Хоч я й лежу тут смирний і непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звірота.
Почалося з родини звіроящерів, що з невідомої мені причини бігла через це поле. Одне звіроящеря в поспіху не побачило мене, спіткнулося і, заголосивши, беркицьнулося в траву.
Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпілого малого, дізналася, що сталось, і заходилася лаяти мене, безневинний камінь, найлютішими словами: малий, бачте, розбив собі об мій гострий ріжок два пальці!
Минули століття, а може, й тисячоліття, поки вітер і дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострі ріжки поволі стерлися, і я глибше вріс у землю, що було мені дуже до речі, — бо я не люблю лежати в когось на дорозі.
Згодом я мав прикрощі через одного ведмедя: він доганяв зайця і в запалі полювання так торохнувся об мене, що проїхав метрів кілька по траві на череві.
Ох, як уже цей бурмило взивав мене! Я б не наважився такого сказати найгрубішому й найнеотесанішому уламкові скелі. "Ти, доісторична погань!" — це в нього був ще дуже делікатний вираз.
Терпляче, як уміємо ми, камені, я вислухав усе те, нічого не сказавши у відповідь, і навіть не змінився на виду, але в душі я був ображений і не сказати як. Ще й століття згодом я на якийсь час ставав червоним пісковиком від сорому, коли згадував, як ганьбив мене цей неотеса-ведмідь.
Та час гоїть рани навіть каменям. Ось уже понад сто років, як я мирно лежу тут, на цій місцині, ледь помітно виставивши своє кругленьке, плескате черевце, і на душі в мене спокійно. Через мене перебігають ящірки, зайці дивляться з мене, чи безпечно навкруги, й коти вигрівають на мені спини.
Душевну рівновагу вернув мені один кінь.
А було це так. Понад сто років тому неподалік від мене точилася битва. Я чув крики, постріли, кінську тупотняву, — аж раптом коло мене спинилося кілька вершників у розкішних мундирах. Вони пильно стежили за тим, як посувається битва, й раз у раз із величезною шанобою зверталися до низенького, повного верхівця, на обличчя якого падала тінь від великого капелюха. Його кінь нетерпляче витанцьовував на своїх струнких ногах зовсім близесенько біля мене. І враз він ненароком ступнув на моє черевце і заточився так, що й вершник похитнувся і трохи не випав із сідла.
А саме тієї миті над головою в нього просвистіла куля. Вона неминуче влучила б у верхівця, якби він — через мене! — не відхитнувся вбік.
Решта верхівців злякано вигукнули:
— Величносте, вас не поранено?!
Але той засміявся, показав на мене й мовив:
— Оцей камінь, панове, змусив похитнутися мого коня, тому куля не влучила в мене. А вам із цього та наука, що й камінь спотикання інколи може стати в пригоді.
Тоді решта верхівців зірвали з голів капелюхи й вигукнули:
— Слава Наполеонові, імператору Франції!
Отак я дізнався, хто був той чоловік, що сказав про мене добре слово. Про мене, безмовний камінь, об який спіткнувся його кінь.
Відтоді ніякий звіроящір і ніякий ведмідь не можуть мені дошкулити. Свідомий своєї ваги, я спокійно несу її назустріч прийдешнім століттям.
Дослухавши цю прегарну оповідку до кінця, ми з прадідусем у душі засоромилися, що прийняли пропозицію тітоньки Юлії з прихованою нехіттю й зверхністю. Тепер ми мусили визнати, що "Історія каменя спотикання" нам дуже сподобалася й що це взагалі неабияка оповідка про пам'ятник.
Коли ми сказали про це старенькій, вона вся аж засяяла й спитала:
— А може, цей камінь навіть герой? Чи ні?
— Є герої терпіння, тітонько Юліє, — відповів прадідусь. — Іноді героїчним подвигом є здатність не зробити того, що найдужче хочеться зробити. Часом треба героїчного зусилля, щоб утриматись від подвигу, яким здобудеш тільки славу, а більше нічого. Потрібна мужність, щоб, не побоявшись слави боягуза, розумно уникнути марнолюбного геройства. Я міг би розповісти вам історію одного чоловіка, який хоч і не був героєм, зате мудро ухилився від так званого геройства, не здобувши й слави боягуза. Крім того, ця історія стосується й нашої сьогоднішньої теми, бо в ній дика льоха здобула право на пам'ятник.
— Дика льоха? — майже водночас вигукнули ми з тітонькою Юлією.
— Так, дика льоха, — всміхнувся Старий Хлопчак і розказав нам оповідку про те,
ЯК ДИКА ЛЬОХА ЗДОБУЛА ПРАВО НА ПАМ'ЯТНИК
Десь на Рейні, над порталом зруйнованого замку, можна побачити викарбуване на камені зображення вепра під квіткою лілії. Це герб нині вимерлого роду Бінгенбахів.
