Потім, глянувши на мене спідлоба, випалила:
— Таємно від тата?
— Авжеж, таємно.
Я мимоволі засміявся (гей, чуєте, засміявся!), а потім, відчувши на собі вплив розвеселілої маски, ще дужче. Здається, і дівчинка нарешті ладна була погодитися зі мною. Розслабивши напружену спину і випнувши нижню губу, вона ніби проспівала:
— Добре... добре...— і сумно обтираючи золотисту іграшку об поділ кофти: — Якщо справді купите, я це віддам... та не думайте, що я крадькома взяла... ні, мені раніше обіцяли... і все ж я віддам... ось піду й віддам... Мені дуже, дуже подобається все, що люди дарують...
Протискаючись до стіни, вона бочком, бочком пробиралася повз мене. Зрештою діти є дітьми... Я вже зовсім заспокоївся, але вона, розминаючись зі мною, прошепотіла:
— Граємо в таємницю!
Граємо в таємницю?.. Що це означає? Та нічого, не варто морочити собі голову. Бо хіба ця недорозвинута дитина здатна на складні хитрощі?.. Найлегше було скинути все на обмеженість її розуму, але ж собака з обмеженим розумом натомість має чутливий нюх... Та сам факт, що це мене турбувало, свідчив, що моя впевненість знову похитнулась.
Який неприємний осад! Навіть якщо обличчя замінити, але не чіпати пам'яті й звичок, то це все одно, що черпати воду цебром без дна. Коли вже нап'яв маску на обличчя, то мав би подбати, щоб вона повністю узгоджувалася з душею. Хотілося б так майстерно перевтілитися, щоб ніякий детектор брехні не розкрив моєї ролі...
Я зняв маску. Просякнута потом клейка речовина відгонила перестиглим виноградом. І тієї ж миті нестерпна втома ринула на мене, як вода із засміченої стічної канави, й почала застигати густим дьогтем у суглобах. Та все залежить від того, як на це подивитись. Для першої спроби загалом непогано. Навіть народити дитину — і це нелегко. Тож хіба треба вважати неприродними деякі промахи й недоладності, коли доросла людина хоче переродитися в зовсім іншій подобі? Чи не краще подякувати за те, що уникнув смертельної рани?
Витерши маску зсередини, я натягнув її на зліпок, а потім, помивши обличчя й намастивши його кремом, вирішив дати шкірі відпочити й ліг на ліжко. Напевне, то була реакція на тривале перенапруження: хоча сонце ще не стояло над заходом, я вмить заснув, а прокинувся аж удосвіта, коли почало розвиднятися.
Дощу не було, але крізь пелену густого туману торговий квартал, відділений від мене вулицею, здавався чорним лісом. Сіре небо — мабуть, теж завдяки туману — відсвічувало рожевувато-фіолетовою барвою. Коли я розчинив вікно і вдихнув на повні груди повітря, тугого, як морський вітер, ця пора дня здалася мені чудовою, наче навмисне приготованою для мене — відлюдника, якому зараз можна не остерігатися чужих поглядів... Чи не в такому ось тумані виявляється справжній образ людини? Усе це фальшиве вбрання — справжнє обличчя, маска, гніздо п'явок — просвічується наскрізь, наче радіоактивними променями... розкривається їхня суть, ядро, а показне оздоблення змивається... людську душу можна покуштувати на смак, як очищений персик. Звісно, за це треба розплатитися самотністю. Та байдуже. А хто сказав, що люди з обличчям не бувають самотніші за мене? Хоч би яка вивіска була на обличчі, а всередині кожна людина чимось схожа на потерпілого корабельну аварію.
Оскільки я хотів позбутися самотності, вона здавалася мені пеклом, а от для людей, що її шукають, вона — напевне, щастя. Гаразд, у такому разі я облишу роль героя слізливої драми, а запишуся добровільно у відлюдники. Якщо вже на моєму обличчі лежить тавро самотності, то чому б не обернути його собі на користь? На щастя, в мене є бог — хімія висо-комолекулярних сполук, є молитва — реологія, є храм — лабораторія, тож нема чого боятися, що самотність заважатиме моїй щоденній роботі. Навпаки, вона гарантуватиме, що кожен мій день буде все простішим, правильнішим, мирні-шим і змістовнішим.
Дивлячись, як небо поступово рожевіє, я відчував, що у мене на душі стає світліше. Звичайно, якщо згадати недавню відчайдушну боротьбу, то така зміна настрою здаватиметься примхливою, неврівноваженою, але коли уявити собі, що так можна виплисти у відкрите море й не повернутися, то нарікати не годиться. Радіючи, що я не пропустив нагоди поміняти курс човна, поки ще видно берег, я озирнувся на маску. Легко й великодушно, щиро й чесно я вирішив з нею попрощатися.
Розлите по небу світло ще не торкнулося маски. Те чуже обличчя без жодного виразу, ніби зберігаючи незалежність і непокірність, опиралося зближенню зі мною. Воно здалося мені злим духом, що прибув з легендарної країни, і я несподівано згадав казку, яку колись прочитав чи почув.
Давно-давно жив собі король. Одного разу він захворів на якусь дивну, жахливу хворобу, від якої тануло його тіло. Ні лікарі, ні ліки не допомагали. І тоді король видав новий закон, який під загрозою смертної кари забороняв усім на нього дивитися. Закон виявився корисним: хоча в короля розтанув ніс, відпали руки — до зап'ястя, зникли ноги — до колін, ніхто не сумнівався, що король живий-здоровий. А тим часом хвороба не відступала, і король, танучи, мов свічка, не міг уже рухатись, а тому нарешті вирішив попросити допомоги, але було пізно — в нього і рот пропав. І от короля не стало. Однак ніхто з вірнопідданих і не подумав, що його немає. Кажуть, що, оскільки той мертвий король уже не чинив зла, то здобув собі славу мудрого правителя і довго користувався любов'ю та шаною народу.
