Прагнути цієї самоти вона не бачила потреби. Адже навіть якщо вони сиділи всі разом в одній кімнаті, випадала безліч хвилин, коли кожна робила справу, яка перешкоджала вести спільну бесіду, і ніщо не відволікало думок Елінор від єдиного об'єкта, що її заполоняв. Увага і пам'ять зосереджувалися на минулому, розум і уява прагнули відгадати майбутнє.
Якось уранці, невдовзі після від'їзду Едварда, від цих роздумів над альбомом для малювання її відвернула поява гостей. Вона була одна у вітальні. Звук хвіртки в зеленому подвір'ячку перед будинком змусив її підвести голову, і вона побачила, що до вхідних дверей прямує численне товариство, що складалося із сера Джона, леді Мідлтон, місіс Дженнінгс і якогось невідомого пана та пані. Вона сиділа біля самого вікна, і сер Джон, помітивши її, полишив на інших церемонію грюкання у двері, а сам без зайвих церемоній попрямував до неї по траві, і їй довелося відчинити вікно. Він негайно вступив з нею в розмову, хоча до дверей було зовсім близько і лише глухий його не почув би.
— Ось, — оголосив сер Джон, — ми когось до вас привели. Як вони вам?
— Тихо! Вони вас чують!
— І на здоров'я! Це всього лише Палмери. Шарлотта напрочуд гарна, повірте мені на слово. Погляньте туди і самі побачите!
Та оскільки Елінор належало її побачити за дві-три хвилини, і не нехтуючи правилами вихованості, то вона вибачилася і не дослухалася його поради.
— А де Маріанна? Втекла через те, що ми прийшли? Я бачу, її інструмент відкритий!
— Пішла погуляти, якщо не помиляюся.
Тут до них приєдналася місіс Дженнінгс, у якої забракло терпіння мовчки чекати, доки двері відчинять, тож вона попрямувала до вікна, розсипаючись у вітаннях:
— Як ви тут, серденько? Як здоров'я місіс Дешвуд? А де ж ваші сестрички? Як? Ви зовсім одна? Ну от і чудово: в компанії вам буде веселіше! Я привела до вас другу свою дочку з чоловіком, щоб ви познайомилися. Лишень уявіть собі — приїхали так несподівано! Вчора ввечері п'ємо ми чай, і я начебто чую стукіт карети. Але я і уявити собі не могла, що це вони! Тільки подумалось: невже полковник Брендон повернувся? І кажу серу Джону: здається, карета під'їхала. Може, полковник Брендон повернувся…
Елінор вимушена була в самий розпал її розповіді відвернутися від неї, щоб встати назустріч решті гостей. Леді Мідлтон представила новоприбулих. У цю хвилину сходами спустилися місіс Дешвуд з Маргарет, усі сіли і взялися розглядати одне одного, поки місіс Дженнінгс продовжувала свою історію, простуючи коридором у супроводі сера Джона.
Місіс Палмер була кількома роками молодшою за леді Мідлтон і з усіх поглядів на неї не схожа. Невисока товстуха з миловидним личком і найпривітнішим виразом, який тільки можна уявити. Манери вона мала далеко не такі вишукані, як сестра, але набагато приємніші. Вона увійшла з усмішкою, продовжувала усміхатися до кінця візиту, за винятком тих хвилин, коли гучно сміялася, і попрощалася з усмішкою. Чоловік її був незворушним молодиком років двадцяти п'яти або двадцяти шести, більш світський і статечний, ніж його дружина, але менш схильний радувати і радіти. Він увійшов до вітальні з манірним виглядом, злегка вклонився господиням, не вимовивши ані слова, швидко оглянув їх, а також кімнату, і узяв зі столика газету, яку продовжував читати, поки не настав час відкланятися.
Навпаки, місіс Палмер, з її природною привітністю і радісною вдачею, не встигла сісти, як заходилася висловлювати захват, який у неї викликала вітальня і вся обстановка.