Був то рицарський рід, але на диво мирний. Тому й на рицарському гербі з давніх-давен красувався мирний символ — квітка лілії. Та, на жаль, Бінгенбахи жили за часів розбишак-рицарів, коли ніхто не мав спокою, якщо він чомусь не припав до вподоби лихому сусідові. Так було й з Бінгенбахами, що мали препоганих сусідів — рицарів-зарізяк Напастен фон Напастів. У всіх Напастів плечі були завширшки як шафа, долоні — як тарілки, і всі вони радо пили та гуляли, але добра не надбали майже ніякого.
Мешканці обох сусідніх замків, зустрічаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосунків поміж Бінгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навіть на ловах у довколишніх лісах вони якось ніколи не зустрічалися — аж до тієї погідної вересневої неділі, в яку Бінгенбахи вирішили зобразити під лілією на своєму рицарському гербі дику льоху.
Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бінгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тільки трьох своїх людей, вирушив до лісу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.
— А що як зустрінете в лісі Напастів? — казав юний Бінгенбах старому. — А що як вам потрібна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак…
Але рицар Бруно, усміхнувшись, відповів:
— Себе я ще здужаю оборонити, сину. — А тоді ще додав: — Маріхен буде зі мною.
І він поїхав до лісу в супроводі трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Маріхен — приручену дику льоху, яку він чотири роки тому знайшов у лісі недужу, звелів забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Маріхен — так її назвали — було розвагою бувати з хазяїном на полюванні. Але як вона може захистити старого від лютих фон Напастів, не знав ніхто, крім хіба що самого нього.
Коли рицар Бруно із своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугінсланд — відногу скелі, що виступала на узлісся, він цілком несподівано побачив усіх чотирьох братів Напастен фон Напастів, що з великим почтом і зграєю мисливських собак їхали на Лугінсланд.
— Недобрий знак, пане, — злякано сказав один його зброєносець. — Вони зумисне зачеплять нас і змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастів! їм байдуже про закон і правила рицарської честі. Для них буде великою втіхою вкинути господаря замку Бінгенбах до підземної темниці! Тікаймо!
Але старий Бінгенбах, не зводячи очей з фон Напастів, що навскач летіли вперед, до Лугінсланду, тихо сказав, що в тих кращі коні — втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годі й думати — надто нерівні їхні з сусідськими сили.
"Уся надія тепер на Маріхен", — подумав старий Бруно.
Без дальших балачок він зіскочив з коня, спустив з ланцюга Маріхен, що досі ховалася від очей Напастів у кущах ожини, й сказав до неї:
— Он бачиш, Маріхен? — і показав на фон Напастів. — Тікай від них, тікай чимдуж!
І Маріхен миттю вискочила з кущів і помчала через поле.
Серед Напастів зчинився рух — вони побачили дику льоху. Засурмили мисливські роги, загавкали собаки, остроги впилися в кінські боки — і все товариство, повернувши коней, кинулося в той бік, куди побігла Маріхен.
Старий Бінгенбах знав, що для Напастенів фон Напастів не було нічого понад вепрячі лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусіда, повернула коней і собак за ситою дикою льохою…
Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку…
Три дні всі чекали, чи не вернеться Маріхен з лісу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Маріхен врятувала життя старому Бінгенбахові, Напастени фон Напасти звеліли спекти бідолашну тварину на рожні для себе й своїх гостей.
І тоді рицар Бруно Бінгенбах вирішив на знак своєї вдячності Маріхен увести її до свого рицарського герба. І той, хто схоче, зможе ще й сьогодні знайти на порталі зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на камені герб — зображення вепра під квіткою лілії.
Тітонька Юлія слухала оповідку, як мале дівчатко, — широко розплющивши очі.
Тепер вона запитала:
— А хто ж таки був героєм цієї історії — рицар чи дика льоха?
— По-моєму, — сказав я, — героєм тут є рицар: він начхав на так звану рицарську честь і свідомо уникнув колотнечі з розбишаками-рицарями.
— А по-моєму, Маріхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, — сказала тітонька Юлія.
Прадідусь не погодився ні з ким із нас.
— Рицар показав себе розумною й розважною людиною, — промовив він, — але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не відаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тільки рятівники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них мені б хотілося написати баладу. Що якби нам оце трохи повіршувати?
— Піщанко сьогодні готує паштет з печінки! — вигукнула тітонька Юлія. — Як я не прийду вчасно на обід, то він спересердя й будинок спалить.
Тітонька Юлія справді давно вже перебувала під п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але мені завжди здавалося, що їй самій це подобається. А втім, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обідати пізно, ми ще маємо доволі часу. Тому вона зрештою згодилася повіршувати з нами, і я приніс їй ще не списаний сувій шпалери. Але тітонька Юлія наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, — по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манісінький висувний олівчик навряд чи буде помітно на грубій шпалері, — так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам із прадідусем буде просторіше на шпалерах, якщо тітонька Юлія шкрябатиме вірша в своєму записнику.
Що саме писати — кожен вирішував сам, аби тільки вірш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.
На жаль, віршувати в товаристві тітоньки Юлії було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценічного гатунку.