– Щоб ваш син уцілів? Гаразд, я не уб'ю його!
Мерседес радісно скрикнула; в очах графа Монте-Крісто зблиснули дві сльози, та відразу ж і зникли; певне, Господь послав по них янгола, адже для творця вони були набагато коштовніші, ніж перлини Гузерату й Офіру[69].
– Дякую тобі, дякую, Едмоне! – вигукнула вона, ухопивши графову руку і притуливши її до вуст. – Таким ти завжди марився мені, таким завжди кохала я тебе. Тепер я можу це сказати!
– Тим паче, – відказав граф Монте-Крісто, – що вам недовго вже любити бідолашного Едмона. Небіжчик повернеться у домовину, примара знову порине у небуття.
– Що ви оце кажете, Едмоне?
– Кажу, що як ви цього хочете, Мерседес, то я мушу померти.
– Померти? Хто вам сказав таке? Хто каже про смерть? Чому ви повертаєтеся до думки про смерть?
– Невже ви гадаєте, що я можу далі жити, якщо мене прилюдно образили, у присутності всієї зали, у присутності ваших друзів і друзів вашого сина, і якщо мене викликав на дуель хлопчина, що буде пишатися моїм прощенням як своєю перемогою? Після вас, Мерседес, найдужче любив я самого себе, тобто мою гідність, ту силу, що підносила мене над людьми, адже в тій силі було життя. Однісіньке ваше слово знівечило її. Я повинен умерти.
– Але ж цей поєдинок не відбудеться, Едмоне, якщо ви прощаєте.
– Ні, мосьпані, він таки відбудеться, – урочисто заявив граф Монте-Крісто, – тільки замість крові вашого сина, яка має залляти землю, проллється моя кров.
Мерседес голосно скрикнула і кинулася до графа Монте-Крісто, та раптом зупинилася.
– Едмоне, – сказала вона, – Господь на небі, якщо ви живі, якщо я знову бачу вас, і я сподіваюся на нього всім серденьком моїм. Розраховуючи на його ласку, я здаюся на ваше слово. Ви сказали, що син мій не помре, Едмоне?
– Авжеж, пані, – відказав граф Монте-Крісто, прикро здивований тим, що Мерседес прийняла його жертву без заперечень і без жалю.
Мерседес простягнула графові руку.
– Едмоне, – сказала вона, зі сльозами дивлячись на нього, – ви такий великодушний! Із такою високою шляхетністю зглянулися ви над сердешною жінкою, що прийшла до вас майже без надії! Від горя постаріла я більше, ніж від років, і ні усмішкою, ні поглядом уже не можу нагадати моєму Едмонові про ту Мерседес, що нею він колись так милувався. Повірте, Едмоне, я теж натерпілася, адже прикро відчувати, що життя спливає, а в пам'яті не залишається жодної втішної миті, у серці не залишається жодної надії, та не все закінчується разом із земним життям. Ні, не все закінчується разом із ним, я це почуваю всім, що не вмерло у моїй душі. Повторюю вам, Едмоне, це так прекрасно, так шляхетно, так великодушно – простити так, як ви оце простили!
– Ви каже таке, Мерседес, і все ж таки ви не знаєте, яка тяжка моя жертва. Уявіть собі, що Господь, створивши світ, наповнивши й окриливши хаос, зупинився на півдорозі, щоб уберегти янгола від тих сліз, що їх наші злочини мали виточити з його безсмертних очей! Уявіть собі, що, усе приготувавши, усе посіявши, усе створивши, він, тієї миті, коли вже ладен був тішитися своїм творінням, раптом погасив сонце і пожбурив світ у вічну пітьму? Уявіть собі все це, і ви збагнете, – ні, ви й тоді не збагнете, що я втрачаю, розлучаючись зараз із життям!
Мерседес глянула на нього з подивом, захватом і вдячністю.
Граф Монте-Крісто похилив голову на руки, наче його чоло знемощіло під тягарем його дум.
– Едмоне, – мовила Мерседес, – мені залишається сказати вам тільки одне слово.
Граф Монте-Крісто гірко посміхнувся.
– Едмоне, – сказала вона, – ви побачите: хоч моє лице і змарніло, очі погасли, врода зів'яла, одне слово, хоч Мерседес жодною рисою своєю не нагадує колишню Мерседес, її серденько те саме!.. Прощавайте, Едмоне, мені більше нема чого прохати в Бога... Я знову побачила вас великодушним і шляхетним, як давніше. Прощавайте, Едмоне... прощавайте, нехай Господь вас благословить!
Та граф Монте-Крісто на те нічого не відказав.
Мерседес відчинила двері кабінету і зникла раніше, аніж він отямився від глибоких і гірких дум.
Дзиґар на Інвалідах вибив першу, коли граф Монте-Крісто, почувши торохтіння ридвана, що віз пані де Морсер Єлисейськими Полями, звів голову.
– Навіженцю, – сказав він собі, – чому того дня, коли вирішив я мститися, не видер я серця мого з грудей!
XIII. Зустріч
Після того, як Мерседес поїхала, дім графа Монте-Крісто знову поринув у пітьму.
Довкола нього і в ньому самому все завмерло; його діяльний розум охопило заціпеніння, як ото охоплює сон зморене тіло.
