Ведмедиця з ведмежатками дерлася за ними.
Це була справжня втеча!
Хто вигадав, що ведмідь — неповороткий? Ведмідь клишоногий — це правда. І ходить він, перевалюючись з боку на бік — це теж правда. А неповоротким його аж ніяк не назвеш.
Ведмеді бігли так швидко, що в Нільса все перед очима миготіло.
Навіть Брумме і Мурре ледь наздоганяли своїх батьків.
— Мурлико! Мурлико! Ми хочемо відпочити! Ми всі п'яти собі відтоптали!
Довелося ведмежому сімейству перепочити.
Нільс зрадів цьому ще більше, за ведмежат. Йому зовсім не хотілося, щоб ведмідь затягнув його до свого нового барлогу.
— Пане ведмедю, — сказав він якомога ввічливіше, — я гадаю, що я вам більше не потрібен. Не ображайтеся на мене, але я хотів би вас покинути. Будь-що мені треба знайти зграю Акки Кебнекайсе…
— Зграю Акки Кебнекайсе? — здивувався ведмідь. — А навіщо тобі зграя Акки Кебнекайсе? Постривай, постривай, я щось пригадую. А чи не той ти Нільс, який подорожує з гусьми?
— Так, мене звуть Нільсом Хольгерсоном, і я лечу з дикими гусьми до Лапландії. Але вчора увечері вітер скинув мене прямо до вашого барлогу, — відповів Нільс.
— Чому ж ти раніше не сказав? — заревів ведмідь. — Чув я про тебе, чув. Усі білки та зайчата, всі жайворонки та зяблики про тебе розповідають. По всьому лісу про тебе чутки линуть. А я ж тебе ледь не проковтнув… Але як же ти знайдеш своїх гусей? Я б допоміг тобі, так сам бачиш, треба відвести родину на нову квартиру. Але постривай, зараз що-небудь придумаю.
Думав він довго. Потім підійшов до дерева і трусонув ним щосили. Товсте дерево так і захиталося під його лапами. Угорі серед гілок заворушилося щось чорне.
— Кар! Кар! — пролунав скрипучий голос. — Хто трясе дерево? Хто заважає мені спати?
— Ага, я так і знав, що хтось там та ночує. Ось тобі й провідник буде, — сказав Нільсу ведмідь і, піднявши голову, закричав: — Чуєш, вороне, спускайся нижче! Мені з тобою поговорити треба.
Ворон злетів на нижню гілку і витріщився на Нільса. І Нільс пильно глянув на ворона. Це був Фумле-Друмле, отаман зграї Розбійницької гори. З ким, з ким, а з Фумле-Друмле Нільсу менше за все хотілося зустрітися. Він іще добре пам'ятав його твердий дзьоб і гострі кігті.
— Пр-ривіт, пр-риятелю! — закаркав ворон. — Ось ти де бр-родиш! А вчора гуси цілий вечір-р-р кр-ружляли над лісом. Вір-рно, тебе шукали.
Нільс зрадів.
— А зараз вони де? — запитав він.
— Я їм що, стор-р-рож?.. — сказав Фумле-Друмле. — Др-р-ріма-ють де-небудь на болоті. А мені на болоті нічого робити. У мене від вогкості кістки болять.
— Гаразд, годі базікати! — гаркнув на ворона ведмідь. — Допоможи Нільсові знайти зграю. Не те — не будь я ведмедем — і тобі, й усьому твоєму воронячому роду зле буде.
Фумле-Друмле злетів на землю.
— Можеш мене не лякати, — сказав він ведмедю, — ми з Нільсом старі друзі-приятелі. То що, рушаймо в путь?
— А ти не потягнеш мене до своєї зграї? — схвильовано запитав Нільс.
— Та я з нею давно посварився, — відповів ворон, — від-3 того самого дня, як ти гостював на Розбійницькій горі. Адже вони тоді всі монети розтягли, мені жодної не залишили.
— Хочеш, я тобі дам? — запитав Нільс. — Ту саму, що ти мені подарував.
— Дай, дай, дай! — закричав ворон і закружляв над Нільсом.
Нільс витяг із кишені свою срібну монетку.
Цю монетку він хотів віддати Дерев'яному, але Бронзовий йому перешкодив.
