В ньому небагато чого накладено, але щось все ж таки муляє в моїх руках, і, цікавий знати, я розв'язую лямки. Чужий речмішок — це майже те ж саме, що й чужа душа. Ось і тут — вічний, нескорений прояв життя, який насмішкувато закриває людині очі на неминучість смерті. У командировім речмішку вафельний рушник, пара онуч, інструкція по нашій гарматі, і разом з цим майном, отриманим із рук старшини, — невідомо де взята пара підошов шкіряних, мотоциклістські рукавиці з довгими широкими одворотами, а на самому споді — якась хитромудра шкатулка з дуже гарною лакованою кришечкою... Ех, старий, мудрий Жовтих! Ти завжди здавався багатим на практичний житейський розум, хіба не бачив ти, скільки зоставалося в ротах отаких ось нікому не потрібних клунків після вдалих і невдалих атак? Знав же, але, мабуть, не міг подолати в собі спокусу приховати, зберегти якийсь непотріб, а життя своє берегти забував. А без нього — яку вартість мають найчудовіші в світі речі.
Я шпурляю через бруствер цей незав'язаний, не потрібний тепер нікому мішок і знову беруся за каску. Суха, напалена сонцем земля, як жорства, скрегоче по сталі, каска вже біліє вузеньким облупленим козирком. Мені не видно, що там робиться зверху, але Попов мовчить, і в голову лізе всячина.
Пригадується колишній наш комісар, який одного разу перед атакою старанно начищав свої нові, щойно пошиті партизанським шевцем чоботи, і був убитий через якусь годину, навіть не встигши замазати цих чобіт. Постає перед очима старшина Клибов, відомий у загоні барахольщик і хтивець, в якого не випросиш було клаптика на латку і який возив з собою три підводи всякого трофейного майна. Сталося так, що снаряд влучив якраз у віз, де сидів старшина, і розкидав по вільшанику все багатство разом з тельбухами скупого господаря... Пам'ятаю, бачив я в госпіталі солдата, якому хірург оперував стегно і весь час лаявся. Виявилося, що німецький осколок розбив у кишені цього солдата сім годинників, і всякі коліщатка й пружинки вп'ялися в ногу. Ні, нехай він піде прахом, той мотлох! Чи до нього мені, коли варто лише заплющити очі, — і ось вони, ті страшні колії, в яких з кривавою грязюкою перемішені поламані руки, ноги, розтрощені гусеницями дитячі голівки... Та невже ж вона так і зійде зі мною в могилу й пропаде назавжди, моя свята ненависть?
Ні! Якщо є справедливість на світі й розумний сенс у житті, то я житиму. Я мушу жити загинути мені не можна.
15
— Лошка!!! — несподівано кричить Попов. — Хлопці, Лошка!!!
Ми з Кривенком вискакуємо з окопу, Попов здоровою рукою показує в поле, туди, де немає ні ворогів, ні наших. Справді, через пагорок хтось біжить.
Це ще далеко, і видно тільки, як по зеленому полю котиться маленька постать людини в зеленувато-жовтому, вицвілому на сонці, одязі. Але те, що вона прямує сюди, ні в кого з нас не викликає сумніву.
Людина тим часом зникає в улоговинці за найближчим пагорком, кілька хвилин ми чекаємо, не зводячи з того місця очей, і вона знову показується з-за близького горбика й хутко біжить униз.
— Молодець Лошка! — задоволено, майже радісно вигукує Попов.
Добре було б, якби тільки йому не перешкодили німці. Вони не так уже й далеко, і, певно, бачать з дороги самотню постать солдата, і, звичайно, можуть обстріляти його. Я насторожено дивлюся на дорогу, але там нікого — лише димлять, догоряючи, автомобілі; інші, перекособочившись, нерухомо стоять у рові. Зсередини підбитих танків теж тягнуться за вітром тоненькі пасма диму, як і раніше, смердить бензином, фарбою, паленою гумою і ще чимсь гіркувато-солодким — від чого починає нудити.
Але чогось замовкає Попов, ще дужче нахмурюється ,затятий Кривенок; відчувши щось не те, я шукаю в полі маленьку постать нашого посильного і теж дивлюся. Він уже біжить через луку біля струмочка і вже можна розглядіти деякі подробиці його постаті. І тут мені починає здаватися, що то не Льошка, і навіть не солдат, і не чоловік — притримуючи під пахвою якусь ношу, поглядаючи на боки, біжить жінка у військовому.
Найзіркіше око, проте, у Попова, він кілька секунд гостро вдивляється в далечінь і з радісним здивуванням скрикує:
— Луся?!
Так, це Люся. Як не дивно, але це вона. Я вже й сам упізнаю і бачу, як мелькають у траві швидкі ноги в чорних чоботях і розвівається на вітрі золотиста шапка її волосся. Під пахвою в неї санітарна сумка, і мені здається, що я бачу навіть, як глибоко врізується ремінчик у дівочі груди. Мабуть, Люся поспішає до нас...
Знову затаєне й тужливе почуття невідомо чому охоплює мене і непевна стримана радість і тривога: чого вона біжить? Може, щось трапилося з Льошкою, може, його поранено, і вона несе нам комбатів наказ? Може, вона думає, що він тут, і тому не витримала, біжить, шукає його? Але тоді не треба й її, краще б вона сьогодні нам не показувалася. А може, її послав сюди комбат Процький з якимсь наказом? Але ні. Чого це Процький посилатиме санінструктора, хіба не знайшлося якого солдата в полку! Я все думаю й не можу збагнути, чого вона зважилась на це в такий час, у таку небезпеку, коли ми самі сидимо тут, як на жару.
