Барбікен повинен був пройти його узлісся вже півгодини тому.
Там працював якийсь старий дроворуб, розколюючи дерева, звалені його сокирою. Мастон побіг до нього і голосно кричав:
— Чи не бачили ви, як до лісу ввійшов чоловік, озброєний рушницею, Барбікен, президент… мій кращий друг?..
Поважний секретар Гарматного клубу наївно гадав, що його президент мав бути відомий цілому світові. Але дроворуб, здавалося, не зрозумів його.
— Мисливець, — сказав тоді Ардан.
— Мисливець? Так, — відповів дроворуб.
— Чи давно вже?
— Близько години тому.
— Занадто пізно! — крикнув Мастон.
— Але чи не чули ви пострілів з рушниці? — запитав Мішель Ардан.
— Ні.
— Жодного?
— Жодного. Цьому мисливцеві, мабуть, не щастить у полюванні.
— Що робити? — сказав Мастон.
— Зайти в ліс, рискуючи натрапити на кулю, яка не нам призначена.
— Ах! — вигукнув Мастон голосом, що не міг викликати сумніву. — Я краще бажаю десять куль собі в голову, ніж одну-єдину в голову Барбікена.
— Отже, вперед! — відповів Ардан, стискаючи руку своєму товаришеві.
Через кілька секунд обидва приятелі зникли в заростях. Це був дуже густий ліс з гігантських кипарисів, сикомор, тюльпанових і маслинових дерев, тамариндів, вічнозелених дубів і магнолій. Ці дерева безладно переплітали своє гілля, утворюючи суцільну зелену стіну, яка заважала дивитись у далечінь. Мішель Ардан і Мастон ішли один за одним, мовчки пробираючись через високі трави, прокладаючи собі шлях серед буйних ліан, оглядаючи кущі та гілля і чекаючи на кожному кроці страшних пострілів з рушниць. Слідів, залишених Барбікеном, коли він ішов лісом, аж ніяк не можна було знайти, і вони просувалися наосліп ледве помітними лісовими стежечками.
Після години марних розшуків обидва товариші зупинилися, їх неспокій подвоївся.
— Не інакше, як все вже скінчено, — сказав Мастон, занепавши духом. — Така людина, як Барбікен, не стане хитрувати із своїм ворогом, влаштовувати для нього пастки, вдаватися до різних маневрів. Він занадто щирий, занадто хоробрий. Він пішов уперед, просто на небезпеку і, без сумніву, досить далеко від дроворуба, бо вітер відніс звук пострілу.
— Але ми, ми! — відповів Мішель Ардан. — Після того, як ми зайшли в ліс, ми почули б…
— А якщо ми прийшли занадто пізно! — крикнув Мастон тоном відчаю.
Мішель Ардан не знайшов нічого йому відповісти. Мастон і він знову продовжували свою перервану подорож. Час від часу вони голосно гукали. Вони кликали то Барбікена, то Ніколла, але ні той, ні той не відкликались на їх голоси. Кольористі зграї пташок, розбуджені криками, зникали між гіллям, і кілька сполоханих ланей прожогом втекли в хащі.
Ще годину тривали розшуки. Більша частина лісу була обслідувана. Ніщо не вказувало на присутність противників. Можна було взяти під сумнів слова дроворуба, і Ардан вже хотів відмовитися продовжувати далі марні розшуки, коли раптом Мастон зупинився.
— Тихо! — сказав він. — Там хтось є.
— Хтось є? — спитав Мішель Ардан.
— Так, чоловік! Він здається нерухомим. В руках у нього немає рушниці. Що, власне, він робить?
— Хіба ти його не пізнаєш? — запитав Мішель Ардан, що через короткозорість погано бачив у подібних обставинах.
— Так, так! Він повертається, — відповів Мастон.
— І це?..
— Капітан Ніколл!
— Ніколл! — вигукнув Мішель Ардан, відчуваючи, як міцно стискається його серце.
— Ніколл беззбройний. Чи означає це, що не треба більше боятися за його противника?
— Ходімо до нього! — сказав Мішель Ардан. — Тоді ми довідаємось, якої лінії нам додержувати.
