Довго він переконував свого друга, але той, здавалося, не чув його й лишень заперечливо хитав головою. Нарешті з його уст прохопилось:
— Вирушати?
— Так, треба вирушати.
— Почекаймо ще годину.
— Гаразд, почекаймо годину, — сказав майор.
Минула година, Гленарван попросив, як найбільшої ласки, почекати ще одну годину. Здавалось, засуджений на страту благає продовжити йому хоч трохи життя. Так тягся час до полудня. Тоді Мак-Наббс, од імені всіх, рішуче зазначив, що треба рушати, що від цього залежить життя його товаришів.
— Так, так, — пробурмотів Гленарван. — Рушаймо! Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він
уп'явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.
— Он там! Он там! — вигукнув він. — Дивіться! Дивіться!
Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.
— Це кондор, — сказав Паганель.
— Так, кондор, — озвався Гленарван. — Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо...
На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його "хтозна"?
Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками(34), цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.
(34) Інки — древні індіанські племена. [93]
Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?
— Хтозна! — повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком. Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п'ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.
Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір'ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.
— Це там! Там! — крикнув Гленарван.
Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.
— Що, коли Роберт іще живий! — вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: — Стріляйте, друзі! Стріляйте!
Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився — він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п'ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помаха-ми крил.
— О! — крикнув Гленарван. — Хай краще тіло Роберта розіб'ється об ці скелі, ніж...
Він не закінчи" і, схопивши Вільсонів карабін, силкувався навести його на кондора. Але руки йому тремті-ли, зір затьмарився, він ніяк не міг націлитися.
— Полижіть це мені, — мовив майор.
І, нерухомий, спокійний, націлився певною рукою в кондора, що був уже футів за триста од нього.
Але не встиг він іще звести курок, як зненацька з глибини долини пролунав постріл. Білий димок знявся між [94] двома базальтовими кручами, і кондор, якому куля влучила в голову, почав, кружляючи, поволі падати; широченні розгорнуті крила підтримували його, немов парашут. Не випускаючи своєї здобичі, він помалу осів на землю кроків за десять від крутого берега струмка.
— Наш! Він наш! — вигукнув Гленарван і, не дошукуючись, відкіля долинув рятівний постріл, кинувся до кондора. Його друзі побігли вслід. Коли вони наблизились, птах уже був мертвий, а під його широкими крилами було сховане Робертове тіло.
Гленарван метнувся до хлопчика, видер його з міцних пазурів кондора, поклав на траві й припав вухом до грудей.
Ніколи ще з уст людини не зривався такий одчайдушний радісний крик, який вихопився у Гленарвана:
— Він живий! Він ще живий!
З Роберта миттю зняли одіж, побризкали обличчя свіжою водою. Хлопчик заворушився, розплющив очі, глянув навкруг себе й прошепотів:
— О, це ви, сер... батьку мій!
Гленарван не міг відповісти; задихаючись від хвилювання, він упав навколішки біля чудом врятованої дитиня й заплакав щасливими слізьми.
Розділ XV ІСПАНСЬКА МОВА ЖАКА ПАГАНЕЛЯ
Щойно уникнувши однієї страшної небезпеки, Роберт потрапив під загрозу іншої, мабуть що не меншої: його мало не задавали в обіймах. Хоч який кволий він був, та кожен з його мужніх друзів забажав притиснути хлопчика до свого серця. Та, мабуть, доброзичливі обійми не згубні для хворих, принаймні Роберт від них не помер, а навпаки, немов подужчав.
По тому думки присутніх од врятованого звернулися до рятівника, і, природно, саме майорові першому спало на думку обдивитися навколо. За п'ятдесять кроків од струмка, край долішніх уступів гори, стояла нерухомо дуже висока на зріст людина. Біля її ніг лежала довжелезна рушниця. В цього незнайомого, що так несподівано від-кілясь тут узявся, були широкі плечі й довге волосся, підібране шкіряним ремінцем. Зріст його перевищував шість футів. Смагляве обличчя розмальоване червоним [95] на переніссі, чорним на повіках, білим на лобі. Одягнений він був так, як мешканці патагонського пограниччя: на ньому був розкішний плащ із шкури гуанако, вивернутий пухнастою вовною назовні, зшитий струсевим сухожиллям і оздоблений червоними візерунками. З-під плаща виднілася інша одіж, із лисячого хутра, стягнута на стані, спереду з клинцем. На поясі висіла торбинка з фарбами, що ними він розмальовував собі обличчя. Взуття було зроблено з бичачої шкіри і підв'язувалось ремінцями, перехрещеними на кісточках.
