— Вони, здається цілком впевнені, що я миттєво згину і немає ніякої надії на моє повернення. Насправді, вони відмовлялись мене відпустити і мені довелося втекти.
Така відповідь, позірно вдовольнила Реза і його обличчя розплилось у невеселій посмішці. "Ті лахмітники й справді могли так подумати. Не можуть відійти на метр за межі власних стін без тих величезних, як стодола, броньованих машин. Що вони тобі про нас казали?"
Вдруге Джейсон розумів як багато залежить від його відповіди. Цього разу він ретельно обдумав, перш ніж казати.
— Ну ... може я й отримаю сокирою ззаду в шию якщо скажу це... однак я маю бути чесним. Ви повинні знати, що вони думають. Вони сказали мені, що ви брудні і неосвічені дикуни, від яких тхне. І ви... ну, маєте дивні звичаї у поведінці з тваринами. В обмін на їжу вони дають вам кульки і ножі...
На це обидва пирійці скорчились в конвульсіях сміху. Від слабкості Рез швидко зупинився, а Накса засміявся до нападів кашлю і мусив похлюпати голову водою з гарбуза-збанка.
— Цьому я цілком вірю, — сказав Рез, — це скидається на ті нісенітниці, що вони городять. Ті люди нічого не знають про світ в якому живуть. Сподіваюся, що решта сказаного тобою правда, проте навіть якщо це не так, тобі тут раді. Я знаю, що ти прибулець. Жоден лахмітник не ворухнув би й пальцем щоб врятувати мені життя. Ти перший прибулець, якого коли-небудь знали мої люди і тому вам двічі раді. Ми тобі допоможемо всім чим зможемо. Моя рука твоя рука.
Останні слова ніби мали для них якесь ритуальне значення і коли Джейсон повторив їх Накса схвалив це кивком. Водночас, Джейсон відчув, що це був більше ніж пустопорожній ритуал. Взаємозалежність на Пирі забезпечувала виживання, а він знав, що ці люди разом стояли на смерть проти жахливих небезпек довкола них. Він сподівався ритуал залучить його в це захисне коло.
— На сьогодні досить, — сказав Рез. — Плямиста хвороба мене ослабила, а твоя медицина зробила з мене желе. Джейсоне, ти лишишся тут. Знайдеться ковдра, проте поки без ліжка.
Досі Джейсон існував на піднесенні, забуваючи всі сьогоднішні потуги в умовах подвійного тяжіння. Зараз втома буквально звалила його з ніг. У нього ще були тьмяні спогади про відмову від їжі і закутування в ковдру на долівці. Потому, забуття.
XVII.
Кожен квадратний цаль його тіла, там де подвійне тяжіння притисло його тіло до непіддатливої деревини підлоги, болів. Його очі запухли, а рот був сповнений невимовним смаком огиди. Щоб сісти потрібно було докласти зусиль і він мусив був придушувати зойки коли тріщали суглоби.
— Добридень, Джейсоне, — озвався з ліжка Рез. — Якби я не вірив у медицину так сильно, я б схилявся до думки, що у вашому пристрої диво, адже він вилікував мене за ніч.
Не було сумнівів — він одужував. Запалені ділянки зникли і палаюче світло зникло з його очей. Він сидів, спираючись на ліжко і спостерігаючи як ранкове сонце плавило град, що в ночі вкрив поле.
— Там в шафі м'ясо, — сказав він, — і вода чи віск щоб напитись.
Віск виявився спиртним напоєм надзвичайної моци, який миттєво очистив туман з голови Джейсона, хоча і залишив незначний дзвін у вухах. А м'ясо було ніжно вудженим окостом, найкраща їжа, яку йому довелось куштувати після відльоту з Дархану. Поєднані вкупі вони відновили його віру в життя і майбутнє. Він опустив склянку з невимушеним зітханням і озирнувся.
Оскільки вже не було безпосереднього гніту проблеми виживання і виснаження, мимоволі думки повернулись до його проблем. Якими насправді були ці люди і як їм вдавалось виживати в цих диких місцях? У місті йому казали, що вони були дикунами. Проте на стіні був ретельно доглянутий і справний комунікатор. І на арбалеті біля дверей, що стріляв оброблені металеві стріли, можна досі помітити сліди інструментів на його хвостовику. Єдине чого йому бракувало були відомості. Він міг би розпочати з позбавлення від деякої дезінформації.
— Резе, ви сміялися, коли я вам казав, що кажуть містяни, про торгівлю з вами дрібничками за їжу. Що ви у них насправді вимінюєте?
— Все з певного переліку, — сказав Рез. — Дрібні виготовлені елементи на зразок електронних компонентів для наших комунікаторів. Нержавіючі сплави, які ми не можемо зробити в наших печах, ріжучі інструменти, атомні електричні перетворювачі, що виробляють енергію з довільного радіоактивного елементу. І подібні речі. У межах розумного вони продадуть нам все, що ми попросимо, якщо воно не в списку заборон. Їм конче потрібна їжа.
— А речі зі списку заборон...?
— Звичайно ж зброя, чи будь-що, що може бути перероблено на потужну зброю. Вони знають, що ми маємо порох, тому ми не можемо отримати великих метавок чи безшовних труб, з чого ми могли б зробити дула для зброї. Ми свердлимо власні дула для гвинтівок вручну, хоча в джунглях арбалет тихший і швидший. Також їм не подобається щоб ми багато знали, тож єдине читво, що до нас доходить – це посібники з експлуатації, позбавлені теоретичних основ.
