Коли скінчила, я набрав ще одну пригорщу пійла й підніс їй знову. Вона пила потрошку й надто повільно. В цьому була якась іронія, бо мене самого мучив голод, і я охоче покуштував би цих висівок, які вона не хотіла їсти. Водночас нишком прислухався до лайок і ласкавих слів, які неподалік од мене Момо кидав на адресу Любоньки, намагаючись примусити її пити, а також до того, як Мену сумним голосом підбадьорювала Принцесу. Потім Мену підсунула миску до льохи, й, судячи зі звуків, що долинали звідти, тільки льоха з апетитом наминала свій делікатес.
— Усе гаразд, Мену? — спитав я, підвищивши голос.
— Не дуже, а в тебе?
— Теж не дуже. А в тебе, Момо?
— Вонадуна! (Вона дурна!), — гнівно промовив Момо.
— Шкода, що не можна їм пояснити, — провадила далі Мену. — Мова й здоровий глузд — речі все ж таки корисні. Взяти хоча б Принцесу. Вона голодна, але настільки ослабла, що навіть не відає про це.
Присівши й майже не рухаючись, я чекав, поки Бурка проковтне другу пригорщу пійла. Водночас із подивом помітив, що я теж її картав і пестив. Усвідомив, що завдяки цим тваринам ми зможемо вижити. У нас навіть є коні, без яких тепер, коли скінчиться бензин і дизельне пальне, неможливо виорати поле.
Бурка раз у раз відмовлялася їсти. Знесилено клала морду на землю, й це нічого доброго не віщувало. Я хапав її за пасмо шерсті між вухами, примушував підвести голову й підносив до морди пійло. Вона й не торкалася його, лише сумними й лагідними очима дивилася на мене, ніби хотіла сказати: "Та облиш. Навіщо ти мучиш мене?" Мену не могла всидіти на місці, безперестанку бігала то сюди, то туди, заходила до льохи, поверталася до Принцеси й без упину бурмотіла щось сама до себе й до мене.
— Подивись-но на цю нечупару Аделаїду, вона вже висьорбала своє пійло, зараз дам їй ще якоїсь їжі. Ці свині справжні хвойди. Тільки подумати, скільки я втратила корів, коли вони телилися. А скільки клопоту з твоїми кіньми, коли вони вхоплять жменю свіжої люцерни або тисового листя. Коні здихають, коли обжираються, а корови, коли теляться. А спробуй доконати цю льоху! Тільки й того, що в неї багато сосків. Вона тобі опоросить дванадцятеро поросят і нікому клопоту не завдасть. Одного разу шістнадцятеро мені привела, шістнадцятеро!
Я дуже хвилювався за Бурку, але коли слухав, як спокійно, по-буденному, наче нічого й не сталося, гомоніла Мену, мені легшало на душі. Момо домігся більшого з Любонькою, ніж я, про це можна було судити з того, що він уже не лютував і не погрожував, а пестив тварину й щось промовляв до неї. Мену просунула голову в двері стійла.
— Все гаразд, Емманюелю?
— Ні, зовсім ні.
Вона подивилася на Бурку.
— Я зараз дам їй води з вином і цукром. Доглянь Принцесу.
Я перейшов до стійла Принцеси. Дядько таки прищепив мені свою неприязнь до корів, однак ця повненька Принцеса з квадратною мордою розчулила мене. Вона, по-материнському терпляча, лежала боком, виставивши своє велике черево й дійки, які в майбутньому мали годувати нас. Я був дуже знесилений, ноги підкошувалися, шлунок був геть порожній, аж під грудьми боліло, а коли побачив Принцесу, мені захотілося молока. Я не забував, що вона ще не отелилася, але це мене не спантеличило. Мені аж у голові наморочилося від голоду, і подумки я вже уявляв собі, що, наче Рем або Ромул, яких вигодувала вовчиця, лежу під Принцесою й з насолодою ссу її велику зморщену дійку, з якої в моє горло цвіркає струмок теплої рідини.
