– Ви просто намагаєтеся відвернути мою увагу від того, що ви зробили. Я повторюю, містере Браун, у вас немає права обгорожувати половину мого лісу!
Здається, містер Браун зовсім не відчував небезпеки. Він спокійно посміхнувся Ендрю.
— Я повинен, — сказав він, — певна річ, пояснити вам мою точку зору. Вона значно важливіша за вашу. Оскільки ви не зробили жодної спроби дотримуватися угоди, у мене не було вибору окрім як захищатися самому. Мій анклав зараз у небезпеці. Ваш, так званий дідусь, був такий же недбалий як і ви. Коли я повернувся сюди, щоб уникнути дружин, стало зрозумілим, з кількості двійників у вашому полі-піклування, що моє королівство витікає протягом багатьох років. Ви маєте виправити це, з вашого дозволу.
— Я не розумію про що ви говорите, — сказав Ендрю. – Ваш анклав, як ви це називаєте, це Мелстоун Менор та його землі. І не більше. Це ваш витік.
Містер Браун похитав своєю срібною головою, із поблажливою посмішкою.
— Йдіть до дому містере Хоуп. Йдіть до дому та подивіться угоду. Ви знайдете, що там чітко говориться про те, що двійники не повинні з'являтися.
— Що ви маєте на увазі – двійники? – вимагав Ендрю. Його думки неспокійно звернулися до примарного паперу із чорною печаткою, якого привид дідуся намагався йому вручити. "Але це немає нічого спільного із цим типом, що намагається ввічливо вкрасти половину мого лісу!", подумав він. – Не маю ні найменшого поняття про що ви, — сказав він.
— Я бачу ви дуже необізнаний, — сказав зітхаючи містер Браун. – Дуже добре. Я, лише цього разу, вибачаю вас з цих підстав. Це, тому, що я бачу, як мій Охоронець роздратував вас…
— Роздратував мене! – Ендрю майже кричав.
— …і я накажу йому, на майбутнє, щоб він виставляв вас ввічливіше, — вів далі містер Браун. – Також я просвічу ваше невігластво, пояснюючи вам, як дитині, хто такі двійники. Двійники, це люди у вашому полі-піклування, які сильно схожі – зовнішністю та силами – на людей, що належать до мого королівства. Ви повинні наказати всім цим двійникам залишити Мелстоун, містере Хоуп. Або…, — тут містер Браун, все ще посміхаючись, здавалося перетворився з сріблястого у сталевого. – Або я вважатиму, що ви намагаєтеся створити на своєму боці потужну силу проти мене. І ми би цього не хотіли, чи не так, містере Хоуп?
Близько секунди, Ендрю не знав що і сказати. Наказати людям залишити Мелстоун! Містер Браун божевільний? Або він і містер Браун просто говорять про зовсім різні речі? У такому випадку, речі, про які говорив містер Браун здавалися Ендрю досить зловісно містичними. Ендрю не був дідусем. Окультна магія була чимось, про що він зовсім нічого не знав. Він вирішив посміхнутися, що вийшло дещо незграбно.
— Звичайно, я не збираю потужну силу, — сказав він. – Я не знаю як. І якщо це все, що ви можете сказати, то найближчим часом отримаєте звістку від мого юриста.
— Коли отримаю, я, звичайно ж, ввічливо вибачуся за погані манери мого Охоронця, — спокійно сказав містер Браун. – Я впевнений, ми можемо залагодити це цивілізовано. Гадаю, вам краще піти, містере Хоуп.
— Я теж! – сказав крізь зуби Ендрю. Він пихато одягнув окуляри. – Гарного дня!
Він з грюкотом вийшов з бібліотеки та прокрокував до масивних вхідних дверей, настільки швидко, що маленький дворецький шалено ляскав по червоній плитці за ним, щоб відчинити двері та, вклонившись, випустити на слабке сонячне світло.
— Знаєте сер, — сказав маленький дворецький, — було б значно краще, якби ви випили цей напій. Більшість ваших предків пили.
