Їх легко впізнавали за порожнім поглядом і за подряпаними від безперервного гоління вухами. За півроку мого перебування в інституті вони дали "Алдану" всього одне завдання, що зводило до того ж ділення нуля на нуль і не містило жодної абсолютної істини. Може, хтось із них і займався справжньою справою, але я про це нічого не знав.
О пів на одинадцяту я вступив на поверх Амвросія Амбруазовича Вибігалли. Прикриваючи обличчя носовичком і намагаючись дихати ротом, я попрямував просто у лабораторію, знану серед співробітників як "Пологовий Будинок". Тут, за твердженням професора Вибігалли, народжувалися в колбах моделі ідеальної людини. Вилуплювались, значиться. Компрене ву?[7]
У лабораторії було задушно і темно. Я увімкнув світло. З'явилися сірі гладенькі стіни, оздоблені портретами Ескулапа, Парацельса та самого Амвросія Амбруазовича. Амвросій Амбруазович був зображений у чорній шапочці на благородних кучерях, і на його грудях нерозбірливо сяяла якась медаль. На четвертій стіні колись теж висів якийсь портрет, але тепер від нього залишився тільки темний квадрат і три заіржавілих покручених цвяхи.
У центрі лабораторії стояв автоклав, у кутку — другий, більший. Біля центрального автоклава просто на підлозі лежали буханці хліба, стояли оцинковані відра з синюватими молочними відвійками і велетенський чан із пареними висівками. Судячи із запаху, десь поблизу знаходились і оселедцеві голови, але я так і не зміг зрозуміти, де.
У лабораторії панувала тиша, із надр автоклава долинало ритмічне клацання.
Чомусь навшпиньках я наблизився до центрального автоклава і зазирнув в оглядовий ілюмінатор. Мене і раніше нудило від запаху, а тут стало зовсім кепсько, хоча нічого особливого я не побачив: щось біле і безформне повільно коливалося у зеленкуватій напівтемряві. Я вимкнув світло, вийшов і старанно зачинив двері. "По писку його", згадав я. Мене непокоїли дивні передчуття. Тільки тепер я помітив, що навколо порога проведена товста магічна смуга, розписана кострубатими кабалістичними знаками. Придивившись, я зрозумів, що це було заклинання супроти такі — голодного демона пекла.
Із певним полегшенням я покинув Вибігаллові володіння і почав підійматися на шостий поверх, де Жіан Жіакомо і його співробітники займалися теорією та практикою Універсальних Перетворень. На маршових сходах висів яскравий віршований плакат, що закликав до створення громадської бібліотеки. Ідея належала місцевкому, вірші були мої:
Розкопай своїх підвалів,
Шаф своїх перетруси,
Різних книжок і журналів
По можливості неси.
Я почервонів і пішов далі. Вступивши на шостий поверх, я відразу побачив, що двері Вітькової лабораторії привідчинені, і почув хрипкий спів. Я підкрався до дверей.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Хочу тебе прославити,
Тебе, що пробивається крізь хугу вечором зимовим.
Твоє сильне дихання та мірне биття твого серця…
В. Вітмен
Допіру Вітько сказав, що йде в одну компанію, а в лабораторії залишає працювати дубля. Дубль — це дуже цікава штука. Зазвичай, це досить точна копія свого творця. Бракує, скажімо, людині рук — він створює собі дубля, безмозкого, нечулого, котрий тільки і вміє, що паяти контакти, або тягати вантажі, або писати під диктовку, але вміє це робити досконало. Чи потрібна людині модель-антропоїд для якогось експерименту — і він створює собі дубля, безмозкого, нечулого, котрий тільки і вміє ходити по стелі чи приймати телепатеми, але вміє це добре. Чи найпростіший випадок. Збирається, скажімо, людина отримати зарплату, а часу марнувати їй не хочеться, і вона посилає замість себе свого дубля, котрий тільки і вміє, що нікого без черги не пропускати, розписуватись у відомості та порахувати гроші, не відходячи від каси. Звичайно, творити дублів уміють не всі. Я, наприклад, ще не вмів. Те, що в мене поки що виходило, нічого не вміло — навіть ходити. І от стоїш, бувало, в черзі, нібито тут і Вітько, і Роман, і Володя Почкін, а поговорити ні з ким. Стоять як кам'яні, не моргають, не дихають, з ноги на ногу не переминаються, і цигарку попрости ні в кого.
Справжні майстри можуть створювати дуже складних, багатопрограмних дублів, котрі самонавчаються. Такого от супера Роман відправив улітку замість мене на машині. І ніхто з моїх хлопців не здогадався, що це був не я. Дубль чудово вів мій "Москвич", лаявся, коли його кусали комарі, і з задоволенням співав хором. Повернувшись у Ленінград, він розвіз усіх по домівках, самостійно здав прокатний автомобіль, заплатив і зник тієї ж миті просто на очах ошелешеного директора прокату.
Якийсь час я думав, що А-Янус і У-Янус — це дубль і оригінал. Одначе це було зовсім не так. Насамперед, обидва директори мали паспорти, дипломи, перепустки та інші необхідні документи. Тоді як навіть найскладніші дублі не могли мати ніяких посвідчень особи. При вигляді казенної печатки на своїй фотографії вони впадали у лють і роздирали документи на шматки. Цю загадкову властивість дублів довго вивчав Магнус Редькін, але завдання виявилося йому не до снаги.
Далі, Януси були білковими істотами. З приводу ж дублів досі ще не вщухла суперечка між філософами та кібернетиками: вважати їх живими, чи ні. Більшість дублів являли собою кремнійорганічні структури, були дублі й на германієвій основі, а останнім часом увійшли в моду дублі на алюмополімерах.
