробіг по його спині. Швидко вставши, він вийшов з клуні і почав ходити.
За клунею загомоніли голоси.
— Хто там?— гукнув князь Андрій.
Червононосий капітан Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, через убуток офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад'ютант і казначей полку.
Князь Андрій поспішно встав, вислухав те, що по службі
мали передати йому офіцери, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.
— Que diable!1—сказав голос людини, яка об щось затялася. Князь Андрій, виглянувши з клуні, побачив, що до нього
підходить П'єр, який спіткнувся на лежачу жердину і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П'єра, що нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, які він пережив за останнього приїзду в Москву.
— А, он як!— сказав він.— Яким вітром? От не чекав.
У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, яку П'єр одразу помітив. Він підходив до клуні у дуже бадьорому настрої, але побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.
— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво,— сказав П'єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово "цікаво".— Я хотів бачити бій.
— Так, так, а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо.— Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву?— спитав він серйозно.
— Приїхали. Жюлі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.
XXV
Офіцери хотіли відкланятись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатись сам-на-сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П'єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об'їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П'єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Волконського.
— То ти зрозумів усе розташування військ?— перебив його князь Андрій.
— Авжеж, тобто як?— сказав П'єр.— Як невійськова людина, я не можу сказати, що цілком, але все ж зрозумів загаль-не розташування.
— Eh bien, vous êtes plus avancé que qui cela soit2,— сказав князь Андрій.
— A!—промовив П'єр здивовано, крізь окуляри дивлячись на князя Андрія.— Ну, що ви скажете про призначення Кутузова?— спитав він.
1 — А, хай йому чорт! — Ну, то ти більше знаєш, нїж будь-хто,
— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю,—сказав князь Андрій.
— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?
— Спитай ось їх,— сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.
П'єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.
— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став,— несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.
— А чому так?— спитав П'єр.
— Та ось хоча б щодо дров та кормів, скажу вам. Таж ми від Свенцян одступали, не смій гілки торкнутися, чи сінця там, чи чого. Таж ми виходимо, йому дістається, так же, ваше сіятельство?— звернувся він до свого князя.— А ти не смій. У нашому полку під суд двох офіцерів оддали за отакі справи. Иу, коли ясновельможний став, то щодо цього просто зробилося. Розвиднілось...
— То чому ж він забороняв?
Тимохін збентежено оглядався, не розуміючи, як і що відповідати на таке запитання. П'єр з тим самим запитанням звернувся до князя Андрія.
— А щоб не спустошувати край, який ми залишаємо ворогові,— злобно-глузливо сказав князь Андрій.— Для цього були всі підстави: не мож!на дозволяти грабувати край і привчатися військам до мародерства. Ну, і в Смоленську він теж правильно розміркував, що французи можуть обійти нас і що в них більше сил. Але він не міг зрозуміти того,— раптом тонким голосом, що ніби вирвався, вигукнув князь Андрій,— але він не міг зрозуміти, що ми вперше бились там за російську землю, що в військах був такий дух, якого ніколи я не бачив, що ми два дні підряд— відбивали французів і що цей успіх подесятерив наші сили. Він звелів відступати, і всі зусилля і втрати пропали марно. Він вд думав про зраду, він намагався все зробити якнайкраще, він усе обдумав; але тому ось він і непридатний. Він непридатний тепер саме тому, що він усе обдумує дуже грунтовно й ретельно, як і слід усякому німцеві. Як би тобі сказати... Ну, у батька твого німець-лакей, і він прекрасний лакей і вдовольнить усі його потреби краще за тебе, і нехай він служить; але коли батько при смерті, ти проженеш лакея і своїми незвичними, незграбними руками почнеш доглядати батька і краще заспокоїш його, ніж уміла, але чужа людина. Так і зробили з Барклаєм. Поки Росія $ула здорова, їй міг служити чужий, і був прекрасний міністр; але тільки-но над нею нависла небезпека, треба своєї, рідної людини. А у вас в клубі видумали, що він зрадник! Тим, що його оббрехали, закинувши зраду, зробили тільки те, що потім, засоромившись свого брехливого нарікання, із зрадника зроблять раптом героєм або генієм, і це буде ще несправедливіше. Він чесний і дуже ретельний німець...
— Проте, кажуть, він умілий полководець,— сказав П'єр.
— Я не розумію, що таке означає умілий полководець,— глузливо сказав князь Андрій.
— Умілий полководець,— сказав П'єр,— ну, той, який передбачив усі несподіванки... ну, вгадав думки ворога.
— Та це неможливо,— сказав князь Андрій, наче про давно вирішену справу.
П'єр здивовано подивився на нього.
— Однак,— сказав він,— кажуть же, що війна скидається на гру в шахи.
— Авжеж,— сказав князь Андрій,— тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший за пішака і два пішаки завжди сильніші за одного, а на війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, а іноді слабший за роту.