– Тепер він хоче, щоб ви були присутні й під час дуелі.
– Авжеж, – сказали всі, – так воно і є, пане Моррелю, либонь, ви вгадали.
– Проте Альбер не їде, – пробурмотів Шато-Рено, – він уже на десять хвилин запізнився.
– А ось і він, – сказав Бошан, – верхи; гляньте, жене учвал, і з ним слуга.
– Ото вже необережний! – сказав Шато-Рено. – Верхи перед дуеллю на пістолях! А я ж йому казав!
– І погляньте, – сказав Бошан, – комір із краваткою, відкритий сурдут, біла камізелька; чом він тоді не намалював собі кружало на животі – і простіше було б, і швидше!
Альбер був уже кроків за десять од них. Ось він зупинив коня, плигнув додолу і кинув повід слузі.
Він був блідий, повіки його почервоніли і понабрякали. Видно було, що він цілу ніч не спав.
На обличчі його був поважний і сумовитий вираз, геть йому не притаманний.
– Дякую вам, панове, – сказав він, – що ви відгукнулися на моє запрошення; повірте, я дуже вдячний вам за цю дружню увагу.
Моррель стояв оддалік; щойно Морсер з'явився, він одійшов убік.
– І вам теж, пане Моррелю, – сказав Альбер. – Підійдіть ближче, коли ваша ласка, ви тут не зайвий.
– Шановний пане, – сказав Максимільян, – вам, либонь, невідомо, що я секундант графа Монте-Крісто?
– Я так і гадав. Тим ліпше! Що більше тут гідних людей, то приємніше мені.
– Пане Моррелю, – сказав Шато-Рено, – ви можете сказати графові Монте-Крісто, що пан де Морсер прибув і що ми в його розпорядженні.
Моррель обернувся, щоб виконати те доручення.
Бошан у цей час діставав з повоза скриньку з пістолями.
– Зачекайте, панове, – сказав Альбер, – мені потрібно сказати кілька слів графові Монте-Крісто.
– Віч на віч? – запитав Моррель.
– Ні, при всіх.
Альберові секунданти приголомшено перезирнулися; Франц і Дебре щось буркнули один одному тихо, а Моррель, зрадівши од тієї несподіваної затримки, підійшов до графа Монте-Крісто, що разом з Емманюелем ходив алеєю.
– Що йому від мене треба? – запитав граф Монте-Крісто.
– Ой, не знаю, та він хоче з вами побалакати.
– Нехай він ліпше не дратує мене якоюсь новою образою! – сказав граф Монте-Крісто.
– Гадаю, цього він не збирається робити, – відказав Моррель.
Граф Монте-Крісто у супроводі Максимільяна й Емманюеля попрямував до Альбера.
Його спокійне і незворушне обличчя було цілковитою протилежністю Альберовому лицю, який ішов йому назустріч зі своїми друзями.
За три кроки один від одного Альбер і граф Монте-Крісто зупинилися.
– Панове, – сказав Альбер, – підійдіть ближче, я хочу, щоб не пропало жодного слова з того, що матиму я за честь сказати графові Монте-Крісто, оскільки все, що матиму я за честь сказати йому, ви повинні будете повторити кожному, хто цього забажає, хоч якими дивними здавалися б вам мої слова.
– Я слухаю вас, мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто.
– Пане графе, – мовив Альбер, і голос його, що спершу тремтів, ставав дедалі впевненіший, поки він промовляв. – Я звинувачував вас у тому, що ви оприлюднили поведінку графа де Морсера в Епірі, бо, хоч який винний був граф де Морсер, я все ж таки не вважав, що ви маєте право карати його. Але тепер я знаю, що ви маєте на це право. Не зрада, у якій Фернан Мондего винен перед Алі-пашою, виправдовує вас у моїх очах, а зрада, у якій винен перед вами рибалка Фернан, і ті нечувані поневіряння, які стали наслідками тієї зради. Тож я кажу вам і заявляю, щоб почули усі: так, шановний пане, ви мало право помститися моєму батькові, і я, його син, дякую вам, що ви не вчинили ще більшого!
Якби ото блискавиця поцілила у свідків тієї несподіваної сцени, то приголомшила б вона їх менше, ніж Альберова заява.