— О, яка чарівна кімната! Ніколи не бачила нічого чарівнішого! Тільки погляньте, мамо, як вона погарнішала відтоді, як я востаннє її бачила! Мені вона завжди здавалася милою, добродійко (звертаючись до місіс Дешвуд), але ви зробили її просто чудовою! Сестричко, подивися, ну просто диво, як тут усе добре! О, як мені хотілося б жити в такому будинку! А вам, містере Палмер?
Містер Палмер нічого не відповів і навіть не підвів очей від газети.
— Містер Палмер мене не чує! — вигукнула його дружина зі сміхом. — Іноді він стає зовсім глухий. Так смішно!
Для місіс Дешвуд це було щось зовсім нове: вона ніколи не вбачала нічого дотепного в зневазі і тепер мимохіть подивилася на них обох з деяким подивом.
Місіс Дженнінгс тим часом продовжувала якомога голосніше живописати свій подив напередодні увечері, коли побачила зятя і дочку, і замовкла лише після того, як вичерпала всі щонайменші подробиці. Місіс Палмер щиро сміялася, згадуючи про те, які вони були здивовані, і всі погодилися — щонайменше три рази, — що це був украй приємний сюрприз.
— Тільки-но уявіть, як раді ми були побачити їх, — додала місіс Дженнінгс, нахиляючись у бік Елінор і злегка знижуючи голос, немов зверталася до неї однієї, хоча вони сиділи в протилежних кінцях кімнати. — Проте, гадаю, було б краще, аби вони їхали не так швидко і вибрали ближчий шлях… адже вони вирушили через Лондон, через якісь справи там… а, ви розумієте (тут вона багатозначно кивнула на дочку), це небезпечно в її становищі. Я хотіла, щоб сьогодні вона нікуди вранці не виходила і відпочила, але вона і чути нічого не хотіла: так їй кортіло познайомитися з вами усіма!
Місіс Палмер засміялася і сказала, що їй це аніскільки не зашкодить.
— Вона має народити в лютому… — вела далі місіс Дженнінгс.
Леді Мідлтон не могла довше стерпіти подібну розмову і тому взяла на себе труд довідатися у містера Палмера — чи немає чого-небудь цікавого в газеті.
— Ні, нічого, — відповів він і продовжив читати.
— А ось і Маріанна! — вигукнув сер Джон. — Зараз, Палмере, ви побачите неабияку красуню!
Він негайно вийшов у коридор, відчинив вхідні двері і провів Маріанну до вітальні. Не встигла вона переступити поріг, як місіс Дженнінгс спитала, чи не в Алленхемі вона була, а місіс Палмер дзвінко засміялася, показуючи, як добре вона розуміє причину такого питання. Містер Палмер при появі Маріанни підвів голову, якийсь час дивився на неї, а потім знову взявся за газету. Тут погляд місіс Палмер зупинився на малюнках, що висіли по стінах. Вона встала, щоб роздивитися їх.
— О! Ви лиш погляньте! Які ж вони чарівні! Просто чудові! Мамо, ну погляньте ж, що за краса! Просто очей не відвести! — Потім вона знов опустилася в крісло і негайно про них забула.
Коли леді Мідлтон підвелася, щоб попрощатися, містер Палмер підвівся слідом за нею, поклав газету, потягнувся і обвів їх усіх поглядом.
— Любий, так ти спав? — зі сміхом спитала його дружина.
Він їй нічого не відповів і лише сказав, ще раз оглянувши кімнату, що вона занизька, а стеля — нерівна. Після чого відкланявся і вийшов разом з іншими.
Сер Джон зажадав, щоби вони всі пообідали в Бартон-парку наступного дня. Місіс Дешвуд, яка вважала за краще не обідати у них частіше, ніж вони обідали в котеджі, відповіла, що вона прийняти його запрошення ніяк не може, але дочкам надає вирішувати це самим. Проте тим було зовсім не цікаво спостерігати, як містер і місіс Палмер поїдають свій обід, а ніяких інших розваг ці відвідини не обіцяли, і тому вони теж спробували відмовитися: погода он яка погана і обіцяє стати ще гіршою. Але сер Джон і чути ніяких відмовок не хотів: він пришле за ними карету, та й поготів! Леді Мідлтон, хоча вона не умовляла місіс Дешвуд, почала умовляти їх. Місіс Дженнінгс і місіс Палмер приєднали свої благання до їхніх умовлянь — усім їм, мабуть, однаково не хотілося обідати в тісному сімейному колі, і панночкам довелося поступитися.
