Тамуючи біль, він усе ж таки виліз із саней на сніг і трохи стрибнув біля саней. Він навмисне зачекав Дем'яниху і, коли та порівнялася з ним, уникаючи її погляду, підняв обидві зв'язані руки і смиконув за рукавицю.
— Ти що! Ти що, чмур?! — гарикнули позаду, і наступної миті він полетів сторчма у сніг, збитий лютим ударом чийогось чобота. Біль у нозі обценьками стиснув його почуття, він зціпив зуби, але не здивувався і не покривдився — він прийняв цей удар як заслужений. Поки він, кашляючи, підводився на одне коліно, десь поруч обурено гудів знайомий бас старшого поліцая:
— Ах ти вилупок комісарський! Бач — самоправець! Ану тягни його в штубу. До Будили його!
Але позаду, викрикуючи прокльони Гітлеру, залементувала Дем'яниха, й вони там усі разом накинулися на неї. В їх злісній хватці й голосах відчувалася неприхована ворожість, що кожної секунди готова була вибухнути з усією своєю лютістю. Тут, звісно, було ще гірше, ніж там, де їх схопили, чи в дорозі, тут на повну силу дається взнаки кровожерний фашистський орднунг. Людина тут переставала бути людиною і перетворювалася в тимчасово живу істоту, позбавлена права й цілком віддана під владу цієї банди найманців. Апелювати до справедливості чи сумління тут було даремно.
Усе той же спритний і ретельний Стась підскочив до Сотникова, міцно схопив його попід пахви, смиконув; той знову упав голими зв'язаними руками на сніг, але бездушна сила цього поліцая підхопила й поволокла його до ганку, штовхнула у двері. Рятуючи хвору ногу, Сотников дуже вдарився плечем об одвірок. Стась одним подихом проволік його по коридору, широко розчинив ще якісь двері і дужим ривком кинув на затоптану, в мокрих слідах підлогу. Сам же на прощання вилаявся, копнув його чоботом і дуже грюкнув дверима.
Стало тихо. Було тільки чути, як десь, ніби з умивальника, капала вода та за стіною бубонів чийсь голос. Сотников, тамуючи біль і задишку, помалу пересилюючи слабість, підняв голову. В кімнаті більше нікого не було, це трохи здивувало. Він із несподіваною надією глянув на вікно, та воно було міцно переплетене саморобними прибитими до лутки прутами. Ні, звідси не втечеш! Зрозумівши це, він розслаблено опустився на підлогу, без цікавості оглянув кімнату. Вона мала звичайний казенний вигляд, здавалася незатишною і порожньою, хоч тут був покритий сірою байковою ковдрою стіл, облізле крісло за ним і легеньке гнуте крісельце біля груби-голландки, від чорних боків якої ішло густе, таке приємне зараз тепло. Але ззаду по підлозі розтікався з дверей холод. Сотников мерзлякувато здригнувся і, стримуючи стогін, помалу витягнув убік поранену ногу. "Ну ось, тут усе й скінчиться! — журливо подумав він. — Дай боже тільки витримати!"
Він розумів, — що підійшов до своєї межі, свого головного рубежу, а сили в нього було дуже мало. І він найбільше непокоївся, що може не витримати фізично, — іншого він не боявся; вдихнувши теплого повітря, він почав кашляти, як завжди, до судорожних спазмів у грудях, до болю в голові дуже прив'язливим кашлем, що допікав йому другий день. Так погано він уже не кашляв, мабуть, з дитинства, коли своєю простудою викликав немало тривог у матері, що завжди переживала за його слабкі легені. Але тоді нічого не сталося, він переріс хворобу, дожив до двадцяти шести років. А тепер що ж — тепер здоров'я вже не мало для нього великого значення. Тепер було важливішим інше.
За кашлем він не почув, як у кімнаті з'явився ще хтось, він лише чоботи побачив, не дуже нові, але доглянуті, з підбитими носками і дбайливо наваксованими халявами. Сотников підвів голову. Напроти стояв немолодий уже чоловік у темному цивільному піджаку, при галстуці, дов'язанім на несвіжу, в смужку сорочку, в гарних, військового крою бриджах. У погляді його маленьких, але надто пильних очей було щось господарське, спокійне, в міру заклопотане, розважливе; під носом настовбурчилася щіточка коротко підстрижених вусиків як у Гітлера. "Будила, чи що?" — подумав Сотников, хоч нічого з того погрозливо звірячого, що його поліцаї приписували цьому чоловікові, в ньому не було зовсім. Однак відчувалося, що це начальство, і Сотников сів на підлозі трохи рівніше, наскільки це дозволяла його хвора нога.
— Це хто вас? Гаманюк? — запитав чоловік стриманим начальницьким тоном.
— Стась ваш, — з несподіваною ноткою скарги відповів Сотников, зразу ж, однак, пошкодував, що не дотримав незалежності тону. Начальник рішуче розчинив у коридор двері.
— Гаманюка до мене!
Кашель у Сотникова помалу стихав, була тільки слабість, і дуже незручно було обпиратися на зв'язані руки. Він мучився, не зовсім розуміючи сенс заступницького наміру цього чоловіка. Однак за півхвилини у кімнату ввалився той самий Стась і з підкресленою догідливістю цокнув каблуками своїх франтуватих чобіт.
— Слухаю вас!
Господар кімнати насупив великуватий для його тхорячого личка опуклий, з глибокими залисинами лоб.
— Що таке? Чому знову грубощі? Чому на підлогу? Чому без мене?
— Винний! — як пустун, ворухнув ліктями і ще більше виструнчився Стась. Але по тій бездумній старанності, з якою він робив це, так само як і по безстрасній суворості його начальника, Сотников відразу запідозрив, що перед ним починає розігруватися бездарно імпровізований фарс.
