Він міркував так:
"Видно, що ці люди у військовій справі не биті, навіть слова з мене не взяли, що я не втечу, і самосіка не відібрали".
Отож він раптово вихопив цей самосік і, вдаривши правого лучника, перетнув йому під'яремні жили і сфенітидні артерії, а заодно і язичок, аж до двох мигдалин, а другим ударом відкрив між другим і третім хребцями спинний мозок: лучник брязнув мертвий додолу.
Тоді чорноризець, повернувши коня ліворуч, наїхав на другого лучника, який, бачивши, що його кумпан убитий, а чернець насідає, зіпнув з усієї сили:
— Ге, пане пріоре, я здаюся! Пане пріоре, лебеденьку мій, пане пріоре!
А ченчик за своє:
— Пане апріоре, соколику мій, пане апріоре, не просіть так апріорі!
— Ге! (зойкнув лучник). Пане пріоре, коханий мій, пане пріоре, дай вам Боже стати абатом!
— Рясою моєю свідчуся (сказав монах), я вас висвячу на кардинала. Ви з кліриків берете викуп? Ну то нате ось вам червону шапку!
А лучник своє:
— Пане пріоре, пане пріоре, пане майбутній абате, пане кардинале, пане всього чого хочете! Ге! Ге! Ге! Не треба, пане пріоре! Лебеденько мій, пане пріоре, я здаюся!
— А тебе здам (одвітував ченчик) усім дідькам!
І одним ударом розчерепив йому голову — проламав над самою скроневою кісточкою черепний чепчик, розплющив обидві тім'яні кісточки, а з ними і стрілкуватий міст та більшу частину лобової кісточки, до того ж просадив обидві мозкові оболонки і глибоко вгруз у бічні шлуночки, так що карк, на самій тільки шкірці черепного окістя тримаючись, повис іззаду не кажи ти таким собі докторським ковпаком з чорним верхом і червоним підбоєм. Після чого лучник простятся недвигою на землі.
Уклавши сторожів, чернець підострожив коня і покатав утропі за ворогами, а вороги вже зійшлися з Ґарґантюа та його людьми на гостинці, і лави їхні порідшали, — а все тому, що їх купами клав Ґарґантюа, своїм величезним деревом махаючи, у супрязі з Гімнастом, Понократом, Евдемоном та іншими, і вони почали відступати, нажахані і геть-то розгублені, немовби перед ними стала у своїй власній подобі й образі сама смерть.
Як ото бува віслюк, що його вжалить у зад Юнонин ґедзь чи бурчимуха, імкне, шляху не розбираючи, додолу кладь скидаючи, оброть і повід рвучи, ні разу не відсапнувши і не зупинившись, і збоку невгадно, з якого це дива він так ізґедзився, бо не видно, що ж йому дошкуляє, — так само тікали знавіснілі люди, самі не тямлячи, чого тікають; їх гнав панічний страх, що їхні душі ошанув.
Побачивши каптурник, що їм тільки втеча у голові, спішився, вибрався на великий шляховий прискалок і помахами грізного свого самосіка почав шаткувати втікачів, самого себе не жаліючи і не милуючи. І стількох він посік і поклав трупом, що гартованець його розламався навпіл. Тут йому спало, що різанини і кривавнечі годі, хай недогибки тікають і розносять вість про битву.
Проте він ухопив сокиру забитого, знову зліз на скелю і, як хто з утікачів спинявся перед купою тіл, змушував їх кидати списи, шпади, ратища та пищалі; як хто з них віз ізв'язаних прочан, він вибивав його з сідла, а коней віддавав прочанам, і збирав їх усіх біля себе на узліссі, поряд із полоненим Боюном.
Розділ XLV
Як чернець привів прочан і які чудові слова мовив їм Ґранґузьє
Щойно скінчилася січа, Ґарґантюа зі своїми людьми, окрім ченця, вернувся до Ґранґузьє, а той саме в ліжку благав у Бога рятунку їм і перемоги; коли ж побачив, що всі вони цілі та здорові, почоломкав їх з усієї душі і спитав про ченця. А Ґарґантюа йому на те відповів, що чернець, безперечно, у ворогів.
