а тепер що? Треба... хоч тяжко...— запинався Лінгард, дивлячись у сині очі м-с Треверс.—
1 Натяк на англійську королеву Єлизавету, що їй якийсь перехожий постелив свою керею, коли вона спинилась перед калюжею. Була негарна собою, тому дуже оцінила лицарство перехожого.
Я... ви не знаєте... Я... ви... не можете... Все це через цього йолопа,— вибухнув він.
Якийсь час люто дивився він на м-ра Треверса, потім махнув рукою й рушив до трапу, де терпляче чекали на нього Гассім та Іммада. Кинувши мужнє "ходімо", він спустився в човен. Жодного звуку не чутно було на палубі, коли всі троє зникли за бильцями, немов попадали в море.
V
Усі мовчали. М-с Треверс замислено сиділа з віялом на колінах. Д'Алькасер, підсумовуючи інцидент, трактував його як замирення. Він спробував пояснити свій погляд м-ру Треверсу, але той навмисне не хотів розуміти, і д'Алькасер мусив утриматись від дальшої розмови на цю тему.
— Навіть моя повага до вас, дорогий д'Алькасер, не схилила б мене погодитись на таке здирство,— запевнив м-р Треверс доброзичливим і поступливим тоном.— Цей чоловік хотів примусити прийняти його послугу, щоб потім видурити в мене величезну нагороду. От вам і весь секрет — запевняю вас. Я зразу викрив його наміри.— Монокль його виразно заблищав.— Він недосить оцінив мої міркування; який нахабний негідник! Це ж ганьба, що існує така людина в наші часи!
Д'Алькасер одійшов і, сповнений невиразними передчуттями, пробував зачитатися цікавою книжкою. М-р Треверс неспокійно ходив туди й сюди, переконуючи себе, що його обурення базувалось на цілком моральних підставах. Сліпучий день, як маса розпеченого заліза, витягнутого з ЕОГНЮ, поволі втрачав свою жару, міняючись на глибокі сутінки. Два матроси, тихо ступаючи в своїх капцях, мовчки скрутили намет. День у день відкривались так перед очима в німотній далині берег і мілини, темні острівці й білі піскуваті коси. Бриг, гойдаючись оддалік, з довгими реями, що перетинали міцні високі щогли, був схожий у своєму граціозному спокої на живе створіння, здатне кинутись до роботи.
Два стьюарди 1 в білих куртках з мідними ґудзиками вийшли на палубу і на скляному люкові почали швидко й
1 Стьюард — корабельний служка; номерний на пасажирських пароплавах.
тихо накривати на стіл. Сонце рушало до інших земель, до інших морів, до інших людей. Прощаючись з яхтою, воно нахилялось над нею, граючи іскрами на сріблі й кришталі, одсвічуючи на колодочках ножів і вкриваючи рожевим кольором білі тарілки. Пурпурний слід, немов заплямований кров'ю, ліг на море.
Сідаючи обідати, м-р Треверс з досадою натякнув, що доведеться їсти консерви, бо весь запас свіжого харчу, заготовлений на переїзд до Батавії, вже з'їдено.
— А втім мандрую я не для своєї втіхи,— додав він,— і віра в те, що, жертвуючи своїм часом і комфортом, я даю якусь користь світові, компенсує всі витрати й незгоди.
М-с Треверс і д'Алькасер, здавалось, не могли сховати огиди до цієї розмови, що, як подуви вітру, то вщухала, то знову розбурхувалась.
Мовчання обрію, глибокий спокій, що обгортав тіло, сповнював душу і серце сумом, спиняв думки і голос. Ніхто не говорив, лише позаду мовчки сновигали слуги.
Раптом м-р Треверс, ніби закінчуючи думку, сказав:
— На жаль, я до деякої міри втратив рівновагу, але ви мусите погодитись, що така людина як він,— це ганьба для цивілізації.