Я був увесь у полоні мрій, коли повернулася з надбрамної башти Мену, принісши кілограм цукру в коробці каштанового кольору. Ну, звісно, вона не скупилася для тварин. Я підвівся й, зачарований, наблизився до неї. Втупився очима (аж слина котилася в мене в роті) в білі, блискучі грудки цукру, що їх Мену брала худою чорною рукою й кидала у відро з водою. Вона помітила мій погляд.
— Бідолашний Емманюелю, ти голодний!
— Навіть дуже.
— Не можу тобі нічого дати, поки не повернуться інші.
— Та я й не прохаю в тебе нічого, — відказав я удавано гордо, але Мену не надала цьому значення, бо все-таки вділила мені три грудки цукру, від яких я не відмовився. Стільки ж дала вона й Момо, який усі три грудки упхав собі в широкий рот. А я старанно розламував кожну грудку навпіл, щоб якомога довше смоктати їх. Мені впало в око, що Мену не взяла собі жодної грудочки.
— Ну, а ти, Мену?
— О, — мовила вона, — я маленька, мені не потрібно стільки, як вам.
Тепла, підсолоджена й змішана з вином вода сподобалася Бурці, вона жадібно випила її й тепер змогла вже з'їсти й висівки. Я був дуже радий, коли дивився, як вона поїдала висівки, пригорщу за пригорщею, що їх я їй підносив. Я подумав: раніше моя любов до тварин, та й не лише моя, а всіх людей, навіть селян, була нещирою, бо ми відводили їм роль рабів — годувати нас, возити, працювати за нас. Я дивився на Бурку, на чорну цятку її зіниці, що трохи злякано виблискувала, й думав: ми недостатньо завдячуємо тваринам, недостатньо винагороджуємо їх.
Я підвівся. Подивився на годинника. Вже три години минуло, як ми тут. Похитуючись, я вийшов зі стійла й згадав, що поклав собі поховати Жермена до повернення друзів. Мену й Момо підійшли до мене.
— Гадаю, все буде гаразд, — сказала Мену.
Нізащо в світі вона б не сказала, що тварини врятовані. Боялася прогнівити бога чи чорта — ту силу, яка чатувала тепер на слова людей, аби покарати їх за те, що вони висловлювали надто велику надію.
V.
Вони повернулися о першій годині дня, із запалими й сумними очима, з ніг до голови в попелі, з почорнілими руками й обличчями. Пейссу був до пояса голий. Він зробив із сорочки ворочок, в якому приніс кості чи скорше уламки кісток, що їх вони знайшли в своїх домівках. Вони не промовили жодного слова, лише Мейссоньє попрохав у мене дощок і столярського знаряддя; їм не хотілося ні їсти, ні вмиватися, доки не змайстрували невеличку скриньку — шістдесят сантиметрів на тридцять. Мені знов уявляються їхні обличчя тієї миті, коли Мейссоньє, скінчивши майструвати, брав кістку за кісткою й клав їх у скриньку.
Ми вирішили закопати її в паркінгу перед першою огорожею, в тому місці, де під скелею було трохи землі, — поряд з могилкою Жермена, якого я щойно поховав. Пейссу викопав ямку завглибшки шістдесят сантиметрів, викинувши землю ліворуч від себе. Маленька скринька лежала біля нього. Навіть у тому, що вона така крихітна, було щось жалісливе. Важко було собі уявити, що в цій невеличкій домовині вмістилося все те, що залишилося від трьох сімей.
Мені впало в око, що Пейссу, опустивши скриньку в яму, поклав на неї кілька каменюк, ніби боявся, що її може вигребти якийсь собака або лис. То було даремне побоювання, бо, мабуть, усе живе загинуло. Закидавши яму, Пейссу висипав із землі, що зосталася, невеличкий прямокутний горбик, прямовисні краї якого підрівняв лезом заступа. Тоді обернувся до мене.
— Не можна ховати їх просто так. Треба прочитати молитви.