Ця монета могла б урятувати підводне місто, якби Нільс її не упустив.
То хай вона тепер порадує хоч Фумле-Друмле.
А Фумле-Друмле і справді зрадів.
Він вихопив монету з Нільсових рук і, шумно лопочучи крильми, зник у густому вітті дерев.
"Утік", — подумав Нільс.
Але Фумле-Друмле вже стояв перед ним. Монетки в дзьобі не було. Заховав, мабуть, у дуплі.
— У дор-р-рогу! У дор-р-рогу! — закаркав Фумле-Друмле. Нільс попрощався з ведмедями і підійшов до ворона.
— Тільки не надумай нести мене в дзьобі! Я звик верхи.
— Вер-р-рхи так вер-р-рхи, — каркнув ворон.
Нільс усівся на шию Фумле-Друмле, і вони полетіли.
З
Дикі гуси насправді кружляли весь вечір над лісом. Вони шукали і звали свого маленького друга, але Нільс не відгукувався. Тільки коли зовсім стемніло, Акка Кебнекайсе зі всією зграєю спустилася на землю.
Заночувати гуси вирішили на краю болота за лісом.
Скільки метушні завжди бувало, поки гуси уляжуться. І поїсти треба, і поговорити хочеться.
А сьогодні навіть найкращі водорості застрявали в горлі. І не до розмов було. В усіх одне на умі — де ж наш Нільс? Що за лихо з ним скоїлося?
Акка Кебнекайсе і Мартін заснули пізніше за всіх. Стара гуска підсіла до Мартіна і, легенько поплескавши його крилом по крилу, сказала:
— Він багато чого навчився за цей час. Нічого лихого з ним не повинно статися. Спи, завтра знову полетимо на пошуки.
Але шукати Нільса не довелося.
Щойно сонце розбудило гусей і вони розплющили очі, піднялося таке радісне ґелґотіння, що всі жаби в болоті переполохалися.
Та й як було гусям не радіти! Нільс — живий і здоровий — лежав на своєму місці, поряд із Мартіном, і спав собі сумирно.
Розділ дванадцятий. У полоні
1
Політ наближався до кінця. Востаннє гуси ночували як бездомні бродяги. Завтра вони вже не спатимуть де випаде, вони побудують собі міцні теплі гнізда і заживуть по-родинному.
Першою в зграї завжди прокидалася Акка Кебнекайсе. Але цього дня першим прокинувся Мартін.
Він постукав дзьобом по крилу під яким, згорнувшись калачиком, спав Нільс, і вигукнув:
— Ну ж бо, лежню! Вставай!
Нільс випірнув з-під Мартінового крила і разом із ним обійшов усіх гусей.
Мартін легесенько підштовхував по черзі усіх гусей, а Нільс кричав:
— Прокидайся! Прокидайся! Пора летіти. У Лапландії виспишся.
Дуже вже і Мартіну і Нільсу кортіло скоріше побачити цю саму Лапландію.
За півгодини вся зграя вирушила в путь.
Гусей раз у раз наздоганяли інші пташині зграї. Всі окликали гусаків, вітали, запрошували до себе на новосілля.
— Як здоров'я поважної Акки Кебнекайсе? — запитували качки.
— Де ви зупинитеся? Ми зупинимося біля Зеленого мису! — вигукували кулики.
— Покажіть нам хлопчика, який урятував ведмежу родину! — щебетали чижі.
— Він летить на білому гусаку! — відповіла Акка Кебнекайсе.
І Мартін на льоту гордо вигинав шию, адже зараз усі дивилися на нього і на Нільса.
— Маленький Нільсе? Де ти? Де ти? — не вгамовувалися ластівки. — Білка Сірле просила передати тобі привіт!
— Я тут! Ось я! — кричав у відповідь Нільс і помахав рукою ластівкам.
Йому було дуже приємно, що всі про нього запитують. Він розвеселився і навіть заспівав пісню:
— У гусячу країну
Ми летимо, гей-гей!
Лапландіє прекрасна,
Вітай своїх гостей!
Мій друг мене негайно
Доправить на крилі
До любої Лапландії,
Прекрасної землі.
Лаплан-Лаплан-Лапландію
Вже бачу я, гей-гей!
Нехай живе Лапландія —
Роздолля для гусей!
