Докторові Греггу, з поваги до його бороди та щоб увільнитись від його неминучих медичних історій, – віддано гамак, натягнутий між дверима та гарбузовим деревом. Кйоу виніс на вулицю столик з начинням для глянсування фотографій. З усієї групи він один не сидів без діла. Безперервно з-під валків глянсувального приладу з'являлись готові зображення громадян Кораліо. Гірничий інженер Бланшар, француз, у легенькому полотняному костюмі, сидів, мовби не помічаючи духоти, і спокійно стежив крізь окуляри за димом своєї сигарети. Кленсі сидів на східцях і курив коротеньку люльку. У нього свербів язик. Інші так розм'якли від задухи, що являли собою просто-таки ідеальну аудиторію для оповідача.
Кленсі був американець із ірландським темпераментом і смаками космополіта. Природжений волоцюга, він брався за всяку роботу, але ненадовго. Цинкографія – одне з багатьох покликань, які звабили його непосидющу натуру. Іноді він здавався на умовляння й оповідав про свої подорожі з надзвичайною безпосередністю, простими, яскравими словами. Сьогодні, судячи з деяких симптомів, він збирався дещо розголосити.
– Першорядна погода для флібустьєрства, – почав він. – Це нагадує мені той час, коли я пробував визволити один народ з кривавих пазурів тирана. Важка то була робота. І спину ломило, й на долонях були мозолі.
– Я не знав, що ви віддавали свій меч пригнобленим народам, – промимрив Етвуд, лежачи на траві.
– Віддавав, – сказав Кленсі. – Але його перекували на рало.
– Якій же це країні так пощастило – скористатись вашою допомогою? – безтурботно відгукнувся Бланшар.
– Де Камчатка? – запитав Кленсі, начебто без видимого зв'язку з попередньою розмовою.
– Десь аж за Сибіром, біля полюса, – невпевнено відповів хтось.
– Я так і думав. Це там, де холодно, – сказав Клеп-сі, задоволено кивнувши головою. – Я завжди чомусь плутаю ці дві країни. Отже, це було у Гватемалі, де жарко. Там мені довелося боротись. Ви знайдете її па карті. Це в тому місці, яке називають тропіками. З ласки провидіння, вона лежить на березі моря, так що географ може писати назви міст просто на воді. Кожна назва – завдовжки з дюйм, дрібними літерами, та ще й різними іспанськими діалектами і, по-моєму, такої самої синтаксичної системи, від якої злетів у повітря "Мейн"[62]. Так от у цю країну я й подався сам-один, хотів скинути там деспотичний уряд з допомогою своєї кирки – одноствольної та ще й незарядженої. Ви не розумієте, звичайно. Тут потрібне пояснення, обґрунтування.
Це було в Новому Орлеані, вранці, на початку червня. Стою я на пристані, дивлюсь на кораблі. Бачу – якраз насупроти мене лагодиться відпливати невеличкий пароплав. Із труб іде дим, роботяги носять у трюм ящики – таких ящиків на пристані цілі гори. Ящики величенькі – футів два завширшки й приблизно чотири завдовжки, і досить важкі на вигляд.
Знічев'я я підійшов до тих ящиків. Серед них один був розбитий. З цікавості я трохи підняв покришку й зазирнув усередину. Ящик був набитий гвинтівками системи Вінчестер.
"Он як, – кажу я сам собі. – Хтось хоче обійти закон про нейтралітет. Хтось комусь допомагає озброєнням. Куди ж повезуть оці пукалки?"
Чую, хтось кашлянув позад мене. Обертаюсь – переді мною маленький, кругленький товстун. Обличчя в нього темне, костюм білий і на пальці – діамант на чотири карати. Кавалер хоч куди. Дивиться так, ніби хоче запитати й зарані просить вибачення. Схожий на іноземця – чи то з Росії, чи то з Японії, а може, й з архіпелагів.
– Тсс! – каже товстун, мовби збираючись відкрити мені таємницю. – Чи не буде сеньйор такий добрий, чи не погодиться він зберегти в секреті те, що випадково побачив, щоб люди на кораблі не дізнались? Сеньйор буде джентльменом і не скаже про це нікому ні слова.
– Мусью, – відказав я, бо мені здалося, що він француз, – дозвольте запевнити вас: Джеймс Кленсі нікому не викаже вашої таємниці. До цього дозвольте додати: вів ля ліберте! – хай живе свобода! Коли почуєте, що якийсь Кленсі заважає революціонерам скинути уряд, зараз же напишіть мені.
– Сеньйор дуже добрий, – каже темнолиций товстун, посміхаючись у свої чорні вуса. – Чи не хочете піднятись на пароплав і випити склянку вина?
Оскільки я – Кленсі, то не минуло й двох хвилин, як я вже сидів із тим закордонним мусью за столиком у каюті, а па столику стояла пляшка. Я чув, як гупали важкі ящики, падаючи в трюм. По-моєму, в усіх тих ящиках було не менше як дві тисячі вінчестерів. Ми випили пляшку, й темнолиций замовив ще одну. Дати Кленсі випити – все одно, що спровокувати громадянську війну. Я багато наслухався про революції в тропічних країнах, і мені заманулося встряти в яку-небудь.
– Що, мусью, – сказав я, підморгнувши, ніби теж причетний до справи, – хочете розворушити вашу батьківщину?
– Так, так! – сказав чоловічок, стукнувши кулаком об стіл. – Настануть великі зміпи! Годі гнобити народ та дурити його брехливими обіцянками! Попереду великі діла! Так. Наші сили скоро, дуже скоро вдарять у столиці! Carrambos!