— Ну то самі вони (сказав Ґранґузьє) будуть не раді.
І тут він як у воду дивився. Недарма ще й досі не перевелося прислів'я: монаха комусь підпустити.
Потім велів челяді накрити стіл, — адже бійцям треба підживитися. Коли все було готове, покликали Ґарґантюа; але той, зажурений зникненням ченця, не хотів ні їсти, ні пити.
Аж це зненацька з'явився чернець і ще з порога низеньких ворітець гукнув:
— Винця холодненького, холодненького винця, Гімнасте, друзяко!
Гімнаст вийшов і побачив, що це справді брат Жан, а з ним п'ятеро прочан і полонений Боюн. Потім назустріч йому вийшов Ґарґантюа і, щиро привітавши його, повів до Ґранґузьє, який спитав його, що йому приключилось. Чорноризець розповів йому про все: як його в полон зайняли, як він одгетькався од лучників, який розлив крови учинив на гостинці, як відбив прочан і полонив отамана Боюна. Після цього почався в них веселий бенкет.
За столом Ґранґузьє спитав у прочан, з яких вони країв і куди путь верстають.
Вайло відповів за всіх:
— Сеньйоре! Я з Сен-Жну і Бері, оцей з Палюо, цей з Онзе, цей з Аржі, цей з Вільбренена. Ходили ми до Сен-Себастьєна, що під Нантом, а теперички вертаємося, невеличкими переходами.
— Так, так (сказав Ґранґузьє). А навіщо ви до Сен-Себастьєна ходили?
— Ходили (відказав Вайло) із приносом проти чуми.
— Отакої! (гукнув Ґранґузьє). Нетяги, невже ви гадаєте, ніби святий Себастьян чуму насилає?
— Ще й як насилає (відповів Вайло). Ми це знаємо з уст казнодія.
— Що? (гукнув Ґранґузьє). Ці лжепророки такі забобони сіють? Пащекують на праведників та угодників Божих, обзивають їх дияволами, яким би тільки лихо кувати? Це все одно як у Гомера на грецьких вояків насилає чуму Аполлон, а інші піїти понавигадували цілі сонмища різних Вейовісів[113] та лихих богів. Достоту так само у Сині якийсь святоха казнодій повчав був, що святий Антоній палить вогнем ноги, святий Евтропій насилає водянку, святий Гільда — божевілля, а святий Жну — подагру. Я його зразково покарав, і хоть він назвав мене схизматиком, проте відтоді жоден оченашник на мої землі ані ногою. І мені дивно, як це ваш цар не заборонить йому оповідати в його царстві сон рябої кобили, таких-бо треба карати ще суворіше, ніж тих, хто чуму насилає силою магії та всякого чаровиння. Чума вбива тіло, а ці самозванці труять душі.
Поки він виголошував цю промову, твердою і певною ходою увійшов чернець і спитав:
— Ви звідки, сіроми?
– Із Сен-Жну, — відказали вони.
— А як (спитав ченчик) там ся має абат Траншліон, добрий курило? А ченці, що у вас їдять? От поки ви тут на прощу ходите, бігме, вони до ваших жінок підсипаються!
— Гму! Гму! (сказав Вайло). За свою я спокійний, хто її вдень побачить, той не стане карка собі вломлювати, щоб лізти до неї вночі.
— Ну це ще (сказав чернець) невгадно! Хай твоя малжонка почварна, як Прозерпіна, але як неподалік ченці заведуться, то їй просвітку не буде, до того ж, у доброго ремісника кожна річ піде в надобу. Хай мене пранці поб'ють, як удома ви не побачите, що животики в них набубнявіли, бо навіть затінок абатської дзвіниці запліднющий.
— Це (сказав Ґарґантюа) мов нільська вода в Єгипті, як пойняти віри Страбонові. А Пліній у книзі сьомій, голова третя, запевняє, ніби це пов'язане із хлібом, одягом і тілом.
