А довкола лампи кружком писало: Ти не віриш у потойбічне життя. Він повсякчас намагався приховати від Брід, що його розум перетворився на подобу мутного скельця, і що він часто просто закипає від плутанини всередині нього, і що думки постійно перескакують з місця на місце, і що він не може зрозуміти багато з того, що вона йому розказує, а інколи навіть забуває своє ім'я чи навіть її ім'я, і тоді йому здається, що ще одна якась частинка його вже померла.
4:812 — Сон про вічне життя з Брід. Цей сон приходить до мене кожну ніч. Я знаю, що він наснився мені, навіть тоді, коли на ранок нічого не можу згадати, адже він залишає в мені слід, як залишає відбиток голова коханки на подушці коло тебе, навіть коли вона сама вже пішла. Це сон не про те, як я разом з нею старію, а про те, як не старіє жоден з нас. Вона ніколи не покидає мене, а я ніколи не залишаю її. Це правда: я просто боюся смерті. Я боюся, що світ рухатиметься далі без мене, що моя відсутність залишиться непоміченою або, ще гірше, що якась природна сила й далі творитиме життя довкола. Хіба це егоїстично? Хіба можна мене назвати лихим, якщо я б хотів, аби світ закінчився разом зі мною? Ні, я не маю на увазі, щоби світ припинив існувати для мене самого, я б хотів, аби всі очі закрилися одночасно з моїми навіки. Інколи мій сон про вічне життя з Брід перетворюється на сон про смерть разом із нею. Я знаю, що потойбічного світу не існує. Я не дурень. І я знаю, що немає Бога. Це не мені потрібна Брід, це я їй колись стану непотрібен або не непотрібен. Я уявляю, як вона житиме без мене, і страшенно ревную. Вона одружиться, і в неї буде багато дітей — все це залишиться недосяжним для мене, всі ці речі й події, які могли б зробити мене щасливим. Я, звісно ж, не можу розповісти їй про цей сон, але я так відчайдушне мрію, щоби він став дійсністю. Вона і тільки вона має значення для мене.
Він читав їй на ніч оповідання і слухав, що вона про них думає, ніколи не перебиваючи її навіть для того, щоби сказати їй, як він гордиться, що вона така розумна й красива. Поцілувавши її, побажавши їй на добраніч і поблагословивши, Янкель пішов на кухню, випив кілька ковтків горілки — стільки, скільки міг витримати його шлунок, — і задув лампу. Далі він повільно пішов через темряву коридору, прямуючи па м'яке світло, котре пробивалося з-під дверей його кімнати. Він перечепився раз через купку книжок перед кімнатою Брід і вдруге — через її портфель. Увійшовши до своєї кімнати, він уявив, що цієї ночі йому судилося померти в цьому ліжку. Він уявив, як Брід знайде його вранці. Він уявив, у якій позі він лежатиме і який вираз буде в нього на обличчі. Він уявив, що він буде відчувати або ж відчувати не буде. Вже пізно, —нараз подумав він, — я мушу піднятися завтра вранці, щоби приготувати Брід попоїсти, перед тим, як вона сяде до свого навчання. Тоді він опустився на підлогу і тричі відтиснувся від неї — на більше його не вистачало. Вже пізно, — знову подумав він, — і я повинен бути вдячним за все, що маю, і змиритися з усім, що втратив або не втратив. Сьогодні я дуже старався бути хорошою людиною, я робив лише ті речі, які б хотів від мене Бог, якби Він існував. Дякую тобі за дарунок життя і за Брід, — подумав він, — ідякую тобі, Брід, бо заради тебе варто жити. Я більше не сумую. Він пірнув під червону вовняну ковдру й підняв очі просто над собою: Тебе звати Янкель. Ти любиш Брід.
Повторювані таємниці, 1791 — 1943
Перша таємниця народилася тоді, коли Янкель запнув годинника чорним. Інша таємниця постала, коли Доброчесний Рабин прокинувся вранці, а з його язика ледве не злетіли слова: А ЩО ЯК? І коли найщиріша приземлена Ракель Ф. прокинулася, роздумуючи: А що як? Не було таємницею те, що Брід і не подумала сказати Янкелю про червоні плямки, котрі з'явилися на її спідній білизні, і що вона через те була впевнена, що вже помирає, і що вона вирішила, що померти так було б дуже поетично. Однак таємниця постала тоді, коли вона спершу вирішила йому про це сказати, а потім передумала. Таємницями залишалися бодай деякі з тих випадків, коли Соф'ювка мастурбував, через те й був він найбільш таємничим на увесь Грохимбрід, а можливо, і на увесь світ. Таємницею було, коли жалібниця Шанда не сумувала. А ще більшою — коли близнючки Рабина наполягали, що вони нічого не бачили того вікопомного дня, 18 березня 1791 року, коли віз Трохима Б. придавив або й не придавив його тіло на дні річки Брід.
Янкель ходив по хаті, зодягнувшись у чорне. Він покрив чорним великий годинник у вітальні й затягнув у чорну облямівку свій срібний кишеньковий хронометр. Він перестав зважати на Шабот, котрий позначав прихід наступного тижня, й уникав сонця, адже тіні — це також Годинники. Я б хотів, коли трапиться нагода, налупцювати Брід, — думав він сам до себе, — і не тому, що вона чинить щось погане, а тому, що я так сильно люблю її. І це також було таємницею. Він запнув вікно своєї спальні чорною тканиною. Він загорнув календар у чорний папір, неначе то був якийсь подарунок. І він читав щоденник Брід, доки вона купалася, що також було таємницею, що було, як він розумів, жахливою річчю, проте є деякі жахливі речі, котрі дозволені батькові, навіть якщо батько не справжній.