— Я не п'ю! – огризнувся Ендрю та вихром влетів зі сходів до авто.
Він від'їхав із ревінням, і допоки не виїхав на головну дорогу, лише міг люто тараторити про те, яким ввічливо грубим був містер Браун. Коли він вже повернув у напрямку Мелстоун Хаузу, йому приходило у голову, періодично, що деякі речі, які казав містер Браун, були доволі дивні. Наприклад, його слова щодо виселення людей з Мелстоуну. Це мав бути жарт. Так, це, мабуть був жарт, покликаний відвернути увагу Ендрю від захоплення містером Брауном половини лісу. Містер Браун грається із ним! Лють Ендрю збільшилась. Його юрист скоро із цим розбереться. Сріблястий, гладкий шахрай!
Він увірвався у Мелстоун Хауз, нічого не бажаючи так сильно, як розповісти комусь про незвичайні речі, які містер Браун мав нахабство сказати. Сташ була б для цього ідеальною особою, але Сташ не прийде сюди до завтра. Місіс Сток пішла. Ендрю знайшов її записку та відкинув у сторону, із сердитим сміхом. Він майже вирішив відкинути і велику неохайну миску з картоплею із сиром, але потім згадав Ейдана та як багато Ейдан їсть. Він залишив миску на кухонному столі та кружляв по будинку, шукаючи Ейдана, щоб розповісти йому що сказав містер Браун. Ейдана також не було. Ендрю увірвався у свій кабінет та знову зателефонував юристу.
Цього разу він натрапив на когось, хто, здавалося, знав трохи більше за попередню особу. Голос повідомив, що місіс Баррінгтон-Сток у відпустці, але зв'яжеться як тільки повернеться. Ендрю жбурнув телефон із роздратуванням та розмірковував чи не пошукати Ейдана знову. Але, цього разу, від охолов достатньо, щоб вирішити, що він не повинен навантажувати когось, Ейданового віку, всіма тими дивними речами. Ні. Невідкладною справою було відкопати старі Джоселінові папери та подивитися, чи знайде він цей контракт, чи угоду, чи про що там думав містер Браун.
Як він пам'ятав, місіс Сток поклала всі папери старого Джоселіна у три великі картонні коробки.
— Я нічого не викидала, — сказала вона Ендрю, — навіть його засоби для чищення люльки. Я не знаю що важливе. — І вона кудись поставила коробки, допоки у Ендрю не знайдеться час, щоб їх переглянути.
Ендрю не міг знайти ті коробки. Їх не було ані у його кабінеті, ні у шафі у коридорі, ні у шафі під сходами, і точно їх не було у вітальні – де він оскаженів, коли побачив, що місіс Сток знову зсунула піаніно. Коробок не було у жодній спальні, не було на горищі, їх не було у жодному місці, про які подумав Ендрю. Обшукуючи будинок, Ендрю охолов настільки, щоб помітити, що зголоднів. Він зробив собі чаю та трохи хліба з медом. Потім він відчув, що спокійний достатньо, щоб пересунути піаніно. До цього часу, його гнів став менш видимим та застряг у свідомості, тяжкий та чорний та невблаганний.
Коли Ейдан нарешті повернувся, він знайшов Ендрю у вітальні, читаючого книгу про виробництво скла у період ранньої Вікторіанської епохи.
— Ви бачили містера Брауна? – запитав Ейдан.
— Так, — сказав Ендрю.
— Мої друзі, з якими я грав у футбол, сказали, що він моторошний, — сказав Ейдан.
— Він слизький, срібний шахрай, — сказав Ендрю, і Ейдана вдарив його дійсно жахливий спокій.
— Думаєте він гангстер? – запитав Ейдан із цікавістю.
— Ймовірно, — сказав Ендрю. – Ким би він не був, він стверджує, що мав щось подібне до контракту із моїм дідусем. Але я маю зачекати на місіс Сток, щоб перевірити це.
