Ще за годину до цього він у відповідь на листа послав батькові телеграму: "Який ти смішний чоловічок".
На другий день лорд Квінсбері з'явився на Тайт-стріт у супроводі свого друга, колишнього боксера.
— Гадаю,— сказав Уайлд,— що ви прийшли просити в мене вибачення за написаного вами листа, що містить у собі образу на мою адресу.
— О ні. Лист був інтимний, адресований моєму синові.
— Як же ви смієте говорити такі речі про мене й про свого сина?
— Вас обох виставили з готелю "Савой" за те, що ви поводилися там негідним чином.
— Це брехня.
— Все одно, все одно! — кричав Квінсбері, судомно смикаючи і розмахуючи куцими руками. — Але кажу вам, що коли я ще раз зустріну вас з Альфредом, то відлупцюю вас, відлупцюю!
— Не знаю, який кодекс честі у Квінсбері, але моє правило — стріляти в лоб кожному, хто на мене кинеться.
Уайлд відчинив двері й покликав слугу.
— Це маркіз Квінсбері,— сказав він,— найпідліший грубіян у Лондоні. Я забороняю впускати його в мій дім. А тепер,— звернувся він до непроханих гостей,— забирайтеся звідси геть!
Маркіз обійшов усі ресторани, де був Уайлд, погрожуючи, що влаштує скандал, якщо застане там свого сина в товаристві Оскара. Дуглас навмисне відвідував ці установи та ще кожного разу давав знати батькові, де він обідатиме і о котрій годині. Квінсбері намагався приходити туди через півгодини після того, як син та Уайлд підуть звідти.
Несподівана пригода відвернула його увагу в іншому напрямку. Його старший син, віконт Драмланріг, одержав сан пера Сполученого Королівства з титулом лорда Келхеда. Старий безбожник, який сам не був членом палати лордів, бо не бажав складати присяги, цілий місяць засипав королеву, Гладстона, лорда Розбері образливими листами. Він погрожував, що відлупцює лорда Розбері, який подбав за цей сан і титул. У Гомбурзі бачили, як він із канчуком у руці кружляв біля палацу міністра. Як удалося залагодити цю справу без скандалу, лишилося таємницею принца Уельського, який мав з маркізом розмову віч-на-віч. Квінсбері вернувся до Лондона і знову почав ходити по клубах і ресторанах. Цей нудний стариган став тепер навіть викликати інтерес, відтоді як перестав воювати з Господом Богом і розповідав усілякі нісенітниці про людину, що цікавила всіх. Врешті й це набридло — адже маркіз не міг придумати нічого, крім того, що Уайлд заслуговує дубця і що його треба посадити під замок. Такі погрози старого зустрічали хіба що мляве схвалення — на більше були нездатні сонні голови пияків у годину, коли прибирають зі столу.
Якось увечері в дім на Тайт-стріт з'явився невідомий, який побажав поговорити з "самим містером Уайлдом". Назвався він Аленом. Тихо причинивши за собою двері кабінету, він без запрошення сів біля столу навпроти господаря. Це місце він вибрав ніби навмисне, щоб на нього не падало світло лампи. Довго не можна було розібрати, про що він говорить. Він ковтав кожне друге слово, давився, кашляв, нарешті все-таки стало зрозуміло, що в його руках перебувають певні листи, яким краще б лежати замкнутими на ключ у цьому солідному письмовому столі, біля якого він має честь сидіти.
— Здогадуюсь, що ви говорите про мої листи до лорда Альфреда Дугласа. Я бачив копію одного з них. Давши його списати, ви вчинили нетактовно. Навіщо ви це зробили? Я заплатив би вам великі гроші — це одна з найпрекрасніших речей, мною написаних.
Листи вже давно ходили в списках. Бозі ставився до них недбало, залишав їх у ресторанах, у готелях, у клубах, ціла пачка листів була в Альфреда
Вуда, "приємного чоловіка без певних занять", якому Дуглас віддав свій старий одяг.
З сутінків, в яких сидів гість, блиснув погляд злих очей:
— Цей лист можна тлумачити в цікавий спосіб.
— Без сумніву,— засміявся Уайлд. — Адже мистецтво — річ для криміналістів незрозуміла.
Він швидко схопив себе за шию, як завжди робив, коли жартував, і раптом відчув, що в нього тремтить рука. Ален цього не помітив, він сидів, опустивши очі.
— Дехто дає мені за цього листа шістдесят фунтів.
— Візьміть їх. Шістдесят фунтів — пристойна ціна. Мені ніколи стільки не платили за такий маленький шматочок прози. Але я воістину щасливий, що в Англії є людина така витончена, що ладна купити за цю ціну одного мого листа. Отож мені незрозуміло, навіщо ви прийшли до мене. Прошу вас, продайте цього листа, не зволікаючи.
Уайлд підвівся. Проводжаючи Алена до дверей, він відчував, як обважніли в нього ноги.
— Той пан саме подорожує,— пробурмотів Ален.
— О, він повернеться, він неодмінно повернеться,— сказав Уайлд. Ален позадкував і знову сів на стілець. Тепер він почав ойкати і скиглити, що він, мовляв, дуже бідний. Уайлд дав йому півфунта.
— Лист, про який ви говорите, незабаром буде опублікований у вигляді сонета.
Ален пішов геть. За вікном чулася повільна хода полісмена, що проходив повз будинок. У ворота постукали. Уайлд сам побіг відчинити.
— Моє прізвище Клайберн, сер. Ален дав мені листа.
— Я не хочу нічого про це чути! — вигукнув Оскар. — Мені нема діла до його листів!
— Ален велів мені віддати його.
— Чому?
— Він каже, ви були до нього дуже добрі і він не хоче вас обманювати. А загалом, вам же на нас начхати.