Зненацька я розгнівався і, зачинивши вікно, знову впав на ліжко. Я випробовував маску менше ніж півдня. Надто короткий досвід, не вартий такого переполоху. Здатися можна будь-коли. Заплющивши очі, я згадував один за одним беззмістовні шматки краєвиду: то мокре від дощу вікно, то билинку, що визирає з тріщини в тротуарі, то пляму на стіні, схожу на тварину, то наростень на старому, пошкодженому дереві, то павутиння, що ось-ось порветься під вагою роси. Звичайний обряд, до якого я вдавався, коли, розсердившись, не міг заснути.
Однак цього разу ніщо не допомагало. Навпаки, роздратування чомусь наростало й ставало дедалі нестерпнішим. Нараз я подумав: от було б добре, якби цей туман надворі перетворився в отруйний газ! А як ні, то щоб сталося виверження вулкана або вибухла війна й світ задихнувся, а дійсність розпалася на скалки. Майстер штучних органів К. розповідав, що солдати, втративши на війні обличчя, накладали на себе руки. Що такі випадки були — я сам добре знаю, бо провів на фронті майже всю молодість. Коли смерть стоїть біля тебе ближче, ніж друзі, яке значення має стежинка до інших людей? Солдатові під час атаки обличчя не потрібне. Так, то була єдина епоха, коли забинтоване обличчя здавалося прекрасним.
В уяві я ставав артилеристом і розстрілював усе, що потрапляло на очі. І серед цього порохового диму я нарешті заснув.
Усе-таки сонячне проміння дивовижно впливає на душевний стан людини. А може, все пояснюється тим, що я добре виспався? Від яскравого світла я перевернувся на другий бік і розплющив очі — був початок одинадцятої, а моє нарікання в досвітній імлі зовсім випаровувалось, як вранішня роса.
Завтра скінчиться моє вигадане відрядження. І якщо я надумав здійснити свій план, то освоїтися з маскою мушу за сьогодні. У піднесеному настрої я нап'яв маску і почав одягатися. Трохи ніяковіючи, одягнув нового піджака, надів на палець персня і, закінчивши наряджатись, набрав досить елегантного вигляду. Зовсім не вірилося, що це був я — людина, яка в заляпаному хімікатами халаті від ранку до вечора мала справу тільки з молекулярними формулами. Хотілося з'ясувати, чому не вірилося, та, на жаль, я нетерпеливився. І не просто нетерпеливився, а начебто злегка сп'янів від свого блискучого перевтілення. А десь на глибині двох пальців під очним яблуком безупинно тріщав фейєрверк, сповіщаючи про початок чогось... Справді, я був схожий на самозакоханого чепуруна, що вирядився на свято.
Цього разу я надумав виходити з пансіону сміливо через парадні двері. Оскільки тепер я — "молодший брат", то мені нема чого особливо уникати людей, а якщо ж зіткнуся з дівчинкою, то ще краще — розпитаю, де продають йо-йо. Де можна купити таку іграшку — я не мав ніякого уявлення. Після тих нещасть — спочатку смерті нашого сина, а потім викидня — я, мабуть, свідомо відійшов від світу дітей, втратив з ним усякий зв'язок... Та, на жаль, ні з дівчинкою, ні з управителем я так і не зустрівся.
Якоїсь певної мети в мене не було, тому я вирішив почати з пошуків йо-йо. Оскільки я не знав жодної спеціальної крамниці, то передусім заглянув в секцію іграшок універмагу. Мабуть, унаслідок того, що йо-йо саме входило в моду, в кожній секції йому обов'язково виділяли вітрину, яку завжди обліплювали діти, наче мухи. Змішуватися з натовпом у такому місці не випадало з психогігієнічних міркувань, і я завагався. Але ж треба було зняти чари з дражливої "гри в таємницю", а тому я спробував протиснутися в цю мушину зграю. Та, на жаль, потрібного мені йо-йо не знайшлося. Видно, те йо-йо, яким гралася дівчинка, і кольором, і формою відрізнялося від цих, що продавалися в універмазі. Одне слово, якщо порівнювати із солодощами — дорогими й дешевими,— то йо-йо в універмазі можна було назвати дешевим. Вийшовши з універмагу, в пошуках відповідної крамниці іграшок я блукав містом майже годину, аж поки натрапив на невеличку крамничку в провулку навпроти вокзалу.
Як і слід було сподіватися, в ній панувала зовсім інша атмосфера, ніж в універмазі,— атмосфера невинного, начебто вкритого таємницею гріха. Товари продавалися не так дешево, як у крамниці дешевих ласощів, але й не дорого, а саме так, щоб їх могли купити собі діти трохи старшого віку на свій смак за кишенькові гроші. Інакше кажучи, в ній безсоромно розраховували на психологію дітей, які віддають перевагу підфарбованій солодкій воді перед фруктовим соком у пляшці. Звісно, там було і потрібне мені йо-йо. Тримаючи в руках дві півкулі, зроблені з синтетичної смоли, я раптом подумав, як уміло передав його творець дух крамнички в глухому провулку, й мимоволі гірко посміхнувся. В іграшці надзвичайно тонко сполучалася простота форми з пишністю оздоблення. Якби майстер не був нещадним до свого смаку, то нічого такого не придумав би.