Для пострілу достатньо було зарядити їх пістоном, тож, перебуваючи в сусідньому покої, не можна було запідозрити, що граф, як ото кажуть стрільці, набиває собі руку.
Він уже взяв було їх до рук і вдивлявся у крапку прицілу на залізній планці, що була йому за мішень, аж раптом двері кабінету відчинилися й увійшов Батістен.
Та перш ніж він устиг розтулити рота, граф Монте-Крісто угледів у напівтемряві за його спиною жінку під вуаллю, що увійшла услід за Батістеном.
Вона побачила пістоль у його руці, побачила, що на столі лежать дві шпаги, і кинулася до кімнати.
Батістен допитливо глянув на свого пана.
Граф Монте-Крісто кивнув йому, він вийшов і зачинив за собою двері.
– Хто ви така, пані? – запитав граф ту жінку.
Незнайомка озирнула кімнату, щоб упевнитися, що вони самі, потім нахилилася так низько, наче хотіла повалитися навколішки, і благально склала долоні.
– Едмоне, – сказала вона, – ви не уб'єте мого сина!
Граф Монте-Крісто позадкував, тихо зойкнув і впустив пістоля.
– Що за наймення щойно ви промовили, пані де Морсер? – запитав він.
– Ваше, – вигукнула вона, відкинувши вуаль. – Ваше, котре, може, тільки я не забула. Едмоне, до вас прийшла не пані де Морсер, до вас прийшла Мерседес.
– Мерседес померла, пані, – сказав граф Монте-Крісто, – і я більш не знаю жінки, що носить те ім'я.
– Мерседес жива, і Мерседес усе пам'ятає, вона єдина впізнала вас, ледве побачивши, і навіть ще не побачивши, за самісіньким вашим голосом, зі звуку вашого голосу, й відтоді вона йде за вами слідком, стежить за вами, боїться за вас, і їй не потрібно було дошукуватися, хто завдав удару графові де Морсерові.
– Фернанові, хочете ви сказати, мосьпані, – з гіркою іронією сказав граф Монте-Крісто. – Якщо ви вже почали пригадувати імена, то пригадаймо їх усі.
Граф Монте-Крісто вимовив ім'я "Фернан" з такою ненавистю, що Мерседес здригнулася від жаху.
– Ви бачите, Едмоне, що я не помилилася, – вигукнула вона, – і недарма я сказала: змилуйтеся над моїм сином!
– А хто сказав вам, пані, що я ворог вашому синові?
– Ніхто! Та всі матері – ясновиди! Я все вгадала, я подалася за ним в Оперу, сховалася у ложі й бачила все.
– Тоді ви бачили, мосьпані, що Фернанів син прилюдно образив мене? – зі страшенним спокоєм запитав граф Монте-Крісто.
– Згляньтеся!
– Ви бачили, – провадив граф Монте-Крісто, – що він кинув би мені в обличчя рукавичку, якби один із моїх друзів, пан Моррель, не вхопив його за руку.
– Вислухайте мене. Мій син теж розгадав вас, і в лихові, що спіткало його батька, він звинувачує вас.
– Пані, – сказав граф Монте-Крісто, – ви помиляєтеся: це не лихо, це відплата. Не я завдав удару панові де Морсерові, його карає Господь.
– А чому ви хочете замінити собою Бога? – вигукнула Мерседес. – Чому ви пам'ятаєте те, що забулося? Яке вам діло, Едмоне, до Яніни, до того візира? Що зробив вам Фернан Мондего, зрадивши Алі-Тебеліна?
– Правда ваша, – відказав граф Монте-Крісто, – усе це стосується тільки французького офіцера і доньки Василікі. Маєте рацію, мені до цього діла ніякого нема, і якщо я присягнувся відплатити, то не французькому офіцерові й не графові де Морсерові, а рибалці Фернанові, чоловікові каталянки Мерседес.
