Граф Монте Крісто

За цим заповітом Гайде є спадкоємицею решти мого маєтку, що складається із земель, державних паперів Англії, Австрії та Голландії, а також із обстави моїх палаців і будинків, і яке, за винятком тих двадцяти мільйонів, а також сум, які я заповів моїм слугам, коштує приблизно шістдесят мільйонів".

Коли він дописував останній рядок, за його спиною пролунав ледве чутний вигук, і він упустив ручку.

– Гайде, – спитався він, – ти прочитала?

Молоду невільницю збудив ранковий промінь, що торкнувся її повік; вона підвелася і підійшла до графа Монте-Кріс­то, нечутно ступаючи м'яким килимом.

– Пане мій, – сказала вона, благально склавши долоні, – чому ти пишеш таке о цій ранній порі? Чому заповідаєш ти мені всі твої скарби? Невже ти мене покидаєш?

– Я вирушаю в далеку дорогу, люба моя, – сказав граф Монте-Кріс­то із виразом безмежного суму і ніжності, – і якщо зі мною станеться щось...

Він замовк.

– То що тоді?.. – так владно запитала дівчина, як ніколи ще не балакала зі своїм паном.

– Мені хочеться, щоб донька моя була щаслива, хоч що там зі мною сталося б, – сказав граф Монте-Кріс­то.

Гайде сумовито всміхнулася й похитала головою.

– Ти думаєш про смерть, пане мій, – сказала вона.

– Це рятівна думка, дитино моя, як ото казав мудрець.

– Якщо ти помреш,– відказала вона, – заповідай свої маєтки комусь іншому, бо як ти помреш... то ніяких маєтків мені не треба.

І, узявши до рук той заповіт, роздерла його і кинула клапті додолу.

Після того спалаху, що був такий незвичний для невільниці, вона непритомна впала на килим.

Граф Монте-Кріс­то нахилився. Узяв її на руки, і, поглянувши на те гоже, бліде личко, на довгі стулені вії, на непорушне, безпомічне тіло, він уперше подумав, що, може, вона любить його не лише як донька.

– Може, – прошепотів він із глибокою печаллю, – я ще пізнав би щастя!

Він одніс непритомну Гайде до її покоїв і доручив потурбуватися про неї покоївкам. Повернувшись до свого кабінету, він хутко замкнув за собою двері і знову написав заповіт.

Не встиг він скінчити, як пролунало торохтіння кабріолета, що заїжджав у двір. Граф Монте-Кріс­то підійшов до вікна і побачив Максимільяна з Емманюелем.

– Чудово, – сказав він, – я скінчив якраз вчасно.

І запечатав заповіт трьома печатками.

За хвилину він прочув у вітальні кроки і пішов, щоб одімкнути двері.

Увійшов Моррель.

Він приїхав на двадцять хвилин раніше від призначеного часу.

– Може, я прибув зарано, пане графе, – сказав він, – та зізнаюся вам відверто, не міг я заснути ані на хвилину, як і всі мої домівники. Я повинен був побачити вас, вашу спокійну певність, щоб знову стати самим собою.

Графа Монте-Кріс­то зворушила ця сердечна приязнь і, замість того щоб простягнути Моррелеві руку, він обняв його.

– Моррелю, – сказав він йому, – сьогодні для мене пречудовий день, адже я відчув, що така людина, як ви оце, любить мене. Добридень, Емманюелю. То ви їдете зі мною, Максимільяне?

– Авжеж! Невже ви могли в цім сумніватися?

– А якщо я неправий...

– Я бачив усю вчорашню сцену, усеньку ніч згадував я ваше самовладання, і я сказав собі: якщо тільки можна вірити людському обличчю, правда на вашому боці.

– Таж Альбер ваш друг.

– Просто приятель.

– Ви запізналися з ним того ж таки дня, що й зі мною?

– Так, це правда; та ви самі бачите, що якби ви не сказали мені про це, то я і не згадав би.

– Дякую вам, Моррелю.

І граф Монте-Кріс­то подзвонив.

– Нехай однесуть це моєму нотаріусові, – сказав він Алі, що відразу ж увійшов. – Це мій заповіт, Моррелю. Після моєї смерті ви ознайомитеся з ним.

– Після вашої смерті? – вигукнув Моррель. – Що це означає?