Та ця тирада не дістала відповіді, і він знову обурився, навіть одхилив піднесену страву.
— Цей берег,— почав він,— за умовою 1820 року віддано під протекторат Голландії. Це надає особливих прав і обов'язків...
Д'Алькасер і м-с Треверс не могли слухати далі. Д'Алькасер вперто дивився на скляну затичку карафки, а м-с Треверс одвернулась в другий бік і, спершись на лікоть, думала про свої справи. М-р Треверс патякав далі; він говорив неприємним, одноманітним голосом, немовби читав якийсь наказ. Його слухачі, наче в стані остовпіння, чули лише уривки цього патякання.
— Міжнародна умова... громадянський обов'язок... невиконання... зв'язок... Каннінг...— Д'Алькасер на хвилину прислухався.— Ця спроба дивує мене своїм нахабством, та аж ніяк не впливає на мої наміри. Я не можу навіть припустити якогось насильства над людьми нашого стану і хотів би розібрати соціальний смисл цього інциденту...
Д'Алькасер більше не слухав. Він згадав, як дивились одна на одну Едіт і Іммада.— Початок і кінець, квітка й листок, фраза і крик.— А м-р Треверс бубонів далі, бо, врешті, зовсім захопився.
— Хоч нижча раса й мусить загинути, це буде поступ де вдосконалення громадянства...
Він змовк, зникли й іскри від сонячного проміння на кришталі й сріблі; і обшир берегів та мілин навкруг яхти наче непорушно ждав темряви. Обід уже давно скінчився, і терпеливі слуги стоїчно витримували цей словесний потоп, як вартові зливу.
М-с Треверс нервово підвелась, пішла на корму і, спинившись, дивилась на берег. Позаду неї сонце вже сіло й розсипало над масою води своє незгасиме полум'я, а внизу, з обох боків яхти, виблискувало море, забарвлене темнофіалковою фарбою, ніби відбиваючи колір її очей.
Д'Алькасер тихо підійшов до неї, і якийсь час вони стояли поруч мовчки, спершись на бильця. Він перший порушив мовчанку: — Як тихо! — М-с Треверс відчувала, що спокій цього вечора був глибший і визначніший, ніж завжди. Майже несвідомо вона прошепотіла:—Як уві сні.— Д'Алькасер довго мовчав; спокійний світ був сьогодні таким величним, що звуки затихали на губах, мов боячись зневажити. Небо було ясне, як діамант. В останніх відблисках сонця ніч розстилала над землею свій серпанок. Щось дороге й ніжне було в цьому чудовому вечорі, в прощанні цього гарячого дня, що вмирав тепер у безкрайньому спокої — не ворушившись і не зітхнувши, вірячи в своє воскресіння.
Тіні швидко збільшувались, зорі зійшли юрбою, сиплючи дощем бліді іскри на чорну воду; мовчазний берег слався довкола низьким чорним поясом. А вдалині стримів вершечок бригової щогли, журливий і самотній.
М-с Треверс заговорила перша.
— Як тут спокійно! Вода й земля немов зовсім відлюдні, ані душі.
— В усякому разі, одна людина тут живе,— жваво сказав д'Алькасер,— і якщо вірити йому, тут є й інші люди, повні лихих намірів.
— Ви гадаєте, що це правда? — спитала м-с Треверс. Перш, ніж відповісти, д'Алькасер спробував розгледіти вираз її обличчя, та темрява не дозволяла.
— Як можна бачити правду такої темної ночі? — двозначно відповів він.
М-с Треверс замислилась.
— Що він за людина? —спитала вона. Трохи "помовчавши, д'Алькасер відповів:
— Гострий і незвичайний, цілком незвичайний. Зовсім не такий, яким уявляє його дон Мартін. Для мене — таємничий; зрештою він ваш земляк...
Вона трохи здивувалась.