— Але ж я їх не знаю, — спантеличено відказав я.
— В тебе є книга, в якій усе це написано?
Я кивнув.
— Може, підеш пошукаєш її?
Я сказав півголосом:
— Однак, Пейссу, ти знаєш мої погляди на релігію.
— Та це нічого. Ти читатимеш для них, а не для себе.
— Молитви! — вигукнув Мейссоньє, втупившись очима перед себе.
— А хіба твоя Матільда не ходила на месу? — обернувся до нього Пейссу.
— Зрідка.
Ця суперечка велася тихим голосом і стримано, а між репліками западали тривалі паузи.
— Моя Іветта, — мовив Пейссу, опустивши очі, — ходила до церкви щонеділі, а щовечора проказувала "отче наш" і "Я вклоняюсь вам у нічнім одіянні біля ложа свого". — Цей спогад зворушив його. Голос у нього змінився, й він стояв якусь мить, наче заворожений, перш ніж повести мову далі. — Гаразд, — нарешті озвався, — якщо вона не мала нічого проти молитов, то я кажу тепер, коли прощаюся з нею, що не залишу її без них. А дітей тим більше.
— Він має рацію, — озвався Колен.
Ніхто не знав, що думала Мену, бо вона не промовила й слова.
— Піду пошукаю молитовника, — сказав я.
Трохи пізніше я довідався, що під час моєї відсутності Пейссу попрохав Мейссоньє змайструвати хрест, щоб поставити на могилі, й той погодився. Коли я повернувся, Пейссу сказав мені:
— Ти дуже люб'язний, але якщо це для тебе занадто обтяжливо, то молитви може прочитати Колен або я.
— Та ні, — заперечив я, — мені не важко це зробити, адже ти сказав, що це для них.
Свою думку з приводу цього Мену висловила мені тоді, коли ми опинилися з нею наодинці. "Коли б ти, Емманюелю, відмовився, то я тобі нічого не сказала б, бо релігія — питання трохи делікатне, однак не виправдала б тебе. Тим більше, що ти добре прочитав молитви, краще, ніж священик, який бурмоче так швидко, що ніхто нічогісінько не втямить, та й, здається, думає він зовсім про інше. Ти, Емманюелю, читав з почуттям".
Час було вже думати про те, де ми ночуватимемо. Я запропонував Тома лягти на канапу в моїй кімнаті, Мейссоньє в кімнаті поряд з моєю, а для Колена та Пейссу виділив кімнату на другому поверсі.
Я лежав у ліжку з розплющеними очима, виснажений, і ніяк не міг заснути. Навколо була суцільна пітьма. Звичайна ніч — це якесь поєднання сірих барв. Сьогоднішня ж мала чорнильний колір. Я не бачив у пітьмі нічогісінько, навіть найневиразніших обрисів, навіть свою руку, яку тримав за три сантиметри від очей. Поряд зі мною, біля вікна, безперестанку крутився в ліжку Тома. Я чув тільки порипування ліжка, але самого Тома не бачив.
Хтось постукав у двері. Я підстрибнув і машинально вигукнув: "Прошу". Двері, порипуючи, відчинилися. Всі шуми здавалися в темряві якимись незвичними.
— Це я, — озвався Мейссоньє.
Я обернувся на його голос.
— Заходь же. Ми не спимо.
— Я теж, — сказав Мейссоньє.
Він стояв нерухомо на порозі, не наважуючись увійти. Принаймні я уявляв собі таке, бо зовсім не бачив його.
— Сідай. Крісло навпроти тебе.
Про його рухи я судив із звуків. Він причинив двері, ступив уперед і спіткнувся об крісло. Певне, був босий, бо вилаявся. Потім я почув, як під ним зарипіли старі пружини крісла.
Я гадав, що Мейссоньє зараз заговорить, але він мовчав. Колен і Пейссу були вдвох у кімнаті на другому поверсі, ми з Тома — на третьому, а Мейссоньє опинився сам у Біргіттиній кімнаті.