Але вони ледве зробили п’ятдесят кроків, як зупинилися, щоб уважніше подивитися на капітана. Вони гадали зустріти людину збуджену, цілком віддану думці про помсту. Побачивши його, вони остовпіли.
Сітка густого павутиння простяглась між двома гігантськими тюльпановими деревами. Маленька пташка, заплутавшись у ній крилами, розпачливо борсалась і жалібно пищала. Птахолов, що наставив цю заплутану сітку, був не людиною, а отруйним павуком, великим, як голубине яйце, і з довжелезними лапами. Огидна тварина, якраз у той момент, коли вона збиралася кинутися на свою здобич, змушена була тікати й шукати собі сховища на високих гілках тюльпанового дерева, бо грізний ворог загрожував їй самій.
Капітан Ніколл, залишивши свою рушницю на землі й забувши про своє небезпечне становище, намагався обережно визволити жертву, ув'язнену в тенетах потворного павука. Нарешті він розплутав павутиння і випустив пташку. Вона радісно змахнула крилами і зникла. Ніколл, зворушений, спостерігав, як вона летіла між гіллям, коли почув слова, вимовлені схвильованим голосом:
— Яка ж ви добра людина!
— Мішель Ардан! — вигукнув капітан. — Що ви тут робите, друже?
— Я прийшов потиснути вашу руку, Ніколл, і не дати вам убити Барбікена або бути ним убитим.
— Барбікена! — вигукнув капітан. — Я шукаю його вже дві години і не знаходжу. Де він ховається?..
— Ніколл! — сказав Мішель Ардан. — Це не ввічливо! Треба завжди поважати свого ворога. Будьте певні, якщо Барбікен живий, ми його знайдемо, бо, коли він не бавиться, як ви, допомагаючи спійманим пташкам, — він повинен так само вас шукати. Та коли ми його знайдемо — це каже вам Мішель Ардан — між вами вже не стоятиме питання про дуель.
— Між мною і президентом Барбікеном, — серйозно відповів Ніколл, — існує така ворожнеча, яку тільки смерть одного з нас…
— Облишмо, облишмо це! — перебив його мову Мішель Ардан. — Адже такі прекрасні люди, як ви обидва, можуть ненавидіти один одного, водночас почуваючи повагу до свого суперника. Ви не битиметесь.
— Я битимусь!
— Ні!
— Капітане, — сказав тоді Дж. Т. Мастон з великим почуттям, — я друг президента, його alter ego[62], друге я; якщо ви неодмінно бажаєте вбити когось, стріляйте в мене, — це буде те саме.
— Слухайте, — сказав Ніколл, конвульсійно стискаючи рушницю в руці, — такі жарти…
— Друг Мастон не жартує, — відповів Мішель Ардан, — і я розумію його думку, коли він бажає бути вбитим заради людини, яку любить. Але ні він, ні Барбікен не загинуть від куль капітана Ніколла, бо я маю зробити обом суперникам одну спокусливу пропозицію, яку вони поспішать прийняти.
— Яку саме? — запитав Ніколл з явним недовір'ям.
— Терпіння! — відповів Ардан. — Я можу її оголосити тільки в присутності Барбікена.
— Тоді шукаймо його! — вигукнув капітан.
Відразу всі троє поновили розшуки. Капітан, розрядивши свою рушницю, скинув її на плечі і пішов своєю нерівною ходою, не кажучи й слова. Ще півгодини марно тривали розшуки. Мастон відчув, як його починає охоплювати жахлива підозра. Він суворо дивився на Ніколла, запитуючи себе, чи не була вже задоволена помста капітана, і, може, нещасний Барбікен, вже прострілений кулею, лежить бездиханний і закривавлений десь у хащах. Мішель Ардан, здавалося, думав те саме, і обидва вже стежили очима за капітаном Ніколлом, коли Мастон раптом зупинився.
Нерухома людина, яка прихилилася до стовбура гігантського дерева, показалась на віддалі двадцяти кроків, напівзатулена буйною травою.
— Це він! — сказав Мастон.