Граф Монте-Крісто поволі звів очі до неба, і в них сяяв вираз безмежної вдячності. Він не міг не здивуватися з того, як палкий Альбер, що так хоробро поводився поміж римськими розбійниками, зважився на таке нечуване приниження. І він упізнав уплив Мерседес і зрозумів, чому її шляхетне серденько не опиралося його жертві.
– Тепер, шановний пане, – сказав Альбер, – якщо ви вважаєте достатніми ті перепросини, які я вам приніс, прошу вас, – дайте мені вашу руку. Після непогрішності, тієї рідкісної чесноти, якою ви відзначаєтеся, найбільшою перевагою вважаю я уміння визнати свою неправоту. Та це зізнання – особиста моя справа. Я вчинив правильно за волею Божою. Тільки янгол міг порятувати одного з нас від смерті, і цей янгол спустився з неба не для того, щоб ми стали друзями, – шкода, проте це неможливо, – та задля того, щоб ми лишилися людьми, які поважають один одного.
Граф Монте-Крісто зі сльозами на очах, тяжко дихаючи, простягнув Альберові руку, яку той схопив і мало не побожно потиснув.
– Панове, – сказав він, – граф Монте-Крісто погодився прийняти мої перепросини. Я вчинив із ним необачно. Нерозважливість – кепська порадниця. Я вчинив недобре. Тепер я загладив мою провину. Сподіваюся, люди не вважатимуть мене боягузом за те, що я вчинив, як веліло мені сумління. Та принаймні якщо вчинок мій зрозуміють хибно, – докинув він, гордо звівши голову і немовби кидаючи виклик своїм друзям і ворогам, – то я постараюся змінити думку про мене.
– Що сталося сьогодні вночі? – запитав Бошан у Шато-Рено. – Здається, нашій ролі тут не позаздриш.
– Справді, те, що вчинив Альбер, або дуже нице, або дуже шляхетне, – відказав барон.
– Що все це означає? – запитав Дебре, звернувшись до Франца. – Граф Монте-Крісто зганьбив Морсера, а його син вважає, що він правильно зробив! Та якби в моїй родині було десять Янін, я мав би тільки один обов'язок, – битися десять разів!
Понуривши голову і безсило опустивши руки, пригнічений тягарем двадцятичотирирічних спогадів, граф Монте-Крісто стояв, не думаючи ні про Альбера, ні про Бошана, ні про Шато-Рено, ні про кого з присутніх, – думав він про сміливу жінку, що прийшла до нього благати за життя сина, жінку, якій він запропонував своє життя і яка порятувала його ціною страшного зізнання, відкривши родинну таємницю, що, певне, назавжди убила в цьому хлопчині синівську любов.
– Знову рука Божа! – прошепотів він. – Авжеж, тільки тепер я повірив, що послав мене Господь!
XIV. Мати і син
Сумовито і з гідністю всміхаючись, граф Монте-Крісто попрощався з молодиками і сів у свій ридван разом із Моррелем та Емманюелем.
Альбер, Бошан і Шато-Рено лишилися самі на полі битви.
Альбер допитливо дивився на своїх секундантів, і хоч погляд його не здавався ніяковим, усе ж таки він ніби допитувався їхньої думки про те, що сталося.
– Вітаю, любий друже, – перший озвався Бошан, може, тому, що був більш чуйний, аніж інші, чи, може, тому, що в нім було менше облуди, – так несподівано скінчилася ця прикра історія.
Альбер нічого не сказав на те.
Шато-Рено ляскав по халяві свого чобота гнучким стеком.
– Може, поїдемо вже? – урвав він урешті ніякове мовчання.
– Як хочете,– відказав Бошан. – Дозвольте тільки мені висловити Морсерові мій захват: він виявив сьогодні лицарську великодушність... а це так рідко трапляється за нашого часу!
– Еге ж, – сказав Шато-Рено.
– Можна тільки дивуватися з цього самовладання, – провадив Бошан.
– Ще б пак! Принаймні я був би нездатний до цього, – із недвозначною погордою сказав Шато-Рено.