– Усе треба завбачити, друже мій. А що ви робили вчора увечері, коли ми розлучилися?

– Я подався до Тортоні й застав там, як і розраховував, Бошана з Шато-Рено. Зізнаюся вам, я їх шукав.

– Навіщо, адже про все вже домовилися?

– Послухайте, пане графе, поєдинок серйозний і неухильний.

– Невже ви сумнівались у цім?

– Ні. Образи вам завдали прилюдно, й усі вже балакають про це.

– І що ж?

– Я сподівався умовити їх обрати іншу зброю, замінити пістоль шпагою. Куля сліпа.

– Вам пощастило це зробити? – запитав граф Монте-Кріс­то з ледь помітною іскрою надії.

– Ні, адже всі знають, як володієте ви шпагою.

– Ти ба! І хто ж мене зрадив?

– Учителі з фехтування, яких ви перевершили.

– І ви зазнали невдачі?

– Вони рішуче відмовилися.

– Моррелю, – сказав граф Монте-Кріс­то, – ви бачили, як я стріляю з пістолів?

– Ніколи.

– То погляньте, час у нас ще є.

Граф Монте-Кріс­то взяв пістолі, які ото тримав у руках, коли входила Мерседес, і, приліпивши жирового туза на планку чотирма пострілами пробив три листки і ніжку трилисника.

Із кожним пострілом Моррель дедалі дужче бліднув.

Він оглянув кулі, якими граф Монте-Кріс­то вчинив те диво, і побачив, що вони не більші од великих дробин.

– Страхіття, та й годі, – сказав він, – погляньте, Емманюелю!

Потім обернувся до графа Монте-Кріс­то.

– Пане графе, – сказав він, – заради Бога, не вбивайте Альбера! Адже у цього бідолахи є мати!

– Правда ваша, – сказав граф Монте-Кріс­то, – а в мене її нема.

Ці слова він промовив таким тоном, що Моррель здригнувся.

– Адже вас образили.

– Авжеж, та й що ви хочете цим сказати?

– Це означає, що ви будете стріляти перший.

– Я стріляю перший?

– Так, я домігся цього чи радше поставив таку вимогу; ми вже й так поступилися їм, то їм довелося погодитися.

– А відстань?

– Двадцять кроків.

На графових вустах промайнула страшна посмішка.

– Моррелю, – сказав він, – не забудьте того, що ви допіру бачили.

– Тим-то, – сказав Моррель, – я тільки і сподіваюся на те, що ваше хвилювання порятує Альбера.

– Моє хвилювання? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Або ваша великодушність, друже мій; знаючи, що ви стріляєте без промаху, я можу сказати вам те, що смішно було б казати комусь іншому.

– І що ж?

– Поцільте йому в руку чи ще десь, та не вбивайте його.

– Послухайте, Моррелю, що я вам скажу, – відказав граф Монте-Кріс­то, – вам нема чого умовляти мене, щоб я зглянувся над Морсером; Морсер буде помилуваний, і навіть так, що спокійнісінько поїде додому зі своїми друзями, а я...

– А ви?

– А це вже інша справа: мене понесуть на марах.

– Що це ви кажете, пане графе? – нестямно вигукнув Моррель.

– Авжеж, любий Моррелю, Морсер уб'є мене.

Моррель спантеличено дивився на нього.

– Що сталося з вами цієї ночі, пане графе?

– Те, що сталося з Брутом напередодні битви під Філіппами, – я побачив привида.

– І?..

– І той привид сказав мені, що я вже доста пожив на білому світі.

Максимільян із Емманюелем обмінялися поглядами. Граф Монте-Кріс­то дістав годинника.

– Їдьмо, – сказав він, – п'ять хвилин на восьму, а поєдинок призначено о восьмій.

Проходячи коридором, граф Монте-Кріс­то зупинився коло якихось дверей, і Максимільянові з Емманюелем, що не хотіли бути неделікатними і пройшли трохи вперед, здалося, ніби вони чують схлипування і зітхання у відповідь.

Ридван уже чекав на них; граф Монте-Кріс­то сів у нього разом зі своїми секундантами.

Точнісінько о восьмій вони вже були на тому місці, про яке й домовилися.

– Ось ми й приїхали, – сказав Моррель, виглядаючи у вікно, – та ще й перші.