– Невже! – казав він сам собі, хоч лампа і свічки сумно догоряли, а в передпокої нетерпляче очікували стомлені слуги. – Невже та споруда, що так довго будувалася, що вивершувалася з такою турботою і такою працею, упала за однісіньку мить, від однісінького слова, від подиху! Я, що вважав себе вищим од інших людей, що так пишався собою, що був мізерною комахою у буцегарні замку Іф і сягнув надзвичайної могуті, обернуся завтра тлінню! Не життя мені шкода: хіба смерть – це не той спочинок, до якого змагають усі, якого прагнуть усі знедолені, той спокій матерії, що так довго тужив я за ним, до якого йшов я болісним шляхом голодування, аж у моїй камері з'явився панотець Фаріа? Що значить для мене смерть? Трохи більше супокою, трохи більше безгоміння. Ні, шкода мені не життя, шкодую я, що зáдуми мої зійшли на пропаще, а так поволі зріли вони, так ретельно будувалися! І ось провидіння відринуло їх, я ж бо думав собі, що вони відповідають йому! Значить, Господь не дозволив, щоб вони утілилися! Цей тягар, що його я завдав на себе, важучий, мов світ, тягар, що його я сподівався донести до краю, відповідав моїм бажанням, та не по силі був мені, не відповідав моїй волі, не у владі моїй був, тож мені доводиться покинути його, не донісши до краю. І мені знову доведеться стати фаталістом, мені, якого чотирнадцять років розпуки і десять років надії навчили осягати провидіння! І все, Боже мій, лиш тому, що серце моє, яке я вважав мертвим, тільки заснуло, тому що воно прокинулося, тому що закалатало воно, тому що не витерпів я калатання цього серця, що воскресло в моїх грудях, коли пролунав жіночий голос! Та не може бути, – провадив граф Монте-Крісто, дедалі дужче роз'ятрюючи свою уяву видовиськом майбутнього двобою, – не може бути, щоб жінка з таким шляхетним серденьком спокійнісінько рокувала мене на смерть, мене, переповненого життям і снагою! Не може бути, щоб вона так далеко зайшла у своїй материнській любові чи радше в материнському безумі! Є цноти, що, перейшовши межі, обертаються пороком. Ні, вона, либонь, розіграє якусь зворушливу сцену, кинеться поміж нами, і те, що було тут переповнене величчю, на місці поєдинку обернеться комедією.
І графове обличчя зашарілося від ображеної гордості.
– Комедією, – повторив він, – і кумедним буду я... Я – кумедний! Ні, ліпше померти.
Ото так, малюючи собі найпохмурішими барвами все те, на що він прирікав себе, пообіцявши Мерседес подарувати життя її синові, граф Монте-Крісто повторив:
– Безглуздо, безглуздо, безглуздо розігрувати великодушність, ставши непорушною мішенню для пістоля цього хлопчини! Ніколи не повірить він, що моя смерть була самогубством, а честь мого імені (це ж бо не марнославство, о Господе, а лиш правдива гордість!)... честь мого імені вимагає, щоб люди знали, що я сам, зі власної волі, без примусу, погодився зупинити мою руку, що вже замірилася для удару, і що цією рукою, що така грізна для інших, я уразив самого себе, – так треба, і так воно станеться.
І, узявши ручку, він дістав з потаємної шухляди письмового бюрка свій заповіт, що його він склав після прибуття до Парижа, і зробив унизу дописку, із якої навіть найменш тямущі люди могли осягнути справжню причину його смерті.
– Господе-Боже, роблю я це, – мовив він, звівши очі до неба, – як для тебе, так і для себе. Десять років дивився я на себе як на знаряддя твоєї помсти, і не можна, щоб іще й інші негідники, крім цього Морсера, Данґляра, Вільфора, та й сам Морсер, подумали, ніби це щаслива нагода позбавила їх від ворога. Нехай вони, навпаки, знають, що провидіння, яке вже наготувало їм відплату, зупинила тільки сила моєї волі, що покара, якої вони уникнули тут, чекає їх на тому світі й що час вони тільки поміняли на вічність.
Поки він ото переходив від одної думки до іншої, наче людина, якій не дають заснути страждання, крізь віконні шиби стало видно, що вже благословляється на світ, і блідий досвіток осяяв блакитний папір, що лежав перед графом Монте-Крісто, той, де він допіру накреслив ті передсмертні слова, які усправедливлювали провидіння.
Була п'ята година ранку.
Раптом до нього долинув кволий стогін. Графові вчулося ніби притлумлене зітхання; він обернув голову, поглянув довкруги, та нікого не побачив. Проте зітхання те так виразно повторилося, що його сумніви заступила певність.
Тоді він підвівся, тихенько відчинив двері до вітальні й побачив у фотелі Гайде; руки безсило звисли, гоже бліде личко було відкинуте назад; вона підсунула свій фотель до дверей, щоб він не міг вийти з кімнати, не помітивши її, та нездоланний сон юності взяв над нею гору після виснажливого неспання.
Коли граф Монте-Крісто відчинив двері, вона не прокинулася.
Він глянув на неї з невимовною ніжністю й жалем.
– Вона клопоталася за свого сина, – сказав він, – а я забув про мою доньку!
Він сумовито похитав головою.
– Сердешна Гайде, – сказав він, – вона хотіла бачити мене, хотіла поговорити зі мною, вона здогадувалася про все і боялася за мене... Не можу я піти, не попрощавшись із нею, не можу померти, не доручивши її комусь.
І він тихенько повернувся до кабінету і занотував унизу, під попередніми рядками: "Заповідаю Максимільянові Моррелеві, капітанові спагі, синові мого попереднього господаря, П'єра Морреля, судновласника в Марселі, капітал у двадцять мільйонів, частину з якого він має віддати своїй сестрі Жюлі і своєму зятеві Емманюелеві, якщо він, утім, не вважає, що таке збагачення може зашкодити їхньому щастю. Ці двадцять мільйонів заховані в моїй печері на острові Монте-Крісто, вхід до неї знає Бертуччо. Якщо серце його вільне і він захоче взяти шлюб із Гайде, донькою Алі, янінського паші, яку я виховав, як люблячий батько, і яка любила мене, мов ніжна донька, то він уволить мою остатню волю, та не моє останнє бажання.