– Carrambos, тобто віва, як я вже говорив, – відповідаю я, п'яніючи від ентузіазму та вина. – Хай же стародавній трилисник... вибачте, бананова лоза, або ревінь, чи яка б там не була емблема вашого пригніченого народу, вічно живе й зеленіє!
– Дуже вдячний вам, – каже товстун, – за ваші дружні висловлювання. Нашій справі найбільше бракує надійних людей, здатних до всякої роботи. О, якби генерал де Вега мав у своєму розпорядженні хоч одну тисячу сильних, відданих людей! Він укрив би славою нашу батьківщину. Важко, дуже важко знайти хороших людей для нашої справи.
– Слухайте, мусью, – кажу я, перехиляючись через стіл і хапаючи його за руку. – Я не знаю, де ваша країна, але серце в мене обкипає кров'ю від жалю до неї. Жоден Кленсі не був глухий до страждань пригнобленого народу! Ми всі, увесь наш рід – флібустьєри з народження й іноземці за фахом. Якщо вам потрібні руки Джеймса Кленсі і його кров, щоб визволити ваш берег від ярма тиранії, вони до ваших послуг!
Генерал де Вега аж нетямився від радості, коли побачив, як я співчуваю його змовам і всім його труднощам. Він хотів був обняти мене через стіл, але йому став на перешкоді його товстий живіт та вино, яке недавно було в пляшках. Так мене прийнято до лав флібустьєрів. Генерал сказав мені, що країна його зветься Гватемала, що це – найбільша держава, яку будь-коли обмивав океан. Він дивився на мене з сльозами на очах і весь час примовляв:
– Ах, сильні, великі, хоробрі люди! От чого треба моїй батьківщині!
Генерал де Вега, як він називав себе, приніс мені якийсь документ і попросив підписати його. Я підписав і зробив красивий розчерк, старанно закрутивши хвостик останньої літери.
– Гроші за проїзд, – діловито сказав генерал, – вирахують із вашої платні.
– Ні в якому разі, – гордо відповів я. – За проїзд я плачу сам.
У внутрішній кишені в мене лежало сто вісімдесят доларів. Я був не те що інші флібустьєри, флібустьєрив не заради харчів та одежі.
Пароплав мав відплисти за дві години, і я зійшов на берег купити собі деякі потрібні речі. Повернувшись на палубу, я з гордістю показав свою покупку генералові. Добренна шуба з шиншили, валянки, хутряна шапка з навушниками, чудові пухові рукавиці та вовняний шарф.
– Carrambos! – вигукує маленький генерал. – Хіба можна в такому костюмі їхати в тропіки?
І потім цей негідник починає сміятись, кличе капітана, капітан – комісара, комісар викликає в трубку головного механіка, вся ця банда збивається біля каюти й починає сміятись навзаводи з екіпіровки Джеймса Кленсі, заготовленої для Гватемали.
Я задумуюсь на хвилину і з серйозним виглядом прошу генерала повторити мені, як зветься країна, куди ми їдемо. Він повторює, і я бачу, що помилився, сплутав її з іншою країною – Камчаткою. Відтоді мені важко розрізнити ці дві держави, так сплутались у мене в голові їхні назви, клімат та географічне положення.
Я заплатив за проїзд двадцять чотири долари – за каюту першого класу. Харчуюся за одним столом з офіцернею. На нижній палубі – пасажири другого класу, душ сорок макаронників та ще якась шатія. Я дивувався – куди стільки їх може їхати.
Так от. За три дні ми підпливли до їхньої Гватемали. Країна та – синя, а не жовта, як її помилково малюють на картах. Ми висадились у якомусь прибережному містечку, де на нас уже чекав маленький, гарненький поїзд. Ящики з пароплава витаскали й перенесли у вагони. Макаронники теж посідали в поїзд. Ми з генералом зайняли перший вагон. Так, ми з генералом де Вега були на чолі революції, коли виїхали з того портового міста. Поїзд біг майже так само швидко, як полісмен до місця злочину. Краєвиди там такі, яких не побачиш у жодній географії. За сім годин ми проїхали миль сорок, і тоді поїзд зупинився. Далі колії не було. Ми опинилися в якомусь таборі. Вузьке міжгір'я, вогкість, глушина, аж сум бере. Попереду рівняли землю й рубали ліс, щоб продовжити залізницю. "Тут, – кажу я сам собі, – романтичний притулок для революціонерів, тут Джеймс Кленсі як представник вищої раси й потомок доблесних феніїв[63] завдасть нищівного удару ворогові в боротьбі за свободу".
Ящики з вагонів винесли й почали збивати з них покришки. З першого ящика генерал де Вега вийняв вінчестери й став роздавати їх зграї зачучверених солдатиків. Потім відкрили інші ящики, і – хоч вірте, хоч не вірте – чорта з два там була хоч одна гвинтівка. У всіх тих ящиках були самі кирки та лопати.
І от – нехай вони тямляться, ті тропіки! – гордому Кленсі вкупі з нікчемними макаронниками, усім до одного, довелося взяти ті кирки та лопати, і – марш на роботу, на оту саму трикляту залізницю! Так от для чого їхали сюди макаронники, так от який папір підписав флібустьєр Кленсі, сам не знаючи, що він підписує! Потім уже я довідався, в чому справа. Як виявилось, для тієї дороги дуже важко було вербувати робочу силу. Місцеві жителі занадто розумні й ліниві, щоб працювати. Та й навіщо їм працювати? Тільки простягни руку – і маєш найкращі й найдорожчі фрукти на світі; а простягнеш другу – й можеш спати цілими днями, й не треба дослухатись до семигодинного гудка, й не почуєш на сходах, як до тебе йдуть правити гроші за квартиру. Отже, їм довелось регулярно посилати пароплави до Сполучених Штатів і заманювати до себе робочу силу.