Налупцювавши обох мисливців, Вовк Ларсен удався до брутальних хірургічних заходів, після чого перев’язав рани. Я допомагав йому, коли він зондував їх і промивав: я бачив, як обидва вони терпіли його брутальну хірургію без будь-якого знеболювання, випивши тільки по склянці міцного віскі.
Потім у першу вечірню піввахту зчинилася бійка на баку. Причиною були плітки й доноси, через які побито.
Джонсона. З бака чувся великий гамір, а другого дня матроси ходили з синцями: було ясно, що одна половина команди добряче віддухопелила другу.
Під час другої вечірньої піввахти сталася ще одна сутичка — між Йогансеном і худорлявим, подібним до янкі, мисливцем Летімером. Летімер бурчав, що помічник, мовляв, балакає вві сні; за те й зчепилися. Йогансен, дарма що побитий, однаково потім цілу ніч не давав усьому "четвертому класові" спати, вголос переживаючи вві сні перипетії бійки.
І мене цілу ніч мучили кошмари. Минулий день був схожий на страшний сон. Одна звіряча сцена низалась на другу: розпалені пристрасті й холодна жорстокість примушували людей важити на чуже життя, думати про те, як би вразити, покалічити, знищити свого ближнього. Нерви мої були приголомшені і розум також. Все своє життя я прожив, майже нічого не відаючи про звірячість у людині. Справді, я знав життя тільки в його інтелектуальних виявах. З жорстокістю я стикався, але то була жорстокість інтелекту — гострий сарказм Чарлі Ферасета, уїдливі епіграми або терпкі жарти товаришів по клубу, ущипливі зауваження деяких професорів у студентські роки.
Оце й усе. Але що люди можуть зганяти злість на інших, б’ючи їх кулаками та пускаючи кров,— це була для мене незбагненна й страшна новина. "Недарма й прозвали мене "Пестунчик Ван-Вейден",— думав я, неспокійно пе-ревертаючися з боку на бік, коли прокидавсь на коротку хвильку після страшного сновиддя. Я переконувався, що й справді зовсім не знаю реального життя. Я гірко сміявся з себе, і тоді мені здавалося, що жахлива філософія Вовка Ларсена краще з’ясовує життя, ніж моя власна.
Я злякався, коли усвідомив, у якому напрямку пішли мої думки. Постійна жорстокість навкруги була ніби заразна хвороба. Вона загрожувала очорнити все гарне й світле, що є в житті. Мій розум підказував, що не гаразд було отак знівечити Томаса Магріджа, але воднораз я не міг не радіти, що йому так перепало. І навіть пригнічений страхітливістю мого гріха,— бо то був таки гріх,— я все ж хихотів від хворобливої зловтіхи. Я вже перестав бути Гамфрі Ван-Вейденом. Я був Гамп — юнга на шхуні "Привид". Вовк Ларсен був мій капітан. Томас Магрідж і решта були мої товариші, і печать, що нею вони всі були позначені, зачепила й мене.
РОЗДІЛ XIII
Цілих три дні я не тільки виконував свою роботу, але й працював за Томаса Магріджа; і я тішу себе думкою, що робив його діло непогано. Я знаю, що під час мого короткого панування на камбузі Вовк Ларсен був задоволений, а особливо раділи матроси.
— Вперше їм чисту страву, відколи потрапив на шхуну,— сказав мені Гаррісон після обіду, подаючи в двері порожні миски з бака.— Бо Томміне вариво завше відгонило згірклим лоєм. Та він, либонь, ні разу не міняв сорочки, відколи ми з Фріско.
— Авжеж, не міняв,— відповів я.
— Закладаюся, що він і спить у ній,— додав Гаррісон.
— І не програєш,— погодився я.— У тій самій сорочці він і спить, за весь час він її ані разу не скидав.