— Можна я з'їм картоплю із сиром? – сказав Ейдан.
***
Тієї п'ятниці Місіс Сток з'явилася трохи пізніше, ніж зазвичай. Її сестра Тріксі прийшла із нею. Вони вдвох ніжно вели Шона. У Шона була нова зачіска. Ейдан не міг відвести від неї очей. Верхня частина Шонової голови вся була у лляних кінцівках, із вкрапленням червоного, та червоне-та-лляне поєднувалося разом позаду, у свого роду зореутворення з волосся, з пробором униз, по середині. Ейдан до цього часу ще ніколи не бачив когось із пробором на потилиці. Він витріщався, допоки Шон не засоромився.
Ендрю також витріщався. Тріксі була така ж товста, наскільки її сестра була худорлява, плавна та рожева у надмірній вазі, та очевидно на багато років молодша за місіс Сток. Тим не менш, вони настільки були схожі, що могли бути близнючками. В обох було однакове світле волосся у однаковій ретельній зачісці, та однакова форма обличчя із однаковими злегка опуклими, проникливими блакитними очима. Вони навіть мали однакову ходу, так, ніби їх ступні були на різних сторонах невисокої стіни. Тут Ендрю знову згадав Охоронця містера Брауна та проковтнув лють. Незважаючи на це, він дивувався навіщо сюди прийшла Тріксі. Він знав, що представляти інтереси, коли побачив її, але він розмірковував які саме.
Правда полягала у тому, що місіс Сток пам'ятала не-зовсім-жарт Ендрю, сказаний того дня, коли з'явився Ейдан. Вона могла бути розлючена Ендрю, але вона також боялася втратити свою роботу. Її метою було відволікти Ендрю, свого роду примиренням.
— Ви ж на справді не гніваєтеся на Шона, Професор, — тепло сказала Тріксі. – Він лише робив те, що вважав правильним.
— І звідки він міг знати, що містер Сток вирощує спаржу? – додала місіс Сток. – Він тримав це у значному секреті, маю сказати!
Ендрю зовсім забув випадок із спаржею.
— Ні, ні. Я зовсім не гніваюся, — сказав він.
— Бачите, ви маєте точно сказати Шону, що робити, — серйозно сказала Тріксі. – Тоді він без проблем це виконає.
— І за ці два дні ви не сказали йому що він має робити, — вставила місіс Сток, докірливо та відповідно до плану.
— Вони кажуть, ви хочете мене прогнати, Професор, — з тривогою сказав Шон.
Ендрю втратив терпіння від цих маневрів.
— Звичайно я не збираюся тебе проганяти! – сказав він Шону. – Я ж наказав тобі прибрати той старий сарай. Ти ж це робиш, так? – Шон енергійно кивнув, так, що його зачіска заблищала у кольоровому світлі задніх дверей. – Тоді біжи та продовжуй, — сказав Ендрю. – Це твоя робота.
Шон вигукнув:
— Вей-хей! – та помахав на свій манер руками. Обидва, Ендрю та Ейдан подумали: "Зовсім як Гроіл!". А Ендрю подумав: "Двійники?", та відчув тривогу. Шон не був велетнем, але ніхто не зміг би заперечувати, що він був добре складений.
Тріксі тріумфально посміхнулася сестрі.
— Казала тобі усе буде добре. – Вона перевальцем підійшла та поплескала Ендрю по плечу. – Ви гарна людина, щоб дбати про мого Шона, – сказала вона йому. – Будь-коли, як захочете зробити безкоштовну зачіску, приходьте до мене. У мене є прекрасний продукт, який зафарбує і ці сиві волосини також. Це змолодить вас на десять років, Професор, якщо ви дозволите мені це зробити.
Її товста рука ніжно поплескала по голові Ендрю. Ендрю скорчився. Він відчував, як його обличчя червоніє та побачив як Ейдан намагається не розсміятися, уявляючи Ендрю із зачіскою як у Шона.
На щастя, в цей момент задні двері відчинилися та впорхнула Сташ.