— Хіба така була інструкція? Так вас навчає німецьке командування? — ніби криві цвяхи забивав у підлогу, притискував начальник поліцая своїми запитаннями, а той з удаваною боязню тільки випинав груди.
— Винний! Більше не буду! Винний!
— До полонених належить відповідно ставитись. Німецька влада готова шанувати тих, хто сам здався…
Ні, годі! Як німецька влада шанує полонених, Сотников уже знав і не стримався, щоб не урвати всю цю безглузду самодіяльність:
— Даремно стараєтесь!
Поліцейський квапливо повернувся, спантеличено нахмурив лоба.
— Що ви сказали?
— Що чули. Розв'яжіть руки. Я не можу так сидіти.
Поліцай щось подумав, свердлячи його насупленим поглядом, але, напевно, подумав, що боятися нема чого, і засунув руку в кишеню. Підчепивши кінчиком ножа три сталки супоні, він одним махом перерізав її і сховав ножа. Сотников розняв набряклі руки, на зап'ястях яких червоніли рубці.
— Що ще?
— Пити, — сказав Сотников.
Він вирішив, поки є змога, скористатися поблажливістю цього чоловіка, щоб потім уже терпіти.
Поліцай кивнув Гаманюку:
— Дай води!
Той вискочив у коридор, а поліцай обійшов стіл і повільно усівся у своє крісло. Весь час він поводився підкреслено стримано, ніби таїв щось важливе для арештанта. Погляд своїх гострих, чимось заклопотаних очей майже не відводив від Сотникова.
— Можете сісти на стілець.
З допомогою рук Сотников перебрався до стільця і присів там, відставивши ногу вбік. Хоч трохи стало зручніше, так уже можна терпіти. Він зітхнув і глянув за грубу, в куток біля вікна, не відразу збагнувши, що шукає знаряддя катування очевидно ж, мусять вони тут бути. Але нічого придатного для катування там не було видно. Між тим, стосунки його з цим поліцаєм перейшли за межі умовності. Сотников відчував: оскільки гра не вдалася, незабаром почнеться розмова по суті, яка, звісно, обіцяла мало приємного. І він старався зібрати свої сили, підготуватися внутрішньо, щоб витримати до кінця.
Тим часом Стась Гаманюк приніс кухоль води, подав Сотникову, і той випив його до дна. Поліцай із-за столу недовірливо стежив за кожним його рухом, над чимось розмірковував чи, може, старався щось розгадати.
— Ну, познайомимося, — досить миролюбно сказав він, коли Стась вийшов. — Моє прізвище Портнов. Слідчий поліції, Ось так.
— Моє вам нічого не скаже.
— А все-таки?
— Ну Іванов, припустимо, — сказав Сотников крізь зуби: боліла нога.
— Не заперечую. Хай буде Іванов. Так і запишемо, — погодився слідчий, хоча нічого й не записав. — З якої банди?
Ого, так одразу вже й про банду! Перш ніж відповісти на таке питання, Сотников помовчав. Портнов, свердлячи його поглядом, узяв зі столу забрудений чорнилом дерев'яний прес, повертів у руках. Сотников невидющо позирав на його пальці і не знав, як краще: гратися в піддавки чи одразу відмовитися від показання, щоб не брехати й не плутатись. Тим більше, що брехні цій, мабуть, не дуже й повірять.
— А ви думаєте, я вам скажу правду?
— Скажеш, — просто і з такою природною упевненістю сказав слідчий, що Сотникову стало не по собі, й він спідлоба подивився на поліцая, — скажеш!
Початок не обіцяв нічого доброго. На це питання він, звісно, відповідати не буде, але й інші, певно, будуть не легшими. Слідчий чекав, граючись із пресом. Рухи його рук були спокійно впевненими, неквапливими, проте цією своєю неквапливістю й виказували приховану до часу напруженість. Дивно, що на вигляд він був зовсім мало схожим на ката-слідчого, що мав на рахунку, видно, не одне загублене життя, а скоріше нагадував скромного сільського службовця. І все ж у ньому таїлося невідоме, загадкове і страхітливе. Сотников чекав, коли воно вибухне з лютістю, він тільки не знав, за яким запитанням слідчого станеться те.
— Яке мали завдання? Куди йшли? З якого часу у вас агентом ця жінка?
— Ніякий вона не агент. Ми випадково зайшли до її хати, злізли на горшце. Її і вдома у той час не було, — зовні спокійно розтлумачував Сотников.
— Ну, звісно, випадково. Так усі говорять. А до лісинівського старости ви теж випадково зайшли Ага, от як! Значить, уже дізналися й про старосту. Хоча доніс, мабуть, того ж вечора. "Пожаліли, називається", — з неприємністю подумав Сотников про старосту. Але виходить, що поліцаї знали про них куди більше, ніж вони розраховували, і Сотников на хвилину розгубився. Мабуть, це був розрахований хід у допиті. Слідчий в'їдливо зиркнув, підкреслюючи досягнутий ним ефект, кинув свій прес і закурив. Потім акуратно прибрав зі столу портсигар, запальничку, дрібки тютюну здмухнув на підлогу. Крізь дим уважно подивився на нього, чекаючи відповіді.
— Так, випадково, — після паузи твердо сказав Сотников.
— Не оригінально. Ви ж розумний чоловік, а хочете виїхати на такій примітивній брехні. Слід було б придумати щось хитріше. Це в нас не пройде.
Не пройде, певно, так. Але біс із ним. Нібито він сподівався, що пройде. Він узагалі ні на що не сподівався. Було тільки шкода нещасну Дем'яниху, котру не знав, як вигородити.
— Ви можете зробити з нами що захочете, — вдумливо сказав Сотников.