Якщо ж намагаєшся розкрити його силоміць, гине... Залишається хіба що дожидати, коли сам розтулиться... Так і ця газета... Ану ж, пізніше виявиться, що в ній заховано ключа до розгадки всієї цієї історії?.. Можна й так думати... Чому газета опинилася разом із сірниковою коробкою?.. Для цього ніби є причина, але факт залишається фактом — там, де начебто мало щось бути, нічого не знайдено...
Жінка відриває очі від повідомлення. Раніше я вже помічав, як її обличчя змінювалось, але тепер воно набрало зовсім не знаного мені виразу. Важко дихаючи, з почервонілими повіками, вона спочатку зітхнула, а вже тоді насилу промовила:
— Відношення має. Погано, що я ввела вас в оману...
— Велосипедні перегони? Кінні?.. Так?
— Ні, телефонний номер.
— Телефонний номер?
— Приховувати чи ше щось — я зовсім не збиралась, але...
— Який телефонний номер?
— Такий, як на тій сірниковій коробці... Де ж це я його бачила?
Жінчин палець неспокійно, наче мурашка із нахиленою голівкою, безладно повзає по четвертій сторінці з оголошеннями про набір на роботу. Гнучкий, тендітний, ніби без кісток, схожий на іграшку... Штучний палець, якого навіть брехнею не пораниш...
— На якому оголошенні? Потрібна офіціантка?
— Ні, водій... ось.
Нарешті її палець зупинився над таким оголошенням: "Потрібний водій. Гарантуємо добрі умови. Будь-якого віку. З рекомендаціями. Можна прислати або принести особисто".
Телефонний номер ліворуч унизу таки справді збігається з номером кав'ярні "Камелія".
— Ні, не брешу,— немов скаржачись, жінка розпачливо хитає головою,— сама не збагну, чого це я мовчала... Може, боялася фактів...
— Вам нічого виправдовуватись, я не прокурор і не суддя. Я лише ваш працівник, найнятий за гроші. Отже, інтереси клієнтки і її безпеку я ставлю вище, ніж правду. Якщо ви знаєте якийсь загрозливий факт, то розкажіть мені про нього. А мій обов'язок вас захистити. Власне, що в ньому вас лякає?
— Ніщо. А з тією справою вже давно покінчено...— Жінка опускає очі і встає.— Пива вип'єте?
— Тільки задля компанії.
Тепер уже не варто турбуватися про її здоров'я. Пиво стало для неї потребою. А мені потрібна вона, охоча до пива. Я вже й так забагато спотикався. Як спущений з ланцюга песик, вона спішить до завіси, що відділяє кімнату від кухні, й на ходу кидає:
— Воно-то так... Здається, я казала, що з тією справою вже покінчено?.. Так-от, я сама ходила до кав'ярні, розпитувала: виявляється, він був посередником — один знайомий попросив його найняти водія для власної автомашини... Мені сказали, що давно все вирішено. Та й не дивно, бо те оголошення з'явилося понад місяць тому...
На губах жінки, що повернулася з пивом, біліли клапті піни.
— Мабуть, не завжди він займався таким посередництвом?
— Лише іноді, коли до нього приїздили знайомі з провінції, яким був потрібний водій, що добре знав Токіо. Зрештою, він і сам міг дати таке оголошення.
— Цілком логічно.
Боязко й обережно розливши пиво у дві склянки, жінка всміхнулася, наче шукала в мене підтримки, й сіла.
— З тією справою вже покінчено.
— А що це за телефонний номер приколото до штори?
— Той самий...
— Навіщо?
— Та знаєте...— Одним духом жінка випила третину склянки.— Просто так собі висить, без ніякої причини... Однак не розумію, чого це ви чіпляєтеся до дрібниць?
— Е, ні, це ви чіпляєтесь. Бо коли я торкнувся тих газетних оголошень, ви якось особливо збентежилися.
— Можливо... Цікаво, чому?..— Обхопивши склянку обома руками, жінка дивиться так, наче згадує подію десятирічної давності.— Справді, чому?.. Відповіді мої завжди у чомусь суперечать одна одній... А хіба фактам можна довірятися?.. Однаково, де зараз чоловік і що робить... Факт — його нема... Незаперечний факт... Я ж хочу дістати пояснення, чому він зник... Ось про що йдеться...
— Та що це за пояснення, яке не спирається на факти?
— Мені досить самого пояснення.
— А вам не здається, що його міг би дати лише ваш чоловік? Найбільше, що я можу зробити,— це встановити, де він.
— О, ви надто скромні.
— Скромний?
— А скажіть-но, чого ви обрали собі такий фах?
— Це вас дуже цікавить?
— Дуже... Я хотіла б знати, що означає, коли людина вибирає те чи інше...
— А нічого особливого. Як правило, коли людину, що втекла з дому, знаходять, вона ніби приходить до тями й покірно вертається до старого гнізда. Мотиви й пояснення втечі, зрештою, виявляються не такими, як могло здатися сторонньому.
— Вам доводилось мати справу з такими втікачами?
— А чому ж ні?.. Проте здебільшого в таких випадках з самого початку можна було здогадатися, що сюди причетна коханка... так, майже завжди в такі справи вплутані жінки... Три-чотири дні розпитую та вистежую — і виводжу втікача на чисту воду... Бачите, ніхто не хоче звертатися до розшуко-вого агентства, якщо об'єкт розслідування невловимий,— дорого...
— Мабуть, це правда...
— Ваш чоловік був дуже нервовий?
— Скоріше байдужий. Навіть до одягу...
— Діяльний?
— Я сказала б, що надзвичайно обережний.
— Тільки, будь ласка, не суперечте сама собі. Зникнення може бути активним або пасивним, і залежно від цього суть його різна.
