Ніс розвернувся на вітрі, й корма врізалася в пісок.
— Чи є ще села до Літтоса? — спитав він у сірнос-ця, намагаючись перекричати лопотіння грота.
— Є. І всі рибальські.
Стоун уже стрибнув з корми на мокрий пісок і відбіг далі, щоб на нього не бризкали прибережні хвилі.
— Адіо.— сказав сірносцеві Ніс.
— Адіо. Прийми мою відданість за те, що допоміг вивести човен.
— Приймаю і розумію,— чемно відповів Ніс.
— Поясни молодшому інглезос, що я не тікаю від залізноголових. Скажи, що мені й моїй сім'ї треба переїхати далі на схід. Але я не тікаю. Як на мене, то залізноголові й метаксисти — одне й те саме. Я й там зможу боротися проти залізноголових і метаксистів. Але для цього мені потрібен човен.
— Скажу,— нетерпляче відказав Ніс.
— Скажи йому, що човен — то хліб для рибалки та його сім'ї. Тим-то й кепсько мати справу з сімейними. Найкращий борець проти залізноголових і метаксистів той, у кого нема сім'ї, нема ні мого, ні нашого. І немає човна, за який треба потерпати. Він це зрозуміє?
— Зрозуміє,— відповів Ніс.
Він штовхнув човен назад у воду. Сірносець відв'язав грот-фал і опустив гафель. Він збирався йти тільки кліверами, бо одному чоловікові несила впоратися з гротом і клівером.
— Адіо,— знов сказав йому Ніс.
— Поясни йому і зрозумій сам. "
— Гаразд.
— Адіо,— сказав сірносець. Він потягнув за клі-вер-шкоти, й клівери напнулись на вітрі. Він вирушив у море короткими галсами.
Ніс і Стоун, зоставшись на безлюдному березі, якусь хвилю дивилися йому вслід. Потім Стоун сказав:
— Я забув автомат у човні.
— Там він потрібніший,— сказав Ніс.
— Шкода, що він не захотів іти в Єгипет.
— Ні, не шкода,— сказав Ніс.
І вони стали підійматися на високий берег, щоб іти на захід, до Літтоса, де їх, мабуть, уже чекав Берн.
Розділ шістнадцятий
Вони добиралися до Літтоса аж три дні. Опинились далі, ніж треба. Взнали про це тільки наприкінці другого дня. Ніс зайшов у хатину пастуха, щоб попросити хліба й часнику, і дізнався від пастуха. На багато миль довкруж Літтос був єдиним селом з виноградниками, оливковими гаями й фруктовими садами.
Ніс відразу пригадав, що вони вже проходили повз таке село. Вони повернули назад, ішли цілу ніч і вранці легко його знайшли. Спустилися в долину, поминули кілька поодиноких будиночків і врешті опинилися в Літтосі, що лежав там, де долина виходила до моря. Долина була мілка й не така вже широка, як її розмалював пастух. Просто невелика балка, оточена з трьох боків горами й з четвертого — морем. Єдиним поселенням у ній і було село Літтос.
Літтос тягся вздовж нерівної лінії берега й заходив у родючу долину. Він мав форму літери Т. Це поселення поєднувало в собі риси рибальського, виноградарського та рільничого села. Оливкові гаї та сади були безладно розкидані, але родили рясно. Оливки, абрикоси, виноград, хурма росли упереміш.
Земля тут, як і мессарська, була сіра, з тріасового вапняку. Будинки в Літтосі всі з каменю, саманних зовсім не було. Стіни здебільшого побілені, що на Крі-ті зустрічалося не часто.
Ніс і Стоун вийшли на нього віслючою стежкою. Вони проходили повз групи селян у долині, що підстригали виноградні лози або збирали абрикоси. Назустріч траплялись віслюки з корзинами, наповненими виноградом. Ніс і Стоун ні з ким не заводили розмови, доки не почалося село.
У Літтосі справжніх вулиць не було. Між будинками вилися кам'янисті стежки, але в найнесподіваніших і невідомих напрямках. Вони минули цю частину села і вийшли на берег. Тут усе було таке саме, як у Сірносі, але більше і без блакитної дороги. Тільки біла кам'яна смуга відокремлювала від берега довгий ряд будинків, з вікнами на схід. Але до села — жодної дороги.