Обличчя патагонця виявляло спокійну велич і неабиякий розум, попри його барвисте розмалювання. Він чекав, і поза його була сповнена почуття власної гідності. Поважний і незворушний на своєму скелястому п'єдесталі, він скидався на статую врівноваженого спокою.
Запримітивши патагонця, майор показав на нього Гле-нарванові. Той швидко підійшов до тубільця, патагонець ступив на два кроки вперед. Гленарван схопив його руку й міцно потиснув обома руками. В погляді Гленарвана, в усьому виразі його обличчя, в тій радості, яка променіла на ньому, світилось таке глибоке й щире почуття вдячності, що тубілець не міг його не відчути й не зрозуміти. Він злегка нахилив голову й промовив кілька слів, котрих не зрозуміли ані майор, ані його друг.
Тоді патагонець уважно оглянув іноземців і заговорив до них якоюсь іншою мовою; але й ця говірка була для них така ж незрозуміла, як і попередня. Однак Гленарван вловив в мові тубільця деякі звороти, схожі на іспанські, — він знав іспанською мовою кілька загальновживаних слів.
— Espanol? (35) — спитав він.
Патагонець хитнув зверху вниз головою — рух, що в усіх народів означає ствердження. —
— Гаразд, — мовив майор, — тепер справа за нашим другом Паганелем. Щаслива думка спала йому — вивчати іспанську мову!
Покликали Паганеля. Він зараз же підбіг і привітався до патагонця з чисто французькою люб'язністю, тонкощів якої той, вочевидь, не добрав. Географу розповіли, як стоїть справа.
— Чудово, — сказав учений і, широко розкриваючи рота, щоб чіткіше вимовляти, звернувся до патагонця:
(36) — Іспанець? [96]
— Vos sois lu homen de bem(36).
Той напружено прислухався, але нічого не відповів.
— Він не розуміє, — скакав Пагаиель.
— Може, ви невірно вимовляєте? — висловив гадку майор.
— Можливо. Ох, ця мені бісова вимова!
І Паганель знову проказав ті самі люб'язні слова. Жодних наслідків.
— Змінимо фразу, — вирішив Псгапель і, поволі вимовляючи слова, проказав:
— Sem duvida, um Patagao? (37) Патагонець як води в рот набрав.
— Dizeime!(38)
Патагонець стояв, ані пари з вуст.
— Vos compriendeis?(39) — крикнув Паганель щосили, мало не пошкодивши собі голосники.
Було цілком ясно, що індіянин нічого не розумів, бо, нарешті, він відповів іспанською мовою:
— No comprenda(40).
Тепер настала черга Паганеля дивуватися, і він, видимо роздратований, швидким рухом опустив окуляри з лоба на очі.
— Хай мене повісять, — мовив він, — коли я розумію хоч слово цією диявольською говіркою! Це по-арауканському, я певен.
— Та ні, — сказав Гленарван, — цей чоловік, безперечно, відповів по-іспанському.
І, повернувшись до патагонця, він знову спитав його:
— Espanol?
— Si, si (41), — відповів тубілець.
Паганель аж сторопів з подиву. Майор і Гленарван нишком перезирнулися.
— Чи не могло так трапитися, мій учений друже, — сказав майор, і ледь помітна посмішка заграла на його вустах, — що ви допустились помилки й стали жертвою тієї неуважності, що, мені здається, з вами нерозлучна?
— Що? Що таке? — нашорошився географ.
— Бачте, цілком очевидно, патагонець говорить по-іспанському...
(36) — Ви — смілива людина. (Прим, автора.)
(37) — Безперечно, ви патагонець? (Прим, автора.)
(38) — Відповідайте!
(39) — Ви розумієте?
(40) — Не розумію.
(41) — Так, так, [98]
— Він?
— Так, він! Отож, чи не вивчали ви, бува, якоїсь іншої мови, гадаючи...
Мак-Наббс не закінчив. Паганель перервав його голосним вигуком, обурено знизавши плечима.
— Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, — мовив Паганель крижаним тоном.
— То чому ж ви його не розумієте? — спитав майор.
— Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, — географ починав нетерпеливитися.
— Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? — майор не втрачав спокою.
— Мак-Наббсе, — втрутився до розмови Гленарван, — ваше припущення неймовірне.