Особливим чуттям, яке водночас і зачудовує, і засмучує представників цивілізованих народів, вони знали, що пірати на острові, з моменту, коли перший же з них наступив на суху гілку, — і зразу залунали крики койотів. Кожну п'ядь землі від тієї місцини, де Гак розташувався зі своєю бандою, і аж до Підземної оселі хлопчаків, крадькома дослідили індіанці, взуті у мокасини задом наперед.
Вони відшукали один-єдиний пагорб зі струмком біля підніжжя. Отже, Гак не мав вибору: тут він мав укріпитися і чекати аж до світанку. Запланувавши все з такою диявольською хитрістю, воїни передового загону індіанців загорнулися у свої коци і, з властивою їм незворушністю, що була найвищим проявом мужності, посідали навпочіпки на траві довкола дитячого дому в очікуванні того вирішального моменту, коли доведеться мати справу з блідою смертю.
Вони снили наяву вишуканими тортурами, яких зазнає на світанку капітан піратів. У такому стані й застав наївних дикунів підступний Гак.
З розрахунків, проведених згодом тими індіанськими воїнами, яким вдалося втекти, випливає, що Гак таки ні на мить не затримався на тому пагорбі, хоча, безперечно, не міг не помітити його у сутінках. Думка про те, щоб, може, зачекати, поки на нього нападуть, від першої хвилини до останньої жодного разу не навідала його тонкий розум; він навіть не спромігся почекати, поки скінчиться ніч, і першим завдав удару — проти всіх правил кинувся в бій.
Що мали робити спантеличені індіанці, аси військової справи, які неухильно дотримувалися воєнного плану? І ось уже вони безпомічно кидаються врозтіч від капітана і, наражаючи себе на смертельну небезпеку, надають патетичного забарвлення крикові койота.
Біля хороброї Тигрової Лілеї зібралося дванадцять найсильніших воїнів. Раптом вони побачили, що віроломні пірати перемагають. Тоді з їхніх очей спала полуда, крізь яку їм ввижалася власна перемога. Тоді у них ще залишався час, щоб згуртуватися у фалангу, яку важко було б розбити ворогам, але і це їм забороняли традиції їхнього племені. Як записано в Книзі, шляхетний дикун ніколи не повинен виявляти подиву у присутності білих людей. Таким чином, хоч яким жахливим виявився для них раптовий піратський напад, вони ще якусь мить стояли незворушно, і жоден мускул не здригнувся на їхніх тілах — так, ніби ворог отримав від них особисте запрошення. Аж потім, шляхетно віддавши шану традиціям, вони взялися за зброю, і повітря прорізав бойовий клич. Але вже було надто пізно.
Нам не личить описувати щось таке, що радше можна назвати різаниною, ніж боротьбою. Там полягло багато воїнів — цвіт племені пікканіні. Але не всі вони загинули без відплати. Разом з Худим Вовком поліг Альф Мейсон — він більше не потривожить іспанських вод; а серед інших, повержених у прах, були: Гео, Скоурі, Чес, Терлі й ельзасець Фоггерті. Терлі упав від томагавка нестримного Леопарда, який врешті-решт пробився крізь піратське оточення з Тигровою Лілеєю і жалюгідними залишками племені.
До якої міри Гака можна звинувачувати за таку його тактику в цьому випадку — вирішувати історикам. Якби він чекав на пагорбі своєї години, то і його самого, і всіх його підданих, мабуть, давно не було б на світі; і звинувачуючи його, необхідно взяти до уваги цю обставину. Єдине, що він повинен був зробити, — це повідомити своїх противників про те, що він пропонує діяти за новим методом. З іншого боку, такий крок виключив би момент несподіванки і вся його стратегія не принесла б ніякої користі — отже, це досить складне питання.
Однак все-таки не можна мимоволі не захопитися його гострим розумом, що зродив такий сміливий план, і тим смертоносним генієм, з яким його було втілено.
Які ж були його власні почуття у ту звитяжну годину? Це хотіли б знати і його вірні пси — ось вони, задихані і втомлені, обтираючи свої абордажні шаблі, зібралися на поштивій відстані від його гака і поглядають з-під лоба на цього надзвичайного чоловіка. Напевно, його серце впивалося щастям, але на лиці цього не було видно: немов якась похмура й одинока таїна, стояв він збоку від своїх підданих, наче живий привид.
Його нічній роботі ще не кінець, бо не на індіанців він вийшов полювати — вони були лише бджолами, яких треба викурити, щоб дістатися до меду. А медом був Пітер Пен — Пітер Пен і Венді, і вся їхня команда, але насамперед — Пітер.
Пітер був такий маленький хлопчик, що нас може здивувати несамовита ненависть до нього дорослого чоловіка. Так, цей хлопчик справді згодував крокодилові Гакову руку, але навіть цей вчинок вкупі з подальшою смертельною небезпекою для Гака через крокодилячу невідчепність ледве чи пояснює таку невідступну і люту жагу помсти. Так, було в Пітері щось таке, що доводило капітана піратів до шалу. Це була не його відвага, не приваблива зовнішність, це було не… Але чого ходити довкола, коли ми добре знаємо цю рису і можемо її назвати. Так, це була Пітерова зухвалість.
Вона в'їлася капітанові в печінки; вона змушувала його залізний кіготь нервово сіпатися; вона вночі гризла його, як блоха.
І поки Пітер був живий, цей вимучений чоловік почував себе левом у клітці, в яку залетів нахабний горобець.
