Розтлумач йому якось делікатненько, що обливатися водою негарно, й попроси чемненько пробачення за те, що ми його затримали. Скажи, що це необхідно було зробити для того, щоб юрба скоріше розійшлася і відновився рух транспорту.
— Гаразд, — погодився Свистунчик.
— Та приведи його сюди, я теж попрошу пробачення за те, що розмовляв з ним занадто суворо.
Така розмова між міліціонерами може здатися комусь дивною і навіть неправдоподібною. Усі розуміють, що кожний міліціонер неодмінно придумав би для затриманого порушника порядку якесь хоча б найменше покарання і вже принаймні не став би перед ним вибачатись. Однак слід врахувати, що в Сонячному місті все було по-своєму. Колись Давно в Сонячному місті, як і в інших містах, траплялося, що деякі коротульки поводилися погано. Вони билися між собою, кидались камінням і грязюкою, обливалися водою, декотрі навіть брали чужі речі й взагалі ображали одне одного. Для боротьби з такими порушниками порядку було створено міліцію, яка мала право карати винуватців. Якщо хто-небудь дражнився, показував язика, порушував правила вуличного руху, їздив на автомобілі не там, де треба, обливався водою, плювався або дражнив собак, то міліціонер зобов'язаний був присоромити винуватця і прочитати нотацію тривалістю від п'яти до п'ятдесяти хвилин. Чим більша була провина, тим довше читалася нотація. За важчі провини накладали суворіші стягнення, наприклад: за удар кулаком у груди, спину, бік або в потилицю належала одна доба арешту; за удар по обличчю або по голові — дві доби арешту; за кидання каменем або удар кийком належало три доби. Якщо внаслідок удару вискакувала ґуля, з'являвся синяк чи подряпина, то давали вже п'ять діб, а коли йшла кров, то десять. Якщо хто-небудь брав чуже, то належало найбільше покарання — п'ятнадцять діб.
Дехто може подумати, що п'ятнадцять діб арешту — це дуже невеликий строк за такі злочини, як крадіжка, але для маленьких коротульок, для котрих час тягнеться значно повільніше, ніж для нас, цей строк досить великий.
У всякому випадку, він цілком достатній для того, щоб відчути каяття.
Треба сказати, що боротьба з порушниками порядку подібними методами не приносила помітних наслідків до тих пір, поки коротульки не порозумнішали. Однак з часом вони стали такими розумними, що ніхто ніколи більше ні з ким не бився, ніхто нікого не кривдив, ніхто не брав чужого. Кожен зрозумів, що ставитись до інших треба так, як ти хочеш, щоб до тебе так ставились. Порушників порядку ставало дедалі менше, й міліціонери поступово навіть почали забувати, що в них були колись різні страшні покарання, такі, скажімо, як арешт.
Слово "арешт" було зовсім забуте, й ніхто навіть тепер не знав, що воно означає,
З усіх покарань, придуманих у минулі часи, збереглися тільки нотації, тобто повчання, що їх міліціонери читали порушникам правил вуличного руху, головним чином автомобілістам.
Одне слово, в міліції лишилися тільки обов'язки регулювати рух автотранспорту, переводити через вулицю малюків і малючок, котрі самі боялися переходити дорогу, та ще показувати, як пройти й проїхати, куди кому треба було. Таким станом справ міліціонери були дуже задоволені, тому що в них стало значно менше клопоту по вихованню коротульок, а це було дуже доречно, бо ж завдання по регулюванню вуличним рухом з кожним днем ускладнювалося через величезне зростання автомобільного транспорту.
ЧАСТИНА II
Розділ сімнадцятий
Зустріч з Кубиком
Поки Свистунчик і Вартунчик розмовляли, Незнайко сидів у порожній кімнаті. Він дуже злякався, коли потрапив туди. Першою його думкою було тікати. Він спробував відчинити двері, але вони були замкнені, спробував відчинити вікно, та воно теж не відчинялося. Тоді він надумався розбити шибку і почав стукати по ній кулаками, але скло було таке товсте й міцне, що не розбивалося.
Геть знесилівши, Незнайко сів на підвіконні. З вікна йому було видно лише куточок двору і рівну сіру стіну сусіднього будинку. Незнайко дивився на цю стіну, дивився, і йому стало нудно. Ні разу в житті йому не доводилося сидіти під замком. Він завжди міг зробити, що хоче, йти, куди захоче, довкола нього завжди були друзі, з якими можна було поговорити, посміятись і пожартувати, а тепер він був цілком самотній. Йому чомусь дуже захотілося поплакати, й сльози закапали з його очей, але саме в цю мить він побачив, що в дворі з'явилися Кнопочка й Пістрявенький. Вони розгублено озиралися навсібіч, потім побачили у вікні Незнайка і стали щось кричати йому. Незнайко щосили напружував слух, але не міг почути ані слова, бо скло було дуже товсте й не пропускало звуків. А Кнопочка махала Незнайкові руками, робила пальцями якісь знаки, але Незнайко тільки хитав у відповідь головою, стараючись показати, що він нічого не розуміє. Тоді Кнопочка підняла з землі якусь паличку й замахала нею у повітрі.