Тут озвався Ґранґузьє:
– Ідіть собі з Богом, бідолашечки, хай буде вашим вічним проводирем сам Творець, і більше не мандруйте в такі марні і даремні дороги. Про свої родини дбайте, всяк на своєму полі працюйте, дітей виховуйте і живіть, як наставляє вас святий апостол Павло. І тоді Бог вас милуватиме, янголи та святі будуть при вас, і ні чума, ні інша напасть вас не вразить.
Потім Ґарґантюа повів їх до їдальні, а прочани не переставали зітхати і приказувати Ґарґантюа:
— Благословен той край, де такий сеньйор панує! Його речі зміцнили нас у вірі й просвітили більше, ніж усі казані, що ми в нашому городі чули.
— Ось про це (сказав Ґарґантюа) і мовить Платон у п'ятій книзі De rep. Панства лише тоді будуть щасливі, як царі філософуватимуть, а філософи царюватимуть.
Відтак він звелів наповнити їхні бесаги харчами, а боклаги вином і, щоб їхалося охвітніш, дав кожному коня та кілька каролюсів на їду.
Розділ XLVI
Як людяно обійшовся Ґранґузьє із бранцем Боюном
Боюна привели до Ґранґузьє, і той його спитав, що надумав і почав Пикрохол і яку мету заповзяв цим ґвалтовним наїздом. На це Боюн відповів, що його мета і намір захопити якомога всю країну, за скривджених хліпопеків помщаючись.
— Чи ба який (сказав Ґранґузьє) лицаркуватий: на чужий коровай очей не поривай. Минули вже часи, щоб підбивати царства на шкоду ближньому свому, братові у Христі. Він уступив у слід старожитнім, отим усім Гераклам, Олександрам Македонським, Ганнібалам, Сципіонам, Цезарям та іже з ними, але ж це проти євангельського вчення, за яким треба берегти і боронити наші своєземські країни, правити і володіти ними, а не вдиратися оружною рукою в чужосторонські, тож-бо те, що колись сарацини та варвари називали подвигами, нині ми именуемо злочинством і харцизтвом. Краще домарював би собі, пильнуючи у себе ладу по-царському, а не поганив і не плюндрував дощенту мій дім, бо добре правуючи, він би своє добро примножив, а грабуючи мене, сам себе на руїну прирікає.
Ідіть собі з Богом, шануйтеся, вказуйте вашому цареві на недбальства і не давайте йому порад, аби з них зиск мати, бо з громадським добром гине і власне. Що ж до викупу, то я з вас його не стягну, ба навіть звелю повернути вам зброю і коня.
Отак має бути між сусідами і давніми друзями, тим паче, що наша звада це ще не війна, — он Платон у книзі п'ятій De rep., мовлячи про збройну сутичку греків між собою, називає це не війною, а розрухом, і радить, як біда наскочила, не гарячкувати. А як ви і назвете це війною, то це війна все-таки поверхова, вона не в'їлася нам під шкіру, бо не позбавляє чести нікого, а йдеться лише про те, аби похибку виправити, нашими, себто і нашими і вашими, людьми вчинену і гідну того, аби на неї крізь пучки дивитись, навіть якби ви про неї знали, бо суперечники заслуговують більше на погорду, ніж на увагу, і єдине, що вимагається, це надолужити, як я вже пропонував, утрати. Хай всеправедний Пан-Біг нас розсудить, а я ладен благати його про те, щоб він мені смерть послав і весь мій маєток перед моїми очима зруйнував, аби лиш ні мені, ні моїм підданцям нічим його не прогнівити.
Виголосивши це, Ґранґузьє покликав ченчика і спитав його при всіх:
— Брате Жане, щирий мій друже, це ви полонили приявного тут отамана Боюна?
— Сір (відповів чернець), він перед вами, він дорослий, при розумі, от хай він уста свої й отверзне.
Тоді Боюн обізвався:
— Так, мосьпане, то він мене полонив, і я прямо заявляю, що я полонянин.
— А викупного (спитав у ченця Ґранґузьє) ви за нього не правите?
— Ні (відказав каптурник).