Що ж сказати йому?
– Правду.
– То я повинен сказати, що поєдинок не відбувся?
– Скажіть, що я перепросив графа Монте-Крісто. Ідіть.
Слуга вклонився і вийшов.
Альбер знову взявся до переліку.
Коли те діло вже добігало краю, його увагу привернув тупіт копит у дворі й торохтіння коліс, від якого задзеленчали шиби; він підійшов до вікна і побачив, що батько його сів у колясу й поїхав.
Не встигла брама зачинитися за графом, як Альбер попрямував у покої своєї матері; не знайшовши нікого, хто доповів би про нього, він пішов просто у спальню до Мерседес і став на порозі, схвильований тим, що побачив.
У матері й сина була наче та сама душа: Мерседес клопоталася тим самим, що робив допіру й Альбер.
Усе вона прибрала; мережива, коштовності, золоті речі, білизна, гроші – усе було у шафах, і Мерседес дбайливо замикала їх ключами.
Альбер побачив ті приготування; він усе збагнув і, вигукнувши: "Матінко", узяв її в обійми.
Художник, що зумів би передати вираз їхніх облич тієї миті, створив би прегарне полотно.
Готуючись до сміливого кроку, Альбер не боявся за себе, та материні приготування його злякали.
– Що ви робите? – запитав він.
– А ти що робив? – запитала вона.
– Та ж я – це інша річ! – вигукнув Альбер, не тямлячись від хвилювання. – Не може бути, щоб ви так само вирішили, тому що я покидаю цей дім... я прийшов попрощатися з вами.
– Я теж, Альбере, – відказала Мерседес, – теж я їду відціля. Мені здавалося, мій син буде супроводжувати мене, то невже я помилилася?
– Матінко, – твердо сказав Альбер, – я не можу дозволити вам розділити ту долю, що на мене чекає; відтепер не буде у мене ні імені, ні коштів; життя моє буде тяжке, і мені попервах доведеться прийняти допомогу когось із друзів, аж поки сам зароблю собі на шмат хліба. Тож зараз я поїду до Франца і попрошу його позичити мені трохи грошенят, що, як я облічив, будуть мені потрібні.
– Бідолашний хлопчина! – вигукнула Мерседес. – Ти і бідність, ти і голод! Не кажи такого, а то ти змусиш мене відмовитися від мого рішення!
– Та я від мого не відмовлюся, – відказав Альбер. – Я молодий, я дужий і, сподіваюся, хоробрий; учора я дізнався, що значить тверда воля. Є люди, що незмірно страждали, та вони не загинули, а побудували собі нове життя на руїнах того щастя, яке їм подарувало небо, на уламках своїх надій! Я дізнався про це, матінко, я бачив цих людей; я знаю, що з глибини тієї безодні,в яку жбурнув їх ворог, вони піднялися переповнені такою потугою й оточені такою славою, що взяли гору над своїм переможцем і самі кинули його в безодню. Ні, віднині я пориваю з моїм минулим і нічого від нього не беру, навіть наймення, тому що, зрозумійте мене, ваш син не може носити ім'я чоловіка, який повинен червоніти перед людьми.
– Альбере, сину мій, – сказала Мерседес, – якби я була сильніша духом, я теж порадила б тобі це; мій кволий голос мовчав, та сумління твоє заговорило. Тож слухайся свого сумління, Альбере. У тебе були друзі – порви на певний час усі стосунки з ними, та, в ім'я твоєї матері, не падай у розпуку! У твої роки життя ще прекрасне, а оскільки людині з таким чистим серденьком, як твоє, потрібне незаплямоване ім'я, візьми собі ім'я мого батька – його звали Еррера. Я знаю тебе, Альбере, сину мій: хоч яку царину діяльності ти обереш, ти уславиш своє ім'я. Тоді, друже мій, повернешся ти до Парижа, і ті страждання, яких ти зазнав, звеличать тебе. Та якщо, всупереч моїм сподіванням, це тобі не судилося, залиш мені принаймні надію. Тільки цією думкою житиму я, адже у мене немає будучини, і за порогом цього дому починається моя загибель.