— В усякому разі, він був схильний до захоплень. Аж дивно...
— Чим саме?
— Усім... Зовсім як дитина...
— Автомобілями, фотоапаратами?..
— Так, автомобілями, він мав диплом автомеханіка...
— І азартними іграми?..
— Захоплювався дипломами. Просто на них схибнувся... Мав права водія грузовиків двох типів, а крім того, диплом радиста, електрозварника і посвідчення для роботи з легкозаймистими речовинами...
— А те посвідчення часом не пов'язане із посадою у фірмі "Дайнен"?
— Мабуть, пов'язане.
— Отже, ваш чоловік був практичною людиною.
Я починаю розуміти незрозумілий підбір книжок на полицях. Електрика, радіотехніка, машинознавство, юриспруденція, статистика, мовознавство тощо. То були збірники запитань, на які треба відповісти при вступі на державну посаду, елементарні посібники, а не монографії з окремої галузі науки, тому я не міг скласти собі повного уявлення про їхнього власника. І тільки слова "схибнувся на дипломах" чітко окреслили його характер.
— Крім того, диплом кіномеханіка і вчителя середньої школи...
— Ну й дивак!..
— Може, він просто любив перемагати?
— А який диплом цікавив його останнім часом?
— Тоді... стривайте... Пригадую, він казав, що хоче стати радистом другого класу... Як тільки мав вільну хвилину, щось вистукував пальцями...
— Радистом другого класу?..
— Казав, що зможе найнятися на велике торгове судно, якщо матиме той диплом. А тоді, мовляв, одержуватиме втричі більше, аніж тепер. Одне слово, ділив шкуру незаби-того ведмедя...
— Даруйте за нескромність, скільки платили йому у фірмі "Дайнен"?
— П'ятдесят тисяч ієн.
— І водієм таксі заробляв би стільки ж, правда?
— Він був, так би мовити, маклером — лагодив і перепродував державні машини, бо найбільше йому подобалася робота автомеханіка...
— Про це я вже чув від вашого брата.
— Брата? Ви з ним зустрічалися?
— Просто дивно: куди не піду, всюди на нього наткнусь. І якраз перед тим, як до вас приїхати, я з ним по-дружньому випив.
— Справді дивно.
— Приємна людина. Якщо так і далі піде, то я зустрічатиму його щодня по десять разів. Ага, поки не забув... Він обіцяв принести сюди завтра щоденника вашого чоловіка.
— Щоденника?
— Гадаю, там нема нічого важливого.
Я стежу, намагаючись не пропустити повз увагу жодного поруху на її обличчі після того, як зайшла мова про брата. Ледь-ледь насуплені брови, напружені губи... Розгубленість, збентеженість чи, може, недовір'я до брата з його несподіваними витівками?.. Однак жінка, прикусивши нижню губу, пустотливо всміхається.
— Брат завжди полюблює збивати людей з пантелику. В нього давно така звичка...
— Чи можна з того щоденника дізнатися про мрії вашого чоловіка?
— Які мрії?
— Наприклад, про море...
— Чоловік — практична людина. Коли став начальником відділу, то дуже радів, що втримався на крутосхилах життя.
— І все-таки все покинув і зник.
— Мрія тут ні в чому не винна. Чоловік любив повторювати, що диплом — якір у житті.
— Кидати стільки якорів з маленького суденця — хіба це не вказує на його приналежність до категорії мрійників? Коли б він цього не робив, його вмить винесло б у відкрите море...
Жінка повільно поставила на стіл склянку, яку збиралася допити, і, задумавшись, мовчала. Помалу, як на кадрах сповільненої кінозйомки в'януть квіти, западали її очі, гострішав ніс, гладенька шкіра ставала матовою і бралася зморшками, а губи чорніли, наче від шовковиці. В глибині душі я почав розкаюватись. Хоч би як хворий благав, а лікар не
має права вкоротити йому віку. Закон дозволяє вбивати лише солдатів на бойовищі або злочинців, засуджених до смертної кари.
Настінний годинник виби4 першу годину ночі.
ПОВІДОМЛЕННЯ
13 лютого, 10 година 20 хвилин. Я навідався до бібліотеки, щоб переглянути підшивки газет. До 4-го серпня, коли додому не повернувся чоловік, якого розшукуємо, дощ ішов 28-го і 29-го липня. За прогнозом, складеним напередодні, 28-го липня, опадів не передбачалось, але пізно пополудні раптом линув дощ. Отже, можна припустити, що...
Не дописавши речення, я спиняюсь і знеможено заплющую очі. Та я хочу, щоб не тільки заплющились очі, а й завмерли почуття, задерев'яніли нерви і навіть припинилося саме життя. В читальному залі майже не лишилося вільних місць, але так тихо, наче немає ні душі... Іноді хтось шморгне носом, зашарудить папером, пройде навшпиньках мимо... В ніс б'є поганий запах схожої на нафтову ропу мастики, якою помащено підлогу...
В заплющених очах зненацька з'являється жовтий колір. Обриси жінчиного вуха, освітленого відбитим від штори жовтим сяйвом... жовті, як лимон, пахощі... як лимон... що за дурниця?.. Чому не сказати, що веснянки бананового або гарбузового кольору?
Гаразд, це не поле бою і не шибениця, тож я не маю права завдавати їй навіть найменшої — як укол голкою — ранки. Все, що я можу зараз зробити,— це дописати повідомлення. Клієнт завжди має рацію. Наприклад, якщо брехню називає правдою, то вона відразу й стає правдою. А все-таки безглуздо вимагати пояснення, яке не опирається на факти. Та мені, видно, нічого не лишається, як їх шукати і тим самим довести клієнтку до розпачу.