— Останню заборонену категорію ти знаєш — медицина. Це єдине чого я не можу зрозуміти, воно змушує мене горіти ненавистю з кожною смертю, якій вони могли б запобігти.
— Я знаю причини, — сказав Джейсон.
— Тоді скажи мені, бо я не можу нічого придумати.
— Просто виживання. Я сумніваюся, що ви розумієте, проте у них зменшується чисельність населення. Лише питання часу, перш ніж вони зникнуть. У той час як число ваших людей мабуть зберігається принаймні стабільним, якщо не зростає потрохи, без їх механічного захисту. Тож містяни ненавидять вас і одночасно вам заздрять. Якби вам дали ліки, ви б процвітали, ви б перемогли в битві, яку вони програють. Я припускаю, що вони терплять вас, як необхідне зло, щоб постачати їх їжею, йнакше вони б вас повбивали.
— Логічно, — прогарчав Рез, грюкнувши кулаком по ліжку. — Такої збоченої логіки слід чекати від лахмітників. Вони використовують нас як своїх годувальників, у свою чергу даючи нам абсолютний мінімум і в той же час відрізують нас від знань, які витягнули б нас з цього існування з дня на день. Ба гірше, набагато гірше, вони відрізують нас від зірок і решти людства. — Ненависть на його обличчі була настільки сильною, що Джейсон несвідомо відсахнувся.
— Як ти думаєш, Джейсоне, ми тут дикуни? Ми чинимо і виглядаємо як тварини, тому що ми мусимо боротись за існування на тваринному рівні. Тим не менш, ми знаємо про зірки. У тій скрині отам, оббитій в металом, більше тридцяти книг, це все що в нас є. Більшість література, з додатками історії та загальної науки. Досить для підтримки знань про історію заселення планети і решти Всесвіту за її межами. Ми бачимо як в місті приземляються кораблі і ми розуміємо, що там є світи, про які ми можемо лише мріяти, та ніколи їх не побачимо. Вам цікаво, чому ми ненавидимо цих тварин, що називають себе людьми і якби могли то знищили б їх в одну мить? Вони слушно не дають нам зброї, безумовно, як сонце встає вранці, ми повибивали б їх до ноги, якби могли і забрали б речі, які вони від нас ховають.
* * * * *
То було жорстке звинувачення, однак по суті правдиве. Принаймні, з точки зору сторонніх людей. Джейсон не намагався пояснити розгніваному чоловіку, що пирійські містяни сприймають їх ставлення як єдино можливе і логічне. "Як же зародилась ця ворожнеча між обидвома вашими групами?" — запитав він.
— Я не знаю, — сказав Рез, — Я про це думав багато разів, однак немає запису цього періоду. Ми знаємо, що всі ми походимо від колоністів, які прибули водночас. Десь в якийсь момент, обидві групи розділились. Можливо це була війна, я читав про це в книгах. Маю часткову теорію, хоча й не можу довести, що причиною всього було розташування міста.
— Розташування. Не розумію.
— Ну, ти ж знаєш лахмітників і бачив де їх місто. Вони спромоглись збудувати його просто посередині найдикішого місця на планеті. Знаєш, їм байдуже до всього живого крім самих себе, стріляти і вбивати їх єдина логіка. Тобто вони не думають де будувати своє місто і примудрились побудувати його у найбезглуздішому місці, яке собі можна уявити. Впевнений, що мої предки зрозуміли безглуздість ідеї й намагались про це їм сказати. Це й могло б бути достатньою причиною для війни, чи не так?
— Могло б, якщо таке дійсно сталося, — сказав Джейсон. — Проте гадаю причина у чомусь иншому. Ця війна між тутешньою природою і пирійцями, кожен бореться, щоб знищити иншого. Форми життя постійно змінюються, прагнучи остаточного знищення загарбника.
— Твоя теорія навіть дикіша ніж моя, — сказав Рез. — Це цілковита неправда. Визнаю, життя на цій планеті не надто легке... якщо прочитане мною в книжках про инші планети правда... та воно не змінюється. Потрібно просто бути напоготові і тримати очі розплющеними на все, що більше за тебе, однак вижити можна. Хай там як, немає значення чому, лахмітники завжди шукають неприємностей і я радий бачити, що у них їх достатньо.
Джейсон не намагався наполягати. Спроби змусити Реза змінити його основні підходи не вартували докладених зусиль, навіть якби й могли мати успіх. Йому так і не вдалося переконати нікого у місті щодо смертоносних мутацій, навіть коли вони могли спостерігати всі факти. Хоча Рез ще може надати інформацію.
— Припускаю, не важливо, хто почав бій, — сказав Джейсон щоб задобрити Реза, насправді зовсім так не вважаючи, — однак маєте погодитися, що містяни перебувають у постійному стані війни з усім тутешнім життям. Натомість ваші люди, зуміли заприязнитись принаймні з двома видами, наскільки я бачив. Чи маєте якісь здогадки як це сталось?
— Накса буде тут за хвилю, — сказав Рез, вказуючи на двері, — щойно подбає про тварин. Запитай його. Він наш найкращий мовець.
— Мовець? — запитав Джейсон. — В мене про нього склалась протилежна думка. Він не говорив багато, а те, що казав було, ну... часами трохи важко зрозуміти.
— Я не про такі розмови. — нетерпляче перебив Рез. — Мовці доглядають тварин. Вони навчають собак і доримів, а кращі з них, такі як Накса постійно намагаються працювати з иншими тваринами. Вони грубо одягаються, але вони мусять. Я чув, як вони кажуть, що тварини не люблять хімічних речовин, металів чи вичиненої шкіри, тому вони в основному носять необроблені хутра.