І нарешті, найголовніше — ані А-Януса, ані У-Януса ніхто ніколи не створював штучно.
Вони не були копією та оригіналом, не були вони й братами-близнюками, вони були однією людиною — Янусом Полуектовичем Невструєвим. Ніхто в інституті цього не розумів, але всі знали це настільки твердо, що зрозуміти й не намагалися.
Вітьків дубль стояв, упершись долонями в лабораторний стіл, і незворушним поглядом стежив за роботою невеличкого гомеостата Ешбі. При цьому він вуркотів пісеньку на популярний колись мотив:
Ми не Декарти, не Ньютони ми,
Для нас наука — це прогрес
Чудес.
А ми нормальні, ми астрономи — так!
Зірки хапаємо з небес…
Я ніколи раніше не чув, щоб дублі співали. Але від Вітькового дубля можна було сподіватися всього. Я пам'ятаю одного Вітькового дубля, котрий наважувався сперечатися з приводу надмірної витрати психоенергії з самим Модестом Матвійовичем. А цього Модеста Матвійовича навіть створені мною опудала без рук-без ніг боялися до судом, вочевидь, інстинктивно.
Праворуч від дубля, в кутку, стояв під брезентовим чохлом двоходовий транслятор ТДХ-80Є, збитковий виріб Кітежградського заводу маготехніки. Поряд із лабораторним столом, у світлі трьох рефлекторів, блищав штопаною шкірою мій давній знайомий — диван. На диван була по
ставлена дитяча ванна з водою, у ванні черевом догори плавав дохлий окунь. Ще в лабораторії були стелажі, заставлені приладами, а біля самісіньких дверей стояв великий, із зеленого скла чвертковий бутель, вкритий пилом. У бутлі знаходився опечатаний джин, можна було бачити, як він там ворушиться, поблискуючи очицями.
Вітьків дубль перестав розглядати гомеостат, сів на диван поряд із ванною і, втупившись тим самим скам'янілим поглядом у дохлу рибину, проспівав наступний куплет:
В цілях природи приборкання ми,
В цілях розсіяти неуцтва
Тьму
В процесі світоспоглядання ми — так!
Шукаймо, що, коли, чому…
Аби природу нам приборкати
І подолати неосвіченості
Тьму
Вивчаєм всесвіту будову ми — так!
Шукаєм: що, коли, чому…
Окунь перебував без змін. Тоді дубль запхав руку глибоко в диван і заходився, сопучи, щось там прокручувати.
Диван був транслятором. Він створював довкола себе М-поле, яке, кажучи просто, перетворювало реальну дійсність на дійсність казкову. Я відчув це на собі тієї незабутньої ночі на хлібах у Найти Київни, і врятувало мене тоді тільки те, що диван працював на чверть сили, на темнових струмах, а інакше я прокинувся б яким-небудь хлопчиком-мізинчиком у чоботях. Для Магнуса Редькіна диван був можливим вмістилищем шуканої Білої Тези. Для Мод еста Матвійовича — музейним експонатом інвентарний номер 1123, до розбазарювання забороненим. Для Вітька це був інструмент номер один. Тому Вітько крав диван щоночі, Магнус Федорович із ревнощів доносив про це завкадрами товаришу Дьоміну, а діяльність Модеста Матвійовича зводилася до того, щоб усе це припинити. Вітько крав диван доти, поки не втрутився Янус Полуектович, котрому в тісній взаємодії з Федором Симеоновичем і при активній підтримці Жіана Жіакомо, спираючись на офіційний лист Президії Академії наук за особистими підписами чотирьох академіків, таки вдалося повністю нейтралізувати Редькіна і трохи потіснити позицію Модеста Матвійовича.
Модест Матвійович оголосив, що він, як особа матеріально відповідальна, не хоче ні про що чути і вимагає, щоби диван інвентарний номер 1123 знаходився у спеціально відведеному для нього, дивана, приміщенні. А якщо цього не буде, сказав Модест Матвійович грізно, то нехай усі, до академіків включно, нарікають самі на себе. ІІнус Полуектович погодився нарікати на себе, Федір Симеонович також, і Вітько швиденько перетягнув диван у свою лабораторію. Вітько був серйозним працівником, на відміну від шалапутів із відділу Абсолютного Знання, і планував перетворити усю морську та океанську воду нашої планети на живу воду. Поки що він, щоправда, перебував на стадії експерименту.
Окунь у ванній заворушився і перевернувся долічерева. Дубль забрав руку з дивана. Окунь апатично поворушив плавцями, позіхнув, завалився на бік і знову перекинувся на спину.
— С-скотина, — виразно сказав дубль.
Я відразу нашорошив вуха. Це було сказано емоційно. Жоден лабораторний дубль не міг би так сказати. Дубль запхав руки в кишені, повільно піднявся і побачив мене. Кілька секунд ми дивились один на одного. Потім я єхидно поцікавився:
— Працюємо?
Дубль тупо дивився на мене.
— Та залиш, залиш, — сказав я. — Все ясно.
Дубль мовчав. Він стояв, як кам'яний, і не моргав.
— Ну, от що, — сказав я. — Зараз пів на одинадцяту. Даю тобі десять хвилин. Усе прибери, викинь цю дохлятину та біжи танцювати. А вже знеструмлю я сам.
Дубль витягнув губи і почав задкувати. Він задкував дуже обережно, обминув диван і встав так, щоб між нами був лабораторний стіл. Я демонстративно подивився на годинник. Дубль пробурмотів заклинання, на столі з'явився "мерседес", авторучка і стос чистого паперу.