– Перепрошую, – сказав Батістен, що супроводжував свого пана, – та мені здається, ніби он там, під деревами, стоїть повіз.

Граф Монте-Кріс­то легко плигнув додолу і подав руку Емманюелеві й Максимільяну, щоб допомогти їм вийти.

Максимільян затримав графову руку у своїх долонях.

– Слава Богу, – сказав він, – така рука й повинна бути в людини, що, свідома своєї правоти, спокійнісінько ставить на карту своє життя.

– Справді, – сказав Емманюель, – он там ходять якісь молодики і, здається, когось чекають.

Граф Монте-Кріс­то одвів Морреля на декілька кроків убік.

– Максимільяне, – спитався він, – ваше серце вільне?

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

– Я не чекаю від вас зізнання, любий друже, я просто запитую; скажіть мені, так чи ні, це все, про що я вас прошу.

– Я кохаю, пане графе.

– Дуже кохаєте?

– Дужче від життя.

– Ще однією надією менше, – зітхнувши, сказав граф Монте-Кріс­то. – Сердешна Гайде.

– Ох, пане графе, –вигукнув Моррель, – якби я вас менше знав, то подумав би, ніби ви занепали на дусі.

– Чому? Тому що я зітхаю, розлучаючись із любою мені істотою? Ви ж вояк, Моррелю, ви мали б ліпше знати, що таке мужність. Хіба я шкодую за життям? Хіба не все мені одно, жити чи померти, мені, що двадцять років перебував поміж життям і смертю? Утім, не турбуйтеся, Моррелю: цю слабкість, якщо це слабкість, бачите тільки ви. Я знаю, що світ – це вітальня, із якої треба вміти вийти поштиво і пристойно, уклонившись усім і заплативши свої картярські борги.

– Ото й слава Богу, – відказав Моррель,– це добре сказано. До речі, пістолі ви привезли?

– Я? Навіщо? Сподіваюся, ці панове привезли свої.

– Зараз дізнаюся, – сказав Моррель.

– Гаразд, тільки ніяких перемовин.

– Не турбуйтеся.

Моррель попрямував до Бошана й Шато-Рено. Ті побачили, що він іде до них, і ступнули кілька кроків йому назустріч.

Молодики вклонилися одне одному, якщо й не привітно, то принаймні з усією чемністю.

– Перепрошую, панове, – сказав Моррель, – та я не бачу пана де Морсера.

– Сьогодні вранці, – відказав Шато-Рено, – він послав, щоб попередити нас, що зустрінеться з нами на місці дуелі.

– Он як, – сказав Моррель.

Бошан поглянув на годинника.

– П'ять на дев'яту, це ще не пізно, пане Моррелю, – сказав він.

– Я зовсім не це мав на увазі, – відказав Максимільян.

– А ось, до речі, і ридван, – урвав Шато-Рено.

Однією з алей, що збігалися докупи коло середохрестя, де вони стояли, мчав повіз.

– Панове, – сказав Моррель, – сподіваюся, ви подбали, щоб прихопити із собою пістолі? Граф Монте-Кріс­то заявив мені, що відмовляється від свого права скористатися своїми.

– Ми передбачали це, – відказав Бошан, – і я привіз пістолі, які я придбав тиждень тому, гадаючи, що вони потрібні будуть мені. Вони новісінькі й ще жодного разу не були у вжитку, може, хочете оглянути їх?

– Якщо ви кажете, – уклонився Моррель, – що пан де Морсер з цими пістолями не знайомий, то мені, звісно ж, достатньо ваших слів.

– Панове, – сказав Шато-Рено, – це зовсім не Морсер приїхав. Погляньте!

І справді, до них наближалися Франц і Дебре.

– Як це ви опинилися тут, панове? – сказав Шато-Рено, потиснувши руки обом.

– Ми тут тому, – сказав Дебре, – що сьогодні вранці Альбер попросив нас прибути на місце поєдинку.

Бошан і Шато-Рено здивовано перезирнулися.

– Панове, – сказав Моррель, – здається, я розумію, в чім річ.

– То скажіть.

– Учора вдень я отримав од пана де Морсера лист, де він просив мене бути ввечері в Опері.

– І я, – сказав Дебре.

– І я, – сказав Франц.

– І ми, – сказали Шато-Рено з Бошаном.

– Він хотів, щоб ви були присутні під час виклику, – сказав Моррель.