Барбікен не ворушився. Ардан пильно подивився капітанові у вічі, але той і не моргнув. Ардан зробив ще кілька кроків і гукнув:
— Барбікен! Барбікен!
Ніякої відповіді. Ардан кинувся до свого друга. В ту саму хвилину, коли він хотів схопити його за руку, він раптом спинився з криком здивовання.
Барбікен, з олівцем у руці, креслив якісь формули і геометричні фігури у своєму блокноті, тимчасом як його незаряджена рушниця лежала на землі.
Поринувши в свою роботу, вчений, теж забувши про дуель і помсту, нічого не бачив і нічого не чув. Коли Мішель Ардан поклав йому на плече руку, він підвівся і здивовано глянув на нього.
— Ах! — вигукнув він, нарешті. — Це ти! Тут! Я знайшов, мій друже! Я знайшов!
— Що?
— Мій засіб!
— Який засіб?
— Засіб усунути діяння відбою під час вильоту снаряда.
— Справді? — сказав Мішель, дивлячись краєм ока на капітана.
— Так! Вода! Звичайна вода буде за пружину… Ах, Мастоне! — вигукнув Барбікен. — Ви теж тут!
— Він самий, — відповів Мішель Ардан. — І дозволь водночас познайомити тебе з шановним капітаном Ніколлом.
— Ніколл! — скрикнув Барбікен, схопившись на ноги в цей самий момент. — Вибачте, капітане, — сказав він, — я зовсім забув… Я готовий до ваших послуг.
Мішель Ардан зразу втрутився, не залишаючи обом ворогам часу на суперечки.
— Хай чорт мене візьме, — сказав він, — але це дуже щасливий випадок, що такі поважні люди, як ви, не зустрілися раніше. Бо інакше, мабуть, нам довелося б тепер оплакувати одного з вас. Але зараз вже нема чого боятися. Коли вже забувають за свою ненависть, щоб заглиблюватись у проблеми механіки або бавитися з павуками, це означає, що ненависть не є небезпечна для будь-кого.
І Мішель Ардан розповів президентові історію з капітаном.
— Я вас тільки запитаю, — сказав він кінчаючи, — хіба дві такі добрі істоти створені для того, щоб пробити одна одній голову пострілом з карабіна?
Було в цьому становищі, трохи смішному, щось таке несподіване, що Барбікен і Ніколл не знали, як їм поводитися одному перед одним. Мішель Ардан це добре почував і вирішив негайно їх помирити.
— Мої добрі друзі! — сказав він із своєю найлагіднішою усмішкою на губах. — Між вами було не що інше, як непорозуміння. Щоб довести, що між вами все це вже закінчено, і через те, що ви здатні рискувати своєю головою, прийміть щиру пропозицію, яку я збираюся вам зробити.
— Кажіть, — сказав Ніколл.
— Друг Барбікен гадає, що його снаряд потрапить простісінько на Місяць.
— Так, напевне, — відповів президент.
— Але друг Ніколл переконаний, що цей снаряд упаде на Землю.
— Я певен цього! — вигукнув капітан.
— Добре! — продовжував Мішель Ардан. — Я не маю претензії, щоб ви погодились один з одним. Але я вам скажу просто: летімо разом зі мною і ви побачите, чи ми досягнемо мети.
— Ого! — вимовив приголомшений Дж. Т. Мастон.
На цю несподівану пропозицію обидва суперники підвели очі і пильно подивились один на одного. Барбікен чекав відповіді від капітана. Ніколл вижидав слів президента.
— Отже? — спитав Мішель своїм найм'якшим голосом. — Адже не треба вже боятися відбою.
— Прийнято! — вигукнув Барбікен. Але хоч як швидко він вимовив це слово, Ніколл встиг вимовити його одночасно.
— Ура! Браво! Віват! Гіп! Гіп! Гіп! — вигукнув Мішель Ардан, простягаючи руки обом противникам. — А тепер, коли справа вже полагоджена, друзі мої, ходімо снідати.
Розділ XXI
СПРОБА
Того самого дня вся Америка довідалася про випадок з капітаном Ніколлом і президентом Барбікеном, як і про його чудне розв'язання.