Та Вовк Ларсен дав йому лише три дні, щоб оклигати від побою. На четвертий день його стягли з койки за комір, і він, накульгуючи, поплентався до камбуза. Очі йому так попідпливали, що він ледве бачив. Кок стогнав, кректав, сльозу пускав, але Вовк Ларсен був невблаганний.
— Та гляди, щоб не було більше помиїв,— напучував він Магріджа.— І бруду також, чуєш? І сорочку часом пери, бо скупаю за бортом. Зрозумів?
Кволий Томас Магрідж кульгав по камбузі, аж раптом "Привида" гойднуло на хвилі. Кок заточився і, щоб устояти, хотів схопитися за залізний бар’єрчик навколо плити, прироблений там, щоб не зсувалися каструлі. Але, схибивши, тицьнув рукою просто в гарячу плиту. Зашкварчало, запахло смалятиною, і кок заверещав із болю.
— О господи, господи, що я собі наробив! — бідкався він, сидячи на вугільному ящику і розмахуючи рукою в повітрі.— І за що все це на мене валиться? Біда за бідою! Терпіти вже несила! Кому я що заподіяв, що мені оце така покара?
Сльози котились йому по розпухлих, помальованих синцями щоках, а обличчя кривилося з болю. Та крізь цей біль проступав вираз дикої люті.
— О, як я його ненавиджу! Як я його ненавиджу! — засичав він.
— Кого? — спитав я, але бідолаха вже знову скиглив над своєю нещасною долею.
А втім, легше було здогадатись, кого він ненавидить, аніж збагнути, кого він любить. Бо в ньому неначе сидів якийсь біс, що примушував його ненавидіти весь світ. Іноді я думав, що він навіть самого себе ненавидить, так химерно і страшно склалося його життя. В такі хвилини я переймався щирим співчуттям до нього, і мені було соромно, що колись я радів з його лиха та болю. Доля не була до нього ласкава. Вона підло пожартувала з ним, зробивши його таким, як він був, і жартувала так само й далі. Чи мав він коли змогу стати якимсь інакшим? Чи мав він коли яке щастя?
І, немов відповідаючи на мої невисловлені думки, він заскиглив:
— Ніколи мені не щастило, і на дрібку навіть. Як я був малий, чи було кому послати мене до школи, нагодувати голодного або носа, як роз’юшений, утерти? Хто коли дбав про мене, га? Хто, я питаю?
— Дарма. Томмі,— сказав я, ласкаво кладучи йому руку на плече.— Не журись. Усе буде гаразд. Перед тобою ще довгий вік, у тебе ще чимало попереду.
— Брехня! Паскудна брехня!..— закричав він мені просто в обличчя, відштовхнувши мою руку.— Брехня, і ти сам це знаєш. Що там попереду, коли я на смітнику вродився! Тобі добре казати, Гампе. Ти з роду джентельмен. Ти ніколи не знав, що то є голодувати змалечку, засинати плачучи, коли тобі в череві щось крутить і крутить, мовби щур там коловертить. Не знати вже мені добра. Хай би стався я взавтра самим президентом Сполучених Штатів, то хіба я від’їмся за той час, коли малим гасав голодний?
Ой ні. Народився я, щоб мучитись та страждати. Того горя, що мені припало, стало б і на десятьох. Половину свого злиденного життя перебув я по лікарнях. Я хворів на пропасницю в Аспінвалі, в Гаванні, в Нью-Орлеані. Я трохи-трохи не помер від скорбуту, прогнивши шість місяців на Барбадосі; віспа — в Гонолулу, обидві ноги перебило — в Шанхаї, запалення легенів на Уналясці, троє ребер поламало у Фріско. А тепер! Глянь на мене! Глянь-но! Знов усі ребра потрощено! Я ще сьогодні кров’ю харкатиму. То що в мене попереду? І хто мені допоможе? Бог? Мабуть, мене той бог зненавидів, коли пустив поневірятись по цьому проклятому світі!