— Навіщо вони нас запрошують? — сказала Маріанна, щойно гості пішли. — Вважається, що орендна плата за котедж дуже мала, але, проте, ми знімаємо його на вельми тяжких умовах, якщо зобов'язані обідати у них щоразу, коли до них або до нас приїжджають гості!
— Вони продовжують часто запрошувати нас із тієї ж люб'язності і доброти, що й кілька тижнів тому, — заперечила Елінор. — І якщо бувати у них нам стало обтяжливо і нудно, то не тому, що вони стали іншими. Причину слід шукати не в них.
РОЗДІЛ 20
Не встигли панночки Дешвуд увійти до вітальні Бартон-парку в одні двері, як в другі вбігла місіс Палмер, така ж весела і жвава, як і напередодні. Вона потиснула їм усім руки з великою щирістю і висловила надзвичайне захоплення, що знову їх бачить.
— Як добре, що ви прийшли! — сказала вона, сідаючи між Елінор і Маріанною. — День такий похмурий, і я боялася, що ви залишитеся вдома, а це було б жахливо! Адже ми завтра їдемо. І нічого не можна вдіяти, бо на тому тижні ми чекаємо Вестонів. Ми ж приїхали сюди так несподівано! Я нічого не знала, як раптом подають карету, і містер Палмер питає, чи поїду я з ним до Бартона. Він такий дивак! Ніколи ні про що мене не попереджає! Мені так шкода, що ми не зможемо залишитися надовше. Проте, сподіваюся, ми дуже скоро побачимося у Лондоні!
Їм довелося покласти край цим надіям.
— Як?! Не приїдете до Лондона? — вигукнула місіс Палмер зі сміхом. — Таке розчарування! Я можу зняти для вас прегарний будинок, зовсім поряд з нами, на Ганновер-сквер. Ні, ви просто мусите приїхати! Якщо місіс Дешвуд не захоче з'являтися в товаристві, то я вас супроводжуватиму, поки не підійде мій час.
Вони подякували їй, але на всі її умовляння не піддалися.
— Любий мій, — звернулася місіс Палмер до чоловіка, який саме ввійшов до вітальні, — допоможи мені переконати міс Дешвуд і її сестричок, що їм неодмінно треба взимку приїхати до Лондона.
Відповіді від того не надійшло, і, злегка вклонившись гостям, він почав лаяти погоду.
— Така гидота, — сказав він. — У таку погоду геть усе здається бридким. Дощ наводить нудьгу в будинку не менше, ніж коли вийдеш з нього. На знайомі обличчя дивитися осоружно. Якого біса сер Джон не поставив у себе більярда? Мало хто знає, яка це чудова розвага. Сер Джон такий же нестерпний, як і ця погода!
Невдовзі до них приєдналися й інші.
— Боюся, міс Маріанно, — сказав сер Джон, — сьогодні вам доведеться відмовитися від вашої звичайної прогулянки до Алленхема.
Маріанна спохмурніла і нічого не відповіла.
— Прошу, не будьте з нами такою потайливою, — вигукнула місіс Палмер. — Нам усе відомо, запевняю вас. І я у захваті від вашого смаку, бо він — на диво вродливий! Між іншим, на селі ми майже сусіди. Від нас до його маєтку не більше десяти миль, це точно.
— Щонайменше тридцять, — сказав її чоловік.
— Гаразд! Але яка різниця? В його будинку я не бувала, але кажуть, що там усе чарівно.
— Більш огидної халупи мені бачити не доводилося, — сказав містер Палмер.
Маріанна промовчала, але з її обличчя було видно, що слухала вона дуже зацікавлено.
— Невже там усе таке вже й потворне? — вела далі місіс Палмер. — Значить, мені говорили про якийсь інший чарівний будинок.
Коли вони сіли за стіл, сер Джон з жалем зауважив, що їх усього восьмеро.
— Люба, — сказав він, звертаючись до своєї дружини, — шкода, що нас так мало.