На цій білій смузі, що впиралася в стіну, стояли кілки для сушіння сітей. Де-не-де біля них поралися рибалки, лагодячи сіті, а далі на воді вишикувалися шереги маленьких однакових човнів. Ніс пошукав очима Талосового й не побачив. Ніс спинився біля якогось рибалки. Коли Ніс і Стоун ішли берегом, усі вони зацікавлено дивилися на них, але чемно мовчали.
Рибалка у плетеній шапочці на засмаглій голові, до якого збирався заговорити Ніс, саме намотував на кілочок вірьовку для сіті, пропускаючи її між двома пальцями правої ноги.
— Калімера,— чемно сказав Ніс.
— Калімера,— відповів рибалка, що лагодив сітку.
Ніс вирішив, що краще відразу заговорити про
справу.
— Я шукаю хлопця, якого звуть Талос із Сірноса, та ще одного чоловіка з ним.
— Це село зветься Літтос,— сказав рибалка.
— Знаю. Він мав припливти до Літтоса на своєму човні.
Рибалка нічого не відповів.
— А тут більше нема нікого з Сірноса? — спитав Ніс.
— Та ніби немає.
— Тоді скажи мені, де знайти чоловіка на ймення Хаджі Міхалі?
Рибалка перестав мотати, але нічого не відповів. До нього підійшло ще двоє рибалок.
— А ти хто такий? — спитав один.
Ніс знав, що вони насторожено придивляються до них і тому такі стримані. Знав і те, що йому доведеться говорити про себе все як є.
— Я Ніс Галланос. Я прибув сюди з Сірноса, який ущент зруйновано.
— А він? — це про Стоуна.
— Він франк,— Ніс ужив слово, яким звичайно називали чужинців.
Рибалка, що лагодив сітку, підвівся й пильно подивився на Стоуна, але той навіть не закліпав своїми великими голубими очима, дивився йому у вічі щиро й довірливо.
— Ідіть за мною,— сказав рибалка.
Він витер спітнілі руки об полотняні штани, стромив ноги в дерев'яні сандалі без задників і пішов кам'янистою вулицею.
— Ну, що ви взнали? — спитав Стоун у Ніса.
— Нічого. Нам не довіряють.
— Я не бачив малого човна, в якому був Берк,— сказав Стоун.
— Мабуть, тут його немає.
Вони замовкли, бо рибалка повернувся й похитав головою, мовляв, не треба говорити. Жінки дивилися на них, голі дітлахи бігли слідом, а потім відстали.
Був полудень, і з-під їхніх ніг здіймалися хмарки гарячої куряви.
Рибалка йшов звивистими стежками між білими кам'яними будиночками. Він привів їх у кінець села над море, де хати були більші. Тут уся земля була всипана дрібним білим піском, який до блиску відшліфував каміння.
Рибалка підійшов до довгої низенької хатини й постукав у двері, що складалися з двох половинок — верхньої й нижньої. Потім штовхнув двері ногою.
— Сарандакі,— гукнув він. По-грецькому це слово означає "сорок", але він його, видно, вжив замість імені.
— Хто там? — почулося з-за дверей.
— Політіс,— сказав рибалка.
Верхня половинка відчинилася, і в ній з'явився чоловік, ще вищий за Стоуна. Риси обличчя в нього були грецькі, але шкіра чорна, як у єгиптянина або сі-рійця. Справжній джин. Високий темно-коричневий череп був зовсім лисий. Навколо очей дрібні зморшки, погляд пильний, насторожений.
— Калімера, старий пугачу,— сказав він.
— Калімера й тобі,— відповів рибалка.
— А хто це з тобою? — Він кивнув на Ніса і Стоуна.
— Відчиняй двері.
— А ти не поспішай.— Велетень Сарандакі, Сороківка, був, видно, хитрий.
— Відчиняй двері,— повторив рибалка.
— Навіщо? — спитав той тонким голосом. І широко-широко всміхнувся.
Тоді Ніс знов подумав, що треба сказати все як є.
— Я Ніс Галланос. Мені потрібно побачити когось із сірносців або Хаджі Міхалі.
