До того ж, Гордона не залишала думка про те, що якби він народився в Бах-разі, то був би Зеїном. І коли вони не сперечалися про політику або коли бахразець не зсувався набік на своєму верблюді, англієць із захватом і насолодою слухав історію свого супутника, що, як виявилося, був у дитячі роки вуличним хлопчаком. Його тішило й інтригувало почуття чогось спільного із цим своїм двійником.
Зеїн з походження був дитиною вулиці. Він не знав, хто він, і звідки він, і скільки йому років. Він тільки пам'ятав себе в дитинстві на мостовій Бахразу самотнім, завжди безпритульним і голим. Гордон із заздрістю слухав Зеїна. Як це, мабуть, добре — не мати предків! Чи можна уявити собі щось краще, ніж отак увійти в життя — голою, чистою істотою, животрепетною і здоровою, увійти і припасти до джерел життя і наливатися соками його—і весь час сам! Щось героїчне вбачав у цьому Гордон, і тепер він розумів, чим приваблювало його друге дитя вулиці — бешкетний Мінка.
Коли Зеїну минуло десять чи одинадцять років, привільне і голе життя хлопчика кінчилось. Його взяв до себе слугою і проводирем напівсліпий мулла. Мулла поступово втрачав зір, і йому довелося вчити хлопчика читати і писати. Нарешті він зовсім осліп і опинився в цілковитій залежності від очей та рук свого маленького проводиря.
— Бачити життя і читати його сліпому! — вигукнув Зеїн Велика прозорливиця — ніч, що спустилася над пустинею, вирвала це відкриття з глибини душі бахразця.— Яку іншу науку можна порівняти з цією, Гордон? Я сам навчився читати життя. Читати життя!..
Уміння читати життя — ось що дали йому грамотність та спостережливість, і це вміння залишилося з ним також після того, як мулла помер і хлопчик знову став безпритульним— таким же безпритульним, яким був і раніш, хіба що тільки тепер грамотним.
— І кому ж був потрібний оцей безпритульний грамотій?— з презирством спитав Гордон. Освіта здавалась йому зараз блюзнірством.
— Нікому,—визнав Зеїн. Він став невмілим, невправним водієм трамвая: незважаючи на хлоп'ячу спритність, йому так і не вдалося оволодіти гальмами та важелями, за допомогою яких трамвай удержується на рейках. Однак цим заняттям він заробляв собі на харч. До того ж, він навчився вкладати душу в те, що робив. І це вміння також залишилося з ним на все життя і, очевидно, якось змінило його вдачу.
— Отже, ти вирушив у життя з душею водія трамвая? — насмішливо спитав Гордон.— Тепер я розумію, звідки прийшла до тебе твоя догма — залізні рейки, строгий маршрут!
Але Зеїн відповів, що "догму" свою він засвоїв тільки після того, як розпрощався з рейками Бувши ще хлопчиком—грамотним і жадібним до знання—він влаштувався учнем в друкарні. Ось на цій саме роботі і сформувалися його погляди. Сірійський революціонер спочатку навчив його розбиратись в машинах, а потім _ в політиці. Цей революціонер друкував нелегальну газету в Бах-разі і пересилав у Французьку Сірію, ховаючи її під животами верблюдів. Сірійські революціонери були найбільш освіченими, винахідливими і діяльними змовниками в усій Аравії. Вчитель Зеїна керував всілякими змовами — антиклерикальними, анархістськими, терористичними і всіма формами боротьби з іноземцями, починаючи від сепаратизму маронітів і кінчаючи замахами на життя Анрі Пон-со, найліберальнішого і тому найнебезпечнішого з французьких верховних комісарів в Сірії.
— Я голодував, але я жив,— сказав Зеїн,— бо живили мене розум, серце й мета!
Так тривало вісім років, аж доки, за словами Зеїна, учень не перевершив свого учителя в розумінні істинних цілей революції. Після одного особливо гарячого бою ідей вони розійшлися.
— Я став марксистом,4—казав Зеїн,— а він залишився анархістом-терористом. У нього була одна лише віра, одна теорія — насильство. Як у тебе, Гордон. І він діяв завжди один, бо зневажав людей, яких хотів визволити.— він і мене зневажав за те, що я був одним з них. Смерть він вважав найкращим засобом для розв'язання всіх суперечок — коли ми посварилися, він навіть погрожував вбити мене. Помер він безглуздо, в бейрутській тюрмі. Коли французи пішли з Сірії, він вирішив, що країна стала вільною, і повернувся туди. І, певна річ, потрапив просто до рук таємної поліції, яка двадцять років чекала на нього, тієї самої поліції, що була при французах і тепер залишилася в незалежній Сірії. Поліцейські, звичайно, доклали всіх сил, щоб він живим з тюрми не вийшов. Він умер, забутий всіма, і лише я один його оплакував.
— Навіщо оплакувати дурня? — спитав Гордон.
— Я можу оплакувати всяку хоробру людину, що наближається до істини, але осягти її не може — і через це безглуздо гине. Я оплакую його і понині, бо кожний день свого життя я роздумую про долю, яка звела мене спочатку з муллою, а потім з ним
— А потім і зі мною,— додав Гордон,— бо я врятував тебе від петлі.
— Ти де в чому нагадуєш його.—Зеїн подивився прямо в очі Гордону; здавалося, натягнуті, тремтячі нитки поєднували їх. Зеїн сумно похитав головою: — Будь обережний, брате. Ти теж можеш загинути безглуздо.
— А ти, брате, звичайно, гараздуватимеш і далі з своєю догмою!..