— Так,— мовила стиха.— Але, знаєте, я не можу... що я хотіла казати? Зовсім не можу уявити його. Він нічого не має спільного з тими людьми, що я їх досі знала. Як живе така людина? Які в нього думки, його поривання, вчинки? Його...
— Його товариство?—додав д'Алькасер.— Це обіймає все.
Зненацька з'явився м-р Треверс, пихкаючи сигарою. Вийнявши її з рота, він ущипливо й уперто заявив, що підлі залякування не переб'ють йому звичайної прогулянки. За триста ярдів на південь од яхти була піскувата коса з милю завдовжки. Другого дня після катастрофи вони зійшли на неї, щоб "трохи розім'яти ноги", як говорив капітан; з того часу, щовечора, ніби виконуючи якийсь обов'язок, вони втрьох з годину ходили там, невидимі в безмірній темряві, біля самісінької води, що облягала мокрий пісок.
Тепер з м-ром Треверсом пішов тільки д'Алькасер. М-с Треверс чула, як вони посідали в найменший яхтовий човен, і вахтенний одвіз їх на парі весел до ближчого ріжка коси. Після цього він вернувся. Пані Треверс чула, як, здершись на борт, він кинув комусь на палубі:
— Наказано за годину приїхати по них.
Кроки його завмерли, і сонний спокій заволодів загрузлою яхтою.
VI
Абсолютна тиша, що обгорнула її з усіх боків, завдала м-с Треверс щось схоже до галюцинації. Нараз вона відчула, немов сама стоїть на краю часу, на межі днів. Все було непорушне, немов ніколи й не прийде світанок, не згаснуть зорі, і сонце вже ніколи не зійде. Усе було німотне, мертве, як тінь пітьми вічної ночі, що сповнювала всесвіт, такої глибокої й неосяжної, що блискучі сонця, розсипані в ній, скидались тільки на іскри, на вогняні цятки; тінь нерозлучна, як підозра про страшну правду, що затемнює все на своєму шляху, обгорнула цю жінку, спинилась, щоб ніколи не розлучатися з нею.
І в цій ілюзії була така злагода з її думками, така співзвучність, що коли вона прошепотіла в темряву: "хай буде так", їй видалось, що ці слова завершують її життя.
Коли вона була дівчиною, їй часто дорікали за романтичні ідеї, бо мріяла про щире кохання,, як ідеал справжнього життя. Увійшовши в світ, побачила, що ідеал цей недосяжний, бо світ занадто розмірений для щирості. Тоді стала сподіватись, що знайде правду життя у щирій відданості якійсь безкорисній ідеї. Ім'я м-ра Треверса було у всіх на язиці; він видавався здатним до ентузіазму й ЕІдданості і найбільше уразив її уяву своєю непроникливістю. Коли ж одружилася з ним, то побачила, що той ентузіазм він виявляє для кар'єри, і з того часу вже ні на що не сподівалась.
Природна річ, що це нерозуміння спантеличило її чоловіка; він навіть засмутився з її байдужості до справ. Проте цілком задовольнявся її красою, блиском та корисними зв'язками. З неї милувались, їй заздрили; її оточував блиск і запобігання; швидко пливли роки, одноманітні, без найменшого променю щирості, без правдивого почуття, навіть без смутку. Одноманітно й швидко привели вони її до цього вечора, до цього берега, де вона вперше відчула, що рухлива тінь безкрайньої ночі тихо спинилась, щоб лишитись із нею назавжди.
— Хай буде так!—скоряючись, кивнула вона в німотну темряву, що звисла перед нею чорною завісою. Наче у відповідь на шепіт жінки, над бригом піднявся ліхтар. Тихо гойдаючись, він швидко майнув перед очима і Ераз спинився, розтявши темряву вогняним і спокійним поглядом.
її думки, як нічні метелики, летіли на це світло, до того чоловіка, до тої дівчини, що знала війну, небезпеку, бачила смерть і здобула відданість його. Сьогоднішні події були дивні, та художнє її чуття вражала сила їх.