— їм теж кортить бачити тебе,— глузливо сказав Сарандакі й засміявся, наче засопів ковальський міх.
— Мені треба їх бачити,— твердо сказав Ніс.
— Послухай, молодий пугачу. Ти отак раптом приходиш сюди із своїм франком і кажеш: мені потрібен Хаджі Міхалі. А звідки тобі відомо, що я його знаю?
— Знаєш,— сказав Ніс, дивлячись йому у вічі.— Мені потрібен молодий сірносець.
— Навіщо?
— Бо мені потрібен Хаджі Міхалі. Де його знайти?
— Нібито ти не знаєш.— Саран дані весело сміявся.
— А от і не знаю,— сказав Ніс.— Кажи, де він.
— Не гарячкуй,— повільно й весело мовив Саран-дакі. Його, видно, усе це неабияк тішило.— Я зроду про такого не чув.
— А про Талоса? Брата Екса.
— Ні.
Ніс терпляче й докладно став розповідати про те, як вони забрали човни з Сулії. Потім про Талоса, який з другим асстралос на ймення Берк попливли до Літ-тоса.
Якусь мить джин Сарандакі недовірливо дивився на нього.
— Хтозна, може, тут і справді знайдеться який сірносець,— сказав він і знову засміявся.
Він вийшов на вулицю й повів їх до іншої, такої ж довгої й низької хижі, що стояла просто над морем. Відчинив суцільні, сплетені з рафії двері.
— Попитайте тут своїх сірносців,— сказав Сарандакі, тикаючи пальцем усередину.
Стоун увійшов слідом за Нісом. Підлога була вимощена каменем, в одному кутку лежала велика купа білих губок. У другому кутку, в темряві, ворушилися люди.
— Талосе! — гукнув Ніс. Він нічого не міг побачити.— Талосе! — повторив ще раз. Але не був певен, що Талое тут.
Врешті хтось ознався:
— Що? Це ти, Георгію?
— Ні. Це Ніс Галланос.
Талое вийшов на світло, що падало з дверей. Його обличчя Пана сяяло невинним лукавством.
— Ти ба! — закричав він.— А ми вже думали, що вас схопили.
Вони міцно потиснули один одному руки, а Берк стояв поруч. Отак просто, ніби нічого й не сталося. Це було дуже схоже на Берка. Вони несподівано з'явилися, і він вийшов їм назустріч. Але зустрічає тепло. А Стоуна він навіть радий бачити. Ніс відчував приховану теплоту в стосунках цих двох людей і цінував її.
— Здоров, Стоуне,— першим мовив Енгес Берк.
Це привітання стало сигналом. Усі троє потисли один одному руки. Це в них вийшло якось похапцем і трохи незграбно, особливо у Берка й Ніса.
— Коли ви прибули сюди? — спитав його Стоун.
— Наступного ранку. А де ви пропадали?
— Ішли пішки,— відповів Ніс.
— Вони що, потопили ваш човен? — спитав Берк у Ніса.
— Ні,— відповів Ніс.— Ми йшли пішки тільки від Ентоса.
— Вони, хай їм чорт, мало не спіймали нас,— сказав Берк.
— Ми чули, як вони гналися за вами,— сказав Стоун.
— Цей паливода,— про Талоса,— відразу погнав у відкрите море. А вони, мабуть, шукали нас попід берегом.
Ніс тим часом квапився побалакати про все з Тало-сом. Про Ентос. А спершу про моторку. Про Хаджі Міхалі. І про те, що його, Талосів, брат Екса досі не вернувся від англійців.
— Я поживу з австралос у хатині ловців губок, поки він повернеться,— сказав Нісові Талое.
— А хіба в цьому селі живуть ловці губок?
— Ні,— відповів Талое.— Ловці губок приходять сюди влітку.
— Отой вулкан Сарандакі, судячи з кольору його шкіри, мабуть, теж ловець?
— Це знаменитий Сарандакі.— Коли хлопець починав щось розповідати, його обличчя прибирало лукавого й задоволеного вигляду.— Знаєш, чому його так прозвали? Бо він і два його брати могли пірнати на глибину сорока морських саженів.