Зеїн знизав плечима — життя не було тягарем для нього, а думка про смерть — не лякала. І він, і Гордон нехтували смертю, тож не варто було і розмовляти про неї.
Поступово у Гордона зник інтерес до свого двійника. Зеїн — грамотний вуличний хлопчак та Зеїн—юнак, сповнений невситимою жадобою знань, приваблювали англійця. Але Зеїн—революціонер-неофіт і цей теперішній Спартак, цей Зеїн-догматист, який нічим не поступається перед Гордоном, інтригував англійця не більше, ніж брат, до якого давним-давно звик.
Нарешті, вони розсталися — далі Зеїн мав добиратися до Гаміда в супроводі араба, який віз принцу листи від Гордона. Бахразець вирушив, тримаючись на спині верблюда по-ненмілому рівно і напружено, але вперто.
Тепер залишалося лише подивитись, як поставиться Гамід до чужої філософії Зеїна, до його пропозиції об'єднатися, до його міського хакі. Адже саме для того, щоб зіткнути догму й віру, Гордон погодився відвезти Зеїна до Гаміда — принаймні так він казав собі. Отож, вони розсталися без особливого жалю, бо обох втомила їхня чудна схожість. Життя йшло своєю чергою, і кожного чекала своя доля.
РОЗДІЛ VI
Фрімен, англієць, який розшукував Таліба і якого зараз вистежував поет Ва-уль, був старим товаришем Гордона. Про це він розповідав своєму супутнику, МустафІ Фавзі, бахразькому збирачу податків. Вони мирно лежали під стіною покинутої випалювальної печі в Джаммарській пустині, і непроглядна ніч оповивала їх.
— Гордона не можна назвати урівноваженою, ані прин вабливою людиною, — казав він. — Мене особливо вражало його якесь дивне почуття гумору. Він вивергав свої дотепи несподівано, зненацька. Я ніколи не розумів їх.
Мустафа поважно кивнув, погоджуючись — сам він був людиною, яка взагалі не відзначалася ясністю розуму або винятковою кмітливістю, а особливо, коли йшлося про дивний гумор.
— Хоч в Іраку я навчався в англійській школі, — промовив він, — і потім в своєму департаменті служив з багатьма англійцями, але я так і не зумів осягнути, що англієць вважає смішним, а що — ні. Дивно, що й ви, містер Фрімен, вважаєте англійський гумор своєрідним.
Фрімен засміявся, і цим несподіваним проявом англійської легковажності ще раз спантеличив обмеженого Му-стафу, який зараз, як і завжди, цілком серйозно висловлював свої думки. Власне, Фрімен теж сміявся серйозно, хоч і здавалось, що від його гучного сміху прозора тиша сяючої ночі розлітається осколками кристалів. Отака вже суперечність характерна для вдачі Фрімена: він сміється, коли йому не смішно. Сміхом він просто виражає і підкреслює забавність речей: забавна розвага, забавний хлопець, забавне видовище. Навіть капость Фрімен може назвати забавною — і таке ставлення до явищ чудово уживається в ньому з видимою доброзичливістю, випещеним обличчям та приватним обходженням.
— Та й не тільки гумор Гордона був дивним, — спокійно пригадував він далі. — У нього взагалі був якийсь дивацький підхід до всього: починаючи з манери чистити яблуко і кінчаючи поглядами на політику, яку він ненавидів. Він усе робив якимись зигзагами. Я 6 навіть сказав, що йому бракувало здорового глузду, моральної стійкості, на якій базуються принципи.
— Як англієць, він надзвичайно безпринципна людина! — осудливо, але ввічливо і без бажання образити вставив Мустафа. Ця ввічливість, це невміння проявити свій гнів або сум була, очевидно, невід'ємною рисою його вдачі.
— О, принципів у нього, мабуть, досить!— весело виправив-Фрімен.— Людина з його освітою без принципе не може. Але до чого вони зводяться, оті принципи! Щоб вгадати це, треба було б, мабуть, визначити, до якої філософії належать його плутані ідеї, треба було б зіставити їх з чимось відомим, зрозумілим. Але скільки я не сушив собі голову над цим, у мене, по правді сказати, так нічого й не вийшло.—І Фрімен глибоко зітхнув, немов аим визнанням він очистив свою душу й соромливо оголив її. — Правда, це було давно, — додав він. — Коли ми були ще студентами.
— Він був тоді розумний?—спитав Мустафа.— Тут, у нас, він розумний.
— О. так, він був розумний. Навіть занадто. Він робив блискучі успіхи в арабістиці — історії, філології, археології. Здавалося, в цих науках він перевершив своїх вчителів. Але з сучасною арабською мовою у нього було не все гаразд. Щоправда, напочатку, коли Гордон перейшов з Кембріджського університету до нас, в Лондонську школу сходознавства, він напрочуд швидко почав відчувати мову. І значно швидше за нас оволодів всіма її зворотами та викрутасами — але далі не пішов. Пізнавши тонкощі мови, він, здавалося, втратив інтерес до неї і перестав приділяти їй увагу. Та й війна якраз почалася. Однаково, мені здається, що я і тепер краще за нього розмовляю по-арабськи.
— Ви розмовляєте чудовою, класичною арабською мовою, містер Фрімен. Я ще не чув жодного англійця, який би говорив так, як ви,— а я розмовляв не з одним відомим арабістом.
Через стінку палатки — Фрімен лежав в палатці, а Мустафа назовні — було приємно слухати голос бахразця, бо в ньому звучала правда; і Фрімен з насолодою вислухав підтвердження своєї обдарованості, дарма що Мустафа був чимсь трохи більшим за простого клерка (інспектором одного з відділів спецдепартаменту).