– Панове, – сказав Альбер, – бачу, ви не зрозуміли, що поміж мною і графом Монте-Крісто сталося важливе....
– Ні, ні, навпаки, – відказав Бошан, – та наші пліткарі навряд чи зуміють оцінити ваш героїзм і раніше чи пізніше ви повинні будете пояснити їм вашу поведінку, та й ще так жваво, що це може зашкодити вашому здоров'ю і вкоротити ваш вік. Хочете дружню пораду? Їдьте собі в Неаполь, Гаагу чи в Санкт-Петербург, себто в ті спокійні місцевості, де не так прискіпливо ставляться до питань честі, ніж у нашому навіженому Парижі. А там старанно повправляйтеся у стрілянині з пістолів і у фехтуванні. За кілька років про вас забудуть або ж слава про ваше бойове мистецтво докотиться до Парижа, і тоді можете мирно повернутися собі до Франції. Ви згодні зі мною, Шато-Рено?
– Цілком поділяю вашу думку, – сказав той. – Ніщо так не спричиняється до серйозних поєдинків, як поєдинок, що не відбувся.
– Дякую вам, панове, – шорстко відказав Альбер. – Послухаюся вашої поради, і не тому, що ви дали мені її, а тому, що все одно покидаю Францію. Дякую вам також за те, що ви погодилися бути моїми секундантами. Посудіть самі, як високо ціную я цю послугу, якщо, вислухавши оці слова, пам'ятаю тільки про неї.
Шато-Рено з Бошаном перезирнулися. Альберові слова справили на них однакове враження, а тон, яким він висловив ту вдячність, звучав так рішуче, що всі троє опинилися б у незручному становищі, якби та розмова тривала довше.
– Прощавайте, Альбере! – поспішно сказав Бошан і недбало простягнув руку, проте Альбер, певне, глибоко замислився, бо не показав, що бачить її.
– Прощавайте, – сказав і собі Шато-Рено, тримаючи лівою рукою стек, а правою прощально помахавши.
– Прощавайте! – пробурмотів Альбер. Та погляд його був таки виразніший: у ньому була ціла буря стриманого гніву, зневаги й обурення.
По тому, як його секунданти посідали в ридван і поїхали собі, він ще із хвилю стояв непорушно, а потім хутко відв'язав свого коня від дерева, довкола якого слуга його замотав повід, легко вихопився у сідло і помчав у Париж. За чверть години він уже заходив у кам'яницю на вулиці Ельдер.
Коли він злазив із коня, йому здалося, ніби за шторою у вікні промайнуло бліде обличчя графа де Морсера; він зітхнув і, відвернувшись, увійшов у свій флігель.
Ставши на порозі, він окинув останнім поглядом усю ту пишноту, що змалку прикрашала його життя, востаннє глянув на свої картини. Обличчя на полотнах наче всміхалися йому, а пейзажі ніби засяяли живими барвами.
Потім він зняв із дубового підрамника портрет своєї матері і згорнув його, вийнявши з рами.
Після цього він дав лад своїм прегарним турецьким шаблюкам, своїм дорогим англійським рушницям, японській порцеляні, оздобленим сріблом чашам, мистецькій бронзі з підписами Фешера і Барі; оглянув шафи і позамикав їх ключами; кинув у шухляду, лишивши її відчиненою, усі свої кишенькові гроші, додавши до них різних коштовних дрібничок, якими були наповнені чаші, скриньки та полички; склав ретельний перелік усього і поклав його на столі, щоб відразу видно було, попередньо прибравши з того столу книги і папери, яких там було чималенько.
Коли він заходився коло того діла, його покойовий слуга увійшов до кімнати, хоч він йому і заборонив турбувати себе.
– Що вам треба? – запитав Альбер, та радше сумовито, ніж із гнівом.
– Перепрошую, пане, – відказав слуга, – ви заборонили мені турбувати вас, та мене гукає граф де Морсер.
– Та й що? – запитав Альбер.
– Я не зважився піти до пана графа без вашого дозволу.
– Чому?
– Тому що пан граф, либонь, знає, що я супроводжував вас на місце поєдинку.
– Може, й так, – відказав Альбер.
– І гукає мене, мабуть, щоб дізнатися, що там сталося.