– Я виконаю ваше бажання, матінко, – сказав Альбер, – я поділяю ваші надії; гнів Господній зглянеться над вашою чистотою і моєю невинністю... Та якщо ми вже вирішили, то пора діяти. Пан де Морсер подався з дому півгодини тому; це добра нагода, щоб уникнути галасу і з'ясування стосунків.
– Я чекатиму на тебе, сину мій, – сказала Мерседес.
Альбер вийшов із дому і повернувся з фіакром; він згадав, що на вулиці Пресвятих Панотців є невеличкий готелик, тож вирішив винайняти там скромне, та пристойне приміщення для матері.
Коли фіакр підкотив до брами й Альбер вийшов, до нього підійшов чоловік і подав йому листа.
Альбер упізнав Бертуччо.
– Від пана графа, – сказав управитель.
Альбер узяв листа і відкрив його.
Закінчивши читання, він почав шукати очима Бертуччо, але той уже пішов.
Тоді Альбер зі сльозами на очах повернувся до Мерседес і мовчки простягнув їй листа.
Вона прочитала:
"Альбере!
Я вгадав намір, який ви зараз утілюєте, – як бачите, я теж здатний до душевної чуйності. Ви вільні, ви покидаєте графів дім і забираєте із собою матір, вільну, як і ви. Та подумайте, Альбере: ви більше зобов'язані їй, аніж можете ви дати, бідолашний, шляхетний хлопчино! Візьміть на себе боротьбу і страждання, та позбавте її від злигоднів, що неухильно чекають на вас попервах, тому що вона не заслуговує навіть крихти того лиха, яке спіткало її, і провидіння не допустить, щоб невинне покутувало за винного.
Я знаю, що ви обоє покидаєте дім на вулиці Ельдер, нічого звідти не взявши.
Не питайте, як я про це дізнався. Я знаю, й цього доста.
Послухайте, Альбере.
Двадцять чотири роки тому я, радісний і гордий, повертався додому. У мене була наречена, Альбере, свята дівчина, яку я обожнював, і я віз моїй нареченій сто п'ятдесят луїдорів, які заощадив тяжкою, безнастанною працею. То були її гроші, я призначив їх їй, тож, знаючи, яке підступне море, я закопав наш скарб у маленькому садочку того дому в Марселі, де жив мій батько, на Меянських алеях.
Ваша матінка, Альбере, добре знає той бідний, любий будиночок.
Нещодавно, прямуючи до Парижа, я побував у Марселі. Я пішов поглянути на той дім, переповнений гіркими спогадами, і ввечері узяв заступа й подався у той куточок, де закопав мій скарб. Залізна скринька була на тому самому місці, ніхто й не торкнувся її; вона закопана в кутку, у затінку фігового дерева, яке у день мого народження посадив мій батько.
Ті гроші колись мали забезпечити життя і спокій тієї дівчини, яку я обожнював, і тепер, за химерною і гіркою примхою долі, вони знайшли те саме застосування. Зрозумійте мене, Альбере: я міг би запропонувати цій сердешній жінці мільйони, та я повертаю їй тільки шматок хліба, забутий під моїм убогим дахом того дня, коли мене розлучили з тією, яку я кохав.
Ви людина шляхетна, Альбере, та, може, вас іще засліплює гордість чи образа; якщо ви мені відмовите, якщо візьмете від іншого те, що я маю право вам запропонувати, я скажу, що з вашого боку жорстоко відмовлятися від кусня хліба для вашої матері, коли його пропонує людина, що її батько, помер через вашого батька у муках від голоду і розпуки".
Альбер стояв блідий і непорушний, чекаючи, що скаже мати.
Мерседес звела до неба розчулений погляд.
– Приймаю, – мовила вона, – адже він має право запропонувати мені ці гроші.
І, сховавши на грудях листа, вона взяла сина попід руку і ходою, що була, може, твердіша, ніж сама вона сподівалася, вийшла на сходи.