Він співав на все горло, розгойдуючись з боку на бік, і гойдав ногами. І раптом один черевичок зісковзнув у нього з ноги.
— Мартіне, Мартіне, стій! — закричав Нільс. — 3 мене черевичок злетів!
— Це вже зовсім не годиться! — забурчав Мартін. — Тепер, поки спустимося, поки розшукаємо твій черевичок, скільки часу згаємо! Та що з тобою вдієш… Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! — вигукнув він.
— Що скоїлося? — запитала гуска.
— Ми загубили черевичок, — сказав Мартін.
— Черевичок потрібно знайти, — сказала Акка Кебнекайсе. — Тільки ми полетимо вперед, а вже ви нас наздоганяйте. Запам'ятайте добре: летіти треба прямо на північ, нікуди не звертаючи. Ми завжди зупиняємося біля підніжжя Сірих скель, біля Круглого озера.
— То ми вас швидко наздоженемо! Але все-таки ви не дуже поспішайте, — сказав Мартін.
Потім він обернувся до Нільса і скомандував:
— Ну, тепер держися міцніше!
І вони полетіли вниз.
2
Черевичок вони знайшли відразу. Він лежав на лісовій стежинці, в п'яти кроках від того місця, де Мартін спустився, і неначе чекав свого господаря. Та щойно Нільс зістрибнув із Мартіна, як у лісі почулися людські голоси і на стежину вибігли хлопчик і дівчинка.
— Дивися, Матсе! Що це таке? — закричала дівчинка. Вона нагнулася і підняла черевичок Нільса.
— От так штука! Справжнісінький черевичок, як у нас із тобою. Тільки нам він навіть на ніс не налізе.
Матс повертів черевичок у руках і раптом голосно розсміявся.
— Послухай, Оосо! А що, коли цей черевичок нашому кошеняткові приміряти? Може, йому підійде?
Ооса заплескала в долоні.
— Звичайно ж, підійде! А потім ми ще три таких зробимо. І буде у нас кіт у чоботях.
Ооса побігла по стежині. За Оосою побіг Матс, а за Матсом Мартін із Нільсом.
Стежина привела прямо до будиночка лісника. На ґанку, згорнувшись клубочком, дрімало кошеня.
Ооса присіла і посадовила кошеня на коліна, а хлопчик узявся засовувати його лапу в черевичок. Але кошеня не бажало взуватися: воно дряпалося, пищало і так відчайдушно відмахувалося всіма чотирма лапами і навіть хвостом, що врешті-решт вибило черевичок із рук Матса.
Тут саме наспів Мартін. Він підчепив черевичок дзьобом і пустився навтьоки.
Але було вже пізно.
За два стрибки Матс підскочив до Мартіна і схопив його за крило.
— Мамо, мамо, — закричав він, — наша Марта повернулася!
— Та я не Марта! Пустіть мене, я Мартін! — кричав нещасний полонений, відбиваючись і крильми і дзьобом.
Усе намарне — ніхто його не розумів.
— Дарма опираєшся, тепер тобі не втекти, — примовляв Матс і, наче кліщами, стискав його крило. — Досить, нагулялася. Мамо! Мамо, поквапся ж! — знову закричав він.
На його крик із будинку вийшла червонощока жінка.
Побачивши Мартіна, вона дуже зраділа.
— Я так і знала, що Марта повернеться, — говорила вона, підбігаючи до гусака. — Що їй одній у лісі робити?. Ой, та це ж не Марта — це чужий гусак! — скрикнула жінка. — Звідки він узявся? Тут і села поблизу немає. Та все одно, якщо Марта втекла, хай хоч цей гусак у нас залишиться.
Вона хотіла було взяти Мартіна і віднести до пташника, та де там! Мартін виривався у неї з рук, бив її крильми, клював і щипав до крові.
— От дикун! — обурилася господиня. — Ні, такого у пташник пускати не слід. Він мені всіх курей покалічить. Що ж з ним робити? Зарізати, чи що?
Вона швидко скинула фартух і накинула на Мартіна. І хоч як бився Мартін та виривався, нічого не допомагало — він іще більше заплутувався у фартусі. Так його й понесла господиня в дім.
3
Нільс у цей час причаївся за деревом.