18 березня 1803 року
…Почуваюся переповненою. До завтра мушу закінчити читати перший том біографії Коперні-ка, бо книжку треба повернути чоловікові, в якого Янкель її придбав. Далі спробую навести у своїй голові лад з грецькими та римськими героями і пошукати сенсу в Біблійних оповіданнях, а ще потім — от якби мати кілька зайвих годин на день — залишається математика. Сама ж і винна…
20 червня 1803 року
…"Глибоко всередині молоді є набагато самотнішими, ніж старі". Я прочитала цю фразу в одній із книг, і вона мене дуже вразила. Можливо, це правда. А можливо, й неправда. Більш схоже, що і молоді, і старі кожне самотнє по-своєму, у власний спосіб…
23 вересня 1803 року
…Сьогодні по обіді я зрозуміла, що ніщо у світі я так не люблю, як писати свій щоденник. Він ніколи не зрозуміє мене помилково, і я ніколи не обмануся щодо нього. Ми схожі на досконалих коханців, які удвох — неначе одне. Інколи я беру його з собою до ліжка і пригортаю до себе аж поки не засну. Інколи я одна за одною цілую його сторінки. Принаймні, відтепер я робитиму це частіше…
Все це, звісно, також було таємницею, адже Брід ховала від себе власне життя. Подібно до Янкеля вона говорила собі про щось, поки воно не ставало правдою або поки вона не втрачала гадки про те правда це чи ні. Вона стала просто майстром зі сплутування того, що є і що було, того, що мало б статися і що могло б статися. Вона уникала дзеркал, а себе досліджувала у надпотужний телескоп. Дивлячись у небо, вона бачила або думала, що бачить крізь синяву й чорноту, та навіть крізь суцвіття зірок, прозирає інші чорноту та синяву, а далі — арку, котра починається її оком і закінчується невеличким будиночком. Вона ретельно вивчала його фасад, підмічала, що дерево дверей покоробилося й вицвіло там, де вода від старих ринв вибила на них білі рівчачки, а потім — по черзі заглядала в кожне з вікон. Через нижнє вікно зліва вона могла бачити жінку, яка вичищає тарілку ганчіркою. Здавалося, що жінка тихенько співає сама до себе так, як це в уяві Брід могла б робити її матір, коли вкладала б її спати, якби вона тільки не померла при народженні, як запевняв Янкель, безболісно. Якусь мить жінка звіряє, чи тарілка вимита досконало, а потім кладе її зверху на гірку посуду. Вона відгортає рукою волосся з чола, щоби Брід, як вона собі те уявляє, могла бачити її обличчя. Здається, що обличчя жінки має забагато складок, як на її тендітні вилиці, і забагато зморщок, як на її роки, так, начебто її обличчя — це якась чудернацька тварина, котра існує сама по собі і щодня поволі сповзає з черепа, щоби котрогось ранку, перечепившись об виступ щелепи, впасти жінці на руки — і тоді вона скаже: Це обличчя, яке я зношувала впродовж усього життя. У правому нижньому вікні не видно нічого, окрім широкого бюро, захаращеного книжками, паперами та мініатюрними портретами — зображеннями чоловіка та жінки, їхніх дітей та дітей їх дітей. Які гарні портрети, — думає Брід, — такі маленькі і так майстерно виконані! Вона звертає увагу на один з портретів, котрий майже нагадує фотографію. На картинці дівчинка, яка тримає за руку свою маму. Вони на морському узбережжі, або так, принаймні, здається з далекої відстані. Дівчинка, гарнесенька маленька дівчинка, дивиться кудись убік, неначе там хтось кривляється до неї, намагаючись її розсмішити, а мати — адже можна припустити, що це мати дівчинки, — дивиться на свою малу. Брід ще різкіше фокусує телескоп на очі матері. Вона бачить, що вони зелені, зовсім такі, як вода в річці, котра носить її ім'я. Хіба ця жінка плаче? Брід спирається щокою на підвіконня, щоби розгледіти її якомога краще. А можливо, художник просто намагався зобразити її більш привабливою? Брід вона здавалася надзвичайно красивою, адже виглядала так, як Брід звикла уявляти свою матір.
А тепер вгору… вгору…
Вона наводить телескоп на вікно спальні на верхньому поверсі і застає там пусте ліжко. Подушка лежить у вигляді досконалого прямокутника. Покривало без жодної зморшки, як вода у штиль. О, в тому ліжку напевне ніхто ніколи не спав, — думає Брід. А можливо, навпаки, йому довелося послужити для якогось негідного вчинку й тому потім, щоби приховати очевидне, довелося витворити нову досконалу очевидність. Але ж навіть якщо леді Макбет і вдалося позбутися отих проклятих плям, то хіба її руки не всотали червоний колір від усього того прання? Зліва, на столику біля ліжка, стоїть горнятко з водою. Здається, Брід бачить, як її поверхнею пішли брижі.
А тепер вліво… вліво…
Вона бачить ще одне вікно. Це кабінет? Чи, може, кімната для дітей? Точно сказати неможливо. Вона відвертає погляд геть, а тоді знову повертається, неначе намагаючись знайти новий фокус, однак ця кімната так і залишається загадкою. Брід намагається звести побачене докупи. Ось недопалена цигарка, яка балансує на краєчку попільниці. Вогка губка на підвіконні. І шмат паперу, на якому, неначе її рукою, написано: Ми з Августиною, 21 лютого 1943 року.
А тепер ще вгору… вгору…
Але на горищі вікна немає.