Лист був пом'ятий, заяложений, брудний.
— Нечувано! Так поводитися з моїм рукописом!
— Що вдієш,— зітхнув Клайберн,— він побував у стількох руках. Уайлд дав йому кілька шилінгів.
Вернувшись у кабінет, він сів у крісло і, затуливши обличчя руками, нерухомо просидів довго, дуже довго — він зрозумів це, коли нарешті підвівся, з того, як здерев'яніли в нього ноги. Підійшовши до вікна, він трохи підняв штору і глянув на вулицю. На тлі раннього червневого світанку згасали ліхтарі. Світ був пустельний, сірий, безбарвний.
Стало нестерпно жити серед усього цього бруду й цих покидьків. Уайлд утік з Лондона, сховався — наскільки це було можливо — в чарівному Уортінгу, розташованому біля пінистих вод Ла-Маншу. Він працював над новою комедією "The Importance of Being Earnest*1, намагаючись віднайти знову свободу і жвавість розуму, яка, здавалося, полишила його в останні місяці. Щораз голосніше говорив у нього довго пригнічуваний байдикуванням інстинкт письменника. Ревниве ставлення до свого часу, прагнення тиші й самотності, болісні зусилля підтримувати невпинну роботу думки робили для нього ненависним усе, що могло знову оточити його галасом, і на багато тижнів ув'язнили його у відлюдному будиночку біля моря, де гомін хвиль заглушував усі міські звуки.
Дуглас не з'являвся, не писав. Його мовчання, одначе, більше полонило бекарові думки, ніж найбагатослівніші листи. Одного разу, коли воно надто невідступно тривожило його, з пошти принесли досить важкий, більший за звичні, конверт. У конверті була довга Альфредова поема, старанно виписана на великих квадратних аркушах веленевого паперу. Не встиг Оскар дочитати до середини, як запали сутінки,— так несподівано, немов усе довкруж затягло сірістю цих довгих віршів.
"Не можу тобі сказати, як страшенно я нею зворушений,— писав Оскар увечері. — Поема сповнена того легкого, чарівного ліризму, який тобі притаманний. Це видається легким тим людям, що не розуміють, як важко примусити поезію витанцьовувати серед квітів, та так, щоб її білі ноги їх не потоптали. А для тих, "хто розуміє", така здатність має чар чогось рідкісного й витонченого... Моя п'єса і справді кумедна. Я просто зачарований нею, але ще не оформив у цілому... Dear, dear boy, ти для мене означаєш більше, ніж будь-хто може собі уявити. Ти уособлення всього мені приємного. Коли ми в незлагоді, світ втрачає барви, але ж насправді нечасто трапляється, щоб ми були в незлагоді. Думаю про тебе вдень і вночі. Відпиши мені зразу, ти "дитя з волоссям, наче мед".
Лист був на дванадцять сторінок.
Замість відповіді Дуглас приїхав. Привіз із собою товариша, якого Уайлд не впустив у дім. Бозі поселився в готелі, а через кілька днів знову з'явився, вже сам-один, і став скаржитися на нудьгу і безлюддя Уортінга. Вдвох вони виїхали до Брайтона. Був уже вечір, коли вони прибули в Гранд-отель. Дуглас відчув себе таким кволим, що ліг. Вночі в нього почалася гарячка. Лікар встановив тяжку інфлюенцу. Протягом п'яти днів Уайлд не відходив від хворого. Лише вранці йшов на годинну прогулянку та по обіді виїздив екіпажем — і то за чверть години вертався, щоб не лишати Альфреда самого в ті години, коли його стан звичайно погіршувався. Уайлд приносив йому квіти, фрукти, книжки, маленькі подарунки, які могли його розважити або справити йому приємність. З Лондона привезли кошик винограду, бо виноград, який подавали в готелі, був, на думку лорда, "неїстівний". На ніч двері до сусідньої кімнати лишались відчинені — він прислухався і був готовий прибігти на перший поклик.
Тільки-но Дуглас одужав, Уайлд найняв окрему квартиру, щоб знову сісти за роботу. Бозі наказав перенести туди свої валізи. Рукопис початої комедії валявся на письмовому столі серед Дугласових комірців і рукавичок. За кілька днів захворів на інфлюенцу Оскар. Спальня містилася на третьому поверсі, хворий цілими днями був без нагляду. Дуглас забігав на кілька хвилин, щоб узяти грошей, і зникав, не виконуючи жодного Оскарового прохання. Одного дня він і зовсім не з'явився, хоча обіцяв, що ввечері, після обіду, посидить з хворим. Уайлд уночі не міг заснути від гарячки і спраги. Близько третьої години, потемки, тремтячи від холоду, він опустився вниз — пошукати води у своєму кабінеті. Дуглас був там — роздягався. Він був п'яний, став кричати, що йому не дають спати, що його примушують доглядати хворих, що він не може собі дозволити ані найменшої розваги, щоб тут-таки не зазнати докорів і скарг. Він був такий лютий, брутальний, нікчемний у мові й у всьому вигляді, що Уайлд, не маючи сили втамувати відразу, пішов геть. Уже розвиднілось, коли служник приніс йому склянку води.
Об одинадцятій прийшов Дуглас. Сів у крісло навпроти ліжка й почав спершу тихим голосом, потім дедалі голосніше й нарешті дійшовши до крику повторювати нічну сцену. На столі лежав наполовину списаний аркуш. Дуглас узяв його.
— "Я не схвалюю співчуття до хворих,— читав він. — Вважаю його хворобливим. Хвороба не належить до тих речей, які треба заохочувати. Здоров'я — головний обов'язок у житті".
Це були слова леді Брекнел з початої комедії.