Отже, тепер питання було в тому, як спуститися вниз тими дуплавими стовбурами, або ж як загнати під землю його вірних псів? Гак обмацав своїми хижими очима кожного з них, визначаючи, хто найтонший. Вони неспокійно тупцялися на місці, бо добре знали, що при потребі він без вагань заштовхає їх туди палицями.
А що там у хлопчиків?
Востаннє ми бачили їх разом, коли почулися перші звуки бою, — вони тоді застигли, як кам'яні фігури, з відкритими ротами і простягнутими до Пітера руками. А тепер усі вже закрили роти й опустили руки.
Побоїще вгорі, над домом, скінчилося так само раптово, як і почалося, воно прошуміло, ніби стрімкий порив вітру; але хлопчаки знали, що підсумок бою визначить їхню подальшу долю.
Хто ж переміг?
Пірати пильно підслуховували у кожному дуплі і чули це запитання з вуст кожного хлопчика — на біду, почули вони й відповідь Пітера.
— Якщо перемогли індіанці, вони почнуть бити в тамтами — це їхній сигнал перемоги.
А Смі якраз натрапив на тамтам і тепер сидів на ньому верхи.
— Ви більше ніколи не почуєте тамтамів, — пробурмотів він собі під ніс, бо було суворо заборонено порушувати тишу.
І тут, на його превеликий подив, Гак наказав бити в тамтами, і спроквола Смі дійшов до розуміння цього жахливого злісного наказу. Мабуть, ще ніколи цей простий чоловік так не захоплювався своїм капітаном.
Смі двічі вдарив у тамтам і зупинився, вдоволено прислухаючись.
— Тамтами! — почули негідники крик Пітера. — Індіанці перемогли!
Приречені діти відповіли радісними вигуками, що звучали як музика для піратів на галявині, і майже відразу всі знову почали прощатися з Пітером. Це здивувало піратів, але всі їхні враження потонули у тріумфальному очікуванні, що ворог ось-ось підійде до дерев. Вони вдоволено шкірились один до одного і потирали руки. Тихо і чітко Гак віддав накази: розташуватися по одному біля кожного дерева, а решті вишикуватися в шеренгу з інтервалом між собою в один метр.
Розділ 13. А ви вірите, що феї бувають?
Чим швидше ми покінчимо з цим кошмаром, тим краще. Першим зі свого дерева висунувся Кудрик. Він потрапив з дупла просто в руки Чекко, а той перекинув його Смі, а той — Старкі, а той — Біллу Джакесу, а той — Нудлерові, і так його жбурляли від одного до іншого, аж поки він не впав під ноги Чорного пірата. Усіх інших хлопчаків вихопили з їхніх дерев так само жорстоко: їх по двоє-троє підкиали в повітря, перекидали з рук в руки, як вантажать на корабель тюки з товаром.
Зовсім інакше поставилися до Венді, що вийшла зі сховку останньою. З іронічною люб'язністю Гак зняв перед нею капелюха, запропонував руку і так супроводжував до того місця, де усім зав'язували роти. Він це зробив з таким тактом і був такий незрівнянно галантний, що просто зачарував Венді, яка навіть не подумала кричати. Вона ж була просто маленька дівчинка.
Мабуть, було б наклепом сказати, що Гак на якийсь момент заворожив її, і ми згадуємо про це тільки тому, що ця її помилка призвела до непередбачуваних наслідків. Якби вона гордо висмикнула свою руку (а ми дуже раді були б написати про це), її теж перекидали б із рук в руки, так само, як інших дітей, і тоді Гака не було б при зв'язуванні полонених. А якби його не було при цьому, то він не відкрив би таємницю Ледь-Ледя. А якби він не відкрив цю таємницю, то, мабуть, не міг би вчинити підлого замаху на життя Пітера.
Дітей зв'язали так, щоб вони не могли полетіти: кожного склали вдвоє, коліньми до вух; і для цього чорний пірат розрізав мотузку на дев'ять однакових шматків. Усе йшло як слід, поки не настала черга Ледь-Ледя — цей хлопчик був схожий на такий собі недоладний пакунок, що на нього витратиш всю мотузку і не залишиться найменшого кінчика, щоб зав'язати вузлик. Пірати копали хлопчика ногами, так як ви часом копаєте непіддатливий клунок (хоча насправді слід би було мститися мотузці). І хоч як це дивно звучить, але саме Гак припинив знущання. Він випнув губу у зловтішному тріумфі. Тим часом як його вірні пси пітніли над нещасним хлопчиком, думка їхнього володаря Гака мандрувала значно глибше. Гак дивився в корінь, дошукуючись причини, а не наслідку; і його вдоволений вигляд доводив, що він таки відшукав її. Ледь-Ледь аж поблід, коли збагнув, що Гак розкрив його таємницю. А таємниця полягала в тому, що кожен із хлопчиків міг вільно підійматися і опускатися всередині такого вузького стовбура, куди звичайну людину можна заштовхати тільки добрячою палицею. Біднесенький Ледь-Ледь, найнещасніший з усіх заручників, тепер гірко каявся у тому, що накоїв. У спекотні дні, спраглий, він хлебтав воду без міри, аж поки отак роздувся; і замість того щоб схуднути і знову прилаштуватися до свого дерева, він, нікому не обмовившись і словом, видовбав ширший хід у стовбурі — відповідно до своїх нових габаритів.
Цього Гакові було досить, щоб здогадатися, що тепер, нарешті, доля Пітера в його руках. Та жодного натяку на той страшний план, який власне сформувався у підземних печерах його свідомості, не зірвалося з його вуст; він тільки віддав команду доправити полонених на корабель, а його лишити самого.
Але як їх туди доправити? Зв'язаних у клунки, їх можна було б хіба котити з пагорба вниз, ніби бочки.