— От молодець! Ну й молодець! Ох, Луся! — захоплюється Попов, лігши животом на бруствер, і на його спітнілому широкому обличчі блукає лагідна наївна усмішка. А Кривенок, здається, до болю стискує щелепи і, не промовивши й слова, лізе назад в окоп, до своєї лопати.
А я вже не можу одірватися від Люсі. Вона біжить! Мелькають на сонці її засмаглі коліна, і метляється, наче хоче зірватися з голови, скуйовджене волосся. Вона перескакує через обмілілий трав'янистий струмок і, трошки уповільнивши біг, вихоплюється на пагорок, де ми. Тут її німці з дороги не бачать, але скоро вона вийде на рівне, і тоді буде найстрашніше. Аби тільки проскочила його, аби встигла!..
Аби встигла, але як тут устигнеш! Зайняті Люсею, ми не бачимо звідки, тільки раптом по гарматному щиті цюкає й відлітає геть куля. Попов одразу сповзає нижче, я також пригинаюся до землі, щоб не висовуватися з-за бруствера, і в той же час далека й коротка — в п'ять куль — черга б'є по піску й гарматі.
— Сволота німець: у соняшнику ходи! — каже Попов. — Ох, Луся!
Я лягаю на гарячу землю під бруствером і раз по раз позираю туди, де повинна показатися Люся. Останні метри до рівного — і вона пропадає з нашого поля зору, але ось-ось має з'явитися. Попов зігнувся під низеньким щитком гармати, він занепокоївся й кричить на Кривенка:
— Чого ти! Кидай лопат, стріляй! Скоро-скоро!
Кривенок відставляє лопату й висовує над бруствером кулемет. Тріскуча довга черга б'є по далеких стеблах соняшників.
І ось Люся показується. Вона вибігає з-за схилу, спиняється на мить, окидаючи поле очима, і знову біжить до нас уже навпрошки. Нам уже видно її обличчя, — спітніле, стомлене, розчервоніле, але таке надзвичайно миле обличчя молодої, щирої і дуже гарної дівчини; блискуча медаль миготить на її невеликих грудях. Вона озирається на боки, поглядає на нас і, здається мені, всміхається. Тільки чогось вона раптом падає. Здригнувшись, я висовуюся з-за бруствера, озираюся — ні, із соняшників не стріляють. Вперши куций приклад у плече, Кривенок пильно дивиться туди. Ага, це з іншого боку — з траншеї! Кілька черг приглушено докочуються звідти — отже, й там уже німці. Але Люся все ж таки схоплюється і, пригнувшись, прожогом кидається вперед.
Здається, нам буде кепсько. Я поглядаю на Попова, він — на мене, і ми, розуміючи один одного, переводимо погляди на поле. Якщо німці з обох боків і спереду — то це погано. Вони оточують нас...
— Лозняк, повертай! Скоро-скоро!
Ми вдвох заносимо станини, Попов заходжується крутити коліщатка, потім притихає коло прицілу, і гарматка, гримнувши, підскакує. Картеч сотнею куль розриває цілину, здіймає над траншейним бруствером хмару куряви, і автоматні постріли стихають. Я знову заряджаю, але наводчик тільки дивиться в приціл і не стріляє.
— Ага, недобре! — злостиво бурчить він. — Ага, поцілив!
І Люся, ось вона, ось. Останні метри вона повзе — швиденько, спритно, тільки ворушиться-вигинається в траві ЇЇ вузенька спина та все золотіє-розсипається на голові кучемка волосся. Ніколи не бачив я, щоб так спритно повзали навіть завзяті піхотинці-солдати. Ще кілька ступнів, ще! Люся минає прим'яту купу кукурудзиння, підповзає до бруствера й зупиняється, з-під розпатланого волосся, усміхаючись, дивиться на нас і віддихається. Я весь напружуюся, ніби мене, а не її чекає тепер найстрашніше — подолати бруствер, і сам собі шепочу:
— Ну швиденько! Швиденько! Скакай!
І ось вона вниз головою перекидається через бруствер до гарматного сховища, падає з плеча сумка з червоним хрестом, і ми кидаємося до дівчини. Ні, вона, здається, не поранена, вона тільки прихиляється спиною до стіни і, закинувши голову, часто-часто дихає. Тонкі ніздрі на її рівному гарному носі судорожно роздимаються. Я бачу, як шалено б'ється на її шиї синенька жилка, стомлено й нервово тремтять на землі її подряпані тонкі пальці, і тепла хвиля ніжності розпливається в моїх грудях. Як це я міг погано думати про неї, чому я стільки наговорював у думках на неї — хіба ж не видно, що вона найкраща, найчистіша в світі, ця дівчина!
— Ой хлопчики! Хлопчики!.. — хоче сказати вона щось, але задихається від утоми.
— Луся, вода треба, — каже Попов, стоячи перед нею на колінах. — Нема вода... — він безпорадно облизує товсті зашерхлі губи.
Вона поступово одходить, дихання стає рівнішим, дівчина поглядає на нас, ніби шукаючи когось, і погляд її падає на небіжчиків. Тривожний смуток одразу гасить на її обличчі все попереднє збудження.
— Хто це?
— Один піхотинець, кажу я. — А там командир і Лук'янов.
— Командир?
— Командир, Луса, командир, — зітхає Попов.
Ми чекаємо, що вона скаже нам, я трошки заспокоююсь від тривоги за неї, мене тепер починають турбувати німці, що обходять нас з двох боків. Але Люся, наморщивши перенісся, сумно дивиться на вбитих і мовчить. Тоді Попов питає:
Задорожний пропадав?
Вона виходить із стану заціпенілості, зітхає, підкорчує під себе ноги, поправляє куценьку спідничку на обдертих до крові колінах і пояснює:
— Задорожний поранений. У руку. Прийшов у санроту перев'язуватися, каже: до хлопців біг, не добіг.