XV. Самогубство
Граф Монте-Крісто з Емманюелем та Максимільяном теж повернувся до міста.
Повернення їхнє точилося весело. Емманюель не приховував своєї втіхи, що все скінчилося так щасливо, і відверто казав про свої миролюбні уподобання. Моррель сидів у кутку ридвана і не заважав зятеві тішитися й розбалакувати, він радів мовчки, проте щиро, хоч та втіха сяяла тільки в його очах.
Біля застави Трон вони зустріли Бертуччо; він чекав на них, непорушний, мов чатовий на стійці.
Граф Монте-Крісто вистромився з вікна ридвана, тихо обмінявся з ним кількома словами, і управитель хутко пішов собі.
– Пане графе, – сказав Емманюель, коли вони під'їжджали до Королівського майдану, – зупиніть, коли ваша ласка, ридван коло мого дому, щоб моя дружина жодної зайвої хвилини не хвилювалася за вас і за мене.
– Якби не було кумедно хизуватися своєю перемогою, – сказав Моррель, – я запросив би пана графа заглянути до нас; та, певне, панові графові теж треба заспокоїти чиєсь стривожене серденько. Ось ми й приїхали, Емманюелю; попрощаймося з нашим другом і даймо йому нагоду їхати далі.
– Зачекайте, – сказав граф Монте-Крісто, – мені не хочеться отак відразу позбутися двох моїх супутників: ідіть до своєї прегарної дружини і передайте їй вітання від мене, а ви, Моррелю, проведіть мене до Єлисейських Полів.
– Пречудово, – сказав Максимільян, – тим паче, що мені й самому треба в той бік.
– Чекати тебе на сніданок? – запитав Емманюель.
– Ні, – відказав Максимільян.
Дверцята зачинилися, й ридван попрямував далі.
– Бачите, я приніс вам щастя, – сказав Моррель, лишившись сам із графом. – Ви не думали про це?
– Думав, – сказав граф Монте-Крісто, – тим-то й хотілося б мені не розлучатися з вами ніколи.
– Це просто диво! – провадив Моррель, відповідаючи на власні думки.
– Що саме? – запитав граф Монте-Крісто.
– Те, що сталося.
– Авжеж, – усміхнувся граф Монте-Крісто, – ви слушно зауважили, Моррелю, що це диво!
– Хоч що там було б, – провадив Моррель, – Альбер хоробрий хлопчина.
– Дуже хоробрий, – сказав граф Монте-Крісто, – я сам бачив, як він спокійнісінько спав собі, коли над його головою висів кинджал.
– А я знаю, що він двічі виходив на поєдинок, і бився він дуже добре; то як же все узгоджується з його сьогоднішньою поведінкою?
– Це все ваш вплив, – усміхнувся граф Монте-Крісто.
– Щастя його, що він не вояк! – сказав Максимільян.
– Чому?
– Перепросити коло бар'єра!.. – Молодий капітан похитав головою.
– Послухайте, Моррелю! – лагідно сказав граф Монте-Крісто. – Невже й ви поділяєте забобони звичайних людей? Адже, погодьтеся, якщо Альбер хоробрий, то він не міг учинити це від боягузтва; у нього, звісно ж, була причина вчинити так, як він учинив сьогодні, тож поведінку його можна назвати радше героїчною.
– Та звісно, – відказав Моррель, – але я скажу, як ото полюбляють висловлюватися іспанці: сьогодні він менш хоробрий, аніж учора.
– Ви поснідаєте зі мною, правда ж, Моррелю? – міняючи тему розмови, запитав граф Монте-Крісто.
– Ні, я розлучаюся з вами о десятій годині.
– Ви домовилися з кимось поснідати о десятій?
Моррель усміхнувся і похитав головою.
– Але ж вам треба десь поснідати.
– Я не голодний, – відказав Моррель.
– Мені відомі тільки два почуття, від яких людина позбувається апетиту, – сказав граф Монте-Крісто, – горе і кохання.