"Чим вона там махає? — не розуміючи нічого, запитував сам себе Незнайко. — От дурненька! Підняла з землі якусь паличку й махає нею".
Тут Незнайко ляснув себе долонею по лобі й закричав:
— Ох я осел! Зовсім забув, що в мене є чарівна паличка!
Він швиденько сунув за пазуху руку, щоб дістати чарівну паличку, але тут відчинилися двері й увійшов міліціонер Свистунчик. Він простягнув Незнайкові руку й хотів щось сказати. Незнайко злякано відскочив убік, вихопив скоренько паличку, замахав нею і закричав:
— Хочу, щоб стіни міліції рухнули і я неушкоджений вибрався на волю.
Кругом затріщало, загриміло, загуркотіло. Стіни кімнати несподівано рухнули, стеля впала, пилюка знялася стовпом. На Незнайка згори щось посипалося. Міліціонера стукнуло цеглиною по касці так, що у вухах у нього задзвеніло, й він упав. Незнайко, не довго думаючи, вискочив у двір. Кнопочка й Пістрявенький схопили його за руки й бігом потягли до воріт.
Міліціонер Свистунчик насилу видерся з-під уламків. Каска злетіла з його голови, але він навіть не звернув на це уваги й побіг за втікачами.
Він біг і шумно сопів: Прибита цеглиною голова сильно боліла і навіть паморочилась. Через те він біг не по прямій лінії, а по кривулястій. Відчувши, що голова сильно болить й аж наче гуде, міліціонер Свистунчик махнув на Незнайка рукою і припинив погоню.
Деякий час Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький, не озираючись, бігли вулицею. Скоро вони побачили, що за ними ніхто не женеться, і пішли не поспішаючи. Кнопочка тут же почала соромити Незнайка.
— Ех ти, мандрівник! — докірливо говорила вона. — Ну для чого ми сюди приїхали? Для того, щоб битись і водою обливати перехожих? Пішов оглядати місто, а сам через гумову кишку побився!
— Ти не гнівайся, Кнопочко, — відповів Незнайко. — Я більше не буду так робити. Тепер ми будемо оглядати місто, як справжні мандрівники.
Друзі пішли по вулиці, оглядаючи вітрини магазинів. На розі вони побачили кіоск з газованою водою, такий самий, як їм уже трапився у зоопарку. Помітивши прилавок з краниками й кнопками, Пістрявенький сказав:
— Не завадило б після такої пробіжки випити газованої водички з сиропом.
Друзі підійшли до кіоска, стали натискувати кнопки й пити газовану воду з різними сиропами. Пістрявенький випив шість чи сім склянок, але не хотів відходити од кіоска, хоч пити більше не міг. Побачивши недалечко від кіоска лавочку, Незнайко сказав:
— Давайте посидимо й відпочинемо, а якщо комусь захочеться пити, то можна буде збігати до кіоска.
Усі посідали на лавочці. Перед ними на протилежному боці вулиці стояв п'ятиповерховий будинок. Під дахом будинку на всю стіну була картина, на якій були намальовані Червона Шапочка та Сірий Вовк, що зустрілися в лісі. Кнопочка зараз же почала розповідати казку про Червону Шапочку. Це було дуже цікаво, бо можна було слухати казку й одночасно дивитися на картину. Проте Незнайко й Пістрявенький слухали не дуже уважно й щохвилини бігали до кіоска, щоб попити води. Кнопочку це, звичайно, сердило, бо найгірше — коли розповідаєш казку, а тебе весь час перебивають.
Нарешті казка була розказана, хоча на це через усі перерви пішло цілих півгодини. Незнайко скочив на ноги, щоб знову бігти до кіоска, але раптом захитався і ну хапатися руками за Кнопочку й Пістрявенького.
— Що з тобою? — злякалася Кнопочка.
— Голова паморочиться! — простогнав Незнайко й мало не впав.
Кнопочка й Пістрявенький підхопили його під руку й посадили на лавочку.
— Це ти, мабуть, газованої води обпився, — сказав Пістрявенький.
— Як ти себе почуваєш? — непокоїлася Кнопочка.
— Зараз уже трошки краще, а спочатку здалося навіть, немов будинок обертається.