Отак він нарікав на свою долю з годину, коли не більше, а тоді, шкандибаючи й охкаючи, взявся до роботи: в очах йому горіла страшенна зненависть до всього на світі. Але в діагнозі своєму він не схибив: часом йому ставало зовсім зле, він плював кров’ю й зеленів з болю.
Мабуть, і справді бог його вже занадто зненавидів, що не дав йому померти; зрештою йому покращало, але він зробився ще зліший, ніж доти був.
Джонсон лише через кілька днів виповз на палубу й почав потроху братися до роботи. Він був ще слабий, і я не раз бачив, як він насилу лізе вгору по вантах або як стомлено хилиться над штурвалом. Але найгірше було те, що дух його, здавалося, зломився. Він нітився перед Вовком Ларсеном і трохи не лащився до Йогансена. Зовсім не так поводився Ліч. Він ходив по палубі, наче молодий тигр, і весь аж пашів відвертою ненавистю до Вовка Ларсена та Йогансена.
— Ну, клишоногий шведе, з тобою я ще поквитаюсь,— почув я, як він сказав Йогансенові якось увечері на палубі.
Йогансен кинув у темряву прокльон, і ту ж мить щось сильно вдарило в стіну камбуза. Знову почулася лайка й глумливий сміх, а коли все затихло, я скрався надвір і знайшов важкого ножа, що вгородивсь на добрий дюйм у тверде дерево. За хвильку прийшов помічник і почав облапувати стіну, шукаючи ножа, але марно — ніж був у мене, а на другий день я потай повернув його Лічеві. Матрос тільки осміхнувся, беручи ножа з моїх рук, проте в тій осмішці було більше щирої вдячності, ніж би в пишномовних і рясних подяках людей мого класу.
Дарма що навколо всі гризлися, я не сварився ні з ким І жив з кожним у злагоді. Мисливці, либонь, ставилися до мене зневажливо, однак зовсім не вороже; а Смок і Ген-дерсон, що, видужуючи, день і ніч гойдалися під тентом у своїх гамаках, запевняли, що я їх доглядаю краще, ніж будь-яка сестра-жалібниця, і що вони не забудуть мене, коли в кінці подорожі одержать платню. (Начебто мені потрібні були їхні гроші! Мені, що міг купити їх усіх разом з їхнім манаттям і самою шхуною; і навіть зо двадцять таких шхун!) Але на мені лежав обов’язок доглядати їх і лікувати їхні рани, і я робив усе, що лишень міг.
З Вовком Ларсеном знову стався напад головного болю, Що тривав аж два дні. Він, певно, дуже мучився, бо покли-кав мене й корився моїм вказівкам, наче хвора дитина. Але ніщо йому не допомагало. А проте, за моєю порадою він кинув палити й пити. Мене взагалі дивувало, як це такий дужий звір, як він, може мучитися від головного болю.
— Це кара божа, я тобі кажу,— запевняв мене Луїс.— Це йому кара за все зло, що він чинить. І буде йому ще гірше, а як не буде, то...
— То що? — спитав я.
— То бог, видно, заснув там і занедбав своє діло, тільки, чуєш, я не казав цього.
Я помилився, кажучи, що живу з кожним у злагоді. Томас Магрідж не тільки ненавидить мене, як і раніше: він навіть знайшов новий привід для своєї ненависті. Довго я не міг збагнути, в чому річ, аж нарешті здогадався; ненавидить він мене за те, що я вродився щасливішим,— що я "з роду джентельмен", як він казав.
— Щось довго нема мертвяків,— жартуючи, мовив я Луїсові, коли Смок і Гендерсон уперше пройшли по палубі, дружньо між собою розмовляючи.
Луїс глянув на мене своїми сірими проникливими очима й зловісно покивав головою.
— Шквал налетить, згадаєш моє слово, і тоді беріть усі рифи й тримайтеся міцніше. Я давно чую, шквал неминучий, я його вже бачу, ось як бачу такелаж над головою в темну ніч.