– Така жорстока помста за помилку, на яку спонукала мене доля! – вигукнула графиня. – Адже винна я, Едмоне, і якщо ви повинні помститися, то помстіться мені, адже мені забракло сил витерпіти вашу відсутність і мою самоту.
– А чому я був відсутній? – вигукнув граф Монте-Крісто. – Чому ви були самотні?
– Тому що вас заарештували, Едмоне, тому що ви були у в'язниці.
– А чому мене заарештували? Чому мене кинули до в'язниці?
– Цього я не знаю, – сказала Мерседес.
– Авжеж, ви цього не знаєте, пані, принаймні я сподіваюся, що не знаєте. А я вам скажу. Мене заарештували і кинули до в'язниці, тому що напередодні того самого дня, коли я мав узяти з вами шлюб, ув альтанці "Резерву" чоловік на ймення Данґляр написав оцього листа, якого рибалка Фернан особисто заніс на пошту.
І граф Монте-Крісто підійшов до столу, висунув шухляду, дістав звідти пожовклий аркуш, покреслений бляклим чорнилом, і поклав його перед Мерседес.
То був Данґлярів лист королівському прокуророві, якого граф Монте-Крісто, під личиною агента компанії "Томсон і Френч", вилучив зі справи Едмона Дантеса в кабінеті пана Бовіля.
Мерседес із жахом прочитала:
"Прихильник престолу і віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі "Фараон", що прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав від Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на "Фараоні"".
– Боже мій! – зойкнула Мерседес, провівши долонею по вогкому чолу. – І цей лист...
– Я купив його за двісті тисяч франків, пані, – сказав граф Монте-Крісто, – і це недорого, тому що завдяки йому я сьогодні можу виправдатися перед вами.
– І через цей лист...
– Через цей лист мене заарештували, ви це знаєте, та ви не знаєте, мосьпані, скільки тривало моє ув'язнення. Ви не знаєте, що чотирнадцять років скнів я за чверть льє від вас, у катівнях замку Іф. Ви не знаєте, що чотирнадцять довгих років я щодня повторював клятву помсти, яку я дав собі першого дня, а мені ж не було відомо, що ви вийшли заміж за Фернана, який доніс на мене, і мій батько помер – помер із голоду!
Мерседес заточилася.
– Господе милосердний! – вигукнула вона.
– Та коли я вийшов із в'язниці, де пробув чотирнадцять років, то дізнався про все це, тим-то життям Мерседес і батьковою смертю присягнувся я відплатити Фернанові... і ось я роблю це.
– І ви певні, що доніс на вас нещасний Фернан?
– Присягаюся вам спасінням моєї душі, пані, що він це вчинив. Утім, це тільки ненабагато мерзенніше, ніж французькому громадянинові продатися англійцям, іспанцеві зроду воювати проти іспанців, офіцерові на службі в Алі зрадити і вбити Алі. Що порівняно з цим лист, якого я оце вам показав? Хитрість закоханого, яку, я визнаю це і розумію, має простити жінка, що вийшла заміж за цього чоловіка, та якої не прощає той, що його нареченою вона була. Французи не відплатили зрадникові, іспанці не розстріляли зрадника, Алі лежить у могилі й не покарав зрадника; та я, котрого він зрадив, знищив, теж кинув у могилу, я Божою милістю вийшов із цієї могили, я перед Богом зобов'язаний відплатити, він послав мене для помсти – і ось я тут.
Сердешна жінка затулила обличчя долонями і, мов підкошена, повалилася на коліна.
– Простіть, Едмоне, – сказала вона, – простіть заради мене, заради мого кохання до вас!
Гідність заміжньої жінки зупинила поривання змученого серця.
Чоло її схилилося до самісінької підлоги.
Граф Монте-Крісто кинувся до неї і звів її на ноги.
І ось, сидячи у фотелі, вона своїми затьмареними від сліз очима поглянула на мужнє обличчя графа Монте-Крісто, де ще лежав грізний відбиток страждання і ненависті.
– Не винищити цей клятий рід! – прошепотів він. – Не послухатися Бога, який велить мені покарати його! Ні, не можу!
– Едмоне, – у розпуці сказала сердешна мати, – Боже мій, я називаю вас Едмоном, то чому ви не називаєте мене Мерседес?
– Мерседес! – мовив граф Монте-Крісто. – Авжеж, правда ваша, мені ще солодко промовляти це наймення, і сьогодні вперше, після стількох літ, звучить воно так виразно в моїх вустах. Мерседес, я повторював ваше ім'я, зітхаючи від туги, стогнучи від болю, задихаючись од відчаю; я промовляв його, закоцюбнувши від холоду, скорчившись на в'язничній соломі; я промовляв його, знесилівши від спекоти і качаючись кам'яною долівкою моєї камери. Мерседес, я повинен помститися, тому що чотирнадцять років я страждав, чотирнадцять років обливався слізьми, чотирнадцять років проклинав; кажу вам, Мерседес, я повинен помститися!
І граф Монте-Крісто, остерігаючись, що не вистоїть перед проханнями тієї, яку так кохав, закликав на поміч своїй ненависті спогади.
– То помстіться, Едмоне, – вигукнула сердешна мати, – але помстіться винним: помстіться йому, помстіться мені, та не помщайтеся моєму синові!
– У Святому Письмі мовиться, – відказав граф Монте-Крісто, – "Вина батьків упаде на їхніх дітей до третього і четвертого коліна". Якщо Бог сказав ці слова пророкові, то чому я повинен бути милосерднішим від Бога?
– Тому що в Бога є час і вічність, а в людини їх нема.
Із грудей графа Монте-Крісто вихопився чи то зойк, чи то гарчання, і він притулив долоні до скронь.
– Едмоне, – казала Мерседес, простягаючи руки до графа Монте-Крісто, – відтоді, як я знаю вас, я завжди шанувала вас, я берегла пам'ять про вас. Едмоне, друже мій, не затьмарюйте цей шляхетний і чистий образ, що навіки закарбувався в моєму серці! Едмоне, якби ви знали, скільки молитов за вас послала я Богові, поки сподівалася, що ви ще живі, і відтоді, як повірила, що ви померли! Авжеж, померли! Я думала, що тіло ваше поховане у глибині якоїсь темної вежі, гадала, що його кинули на дно якоїсь прірви, у яку тюремники жбурляють померлих в'язнів, і я плакала! Що могла я вчинити для вас, Едмоне, як не молитися і плакати? Послухайте мене: десять років підряд бачила я щоночі той самий сон. Казали, ніби ви намагалися втекти, залізли до чужої камери і замоталися в саван небіжчика, і наче цього живого трупа скинули з вежі замку Іф; і тільки почувши, як ви зойкнули, падаючи на каміння, ваші гробарі, що виявилися і вашими катами, зрозуміли підміну. Едмоне, присягаюся вам життям мого сина, за кого я вас благаю, десять років бачила я щоночі уві сні людей, що кидають щось невідоме і страшне зі скелі, десять років чула я страшенний зойк і прокидалася від нього, тремтячи і похоловши від жаху. Я теж страждала, Едмоне, повірте мені, хоч провина моя і тяжка!
– А почували ви, що ваш батько помирає далеко від вас? – вигукнув граф Монте-Крісто. – Шарпала вашу душу думка про те, що кохана дівчина віддає свою рученьку вашому супернику, а ви задихаєтеся на дні прірви?
– Ні, – урвала його Мерседес, – та я бачу, що той, кого я кохала, ладен убити мого сина!
Мерседес промовила ті слова з такою силою горя, з такою розпукою, що з графових грудей вихопилося ридання.
Лева приборкали; невблаганний месник схилив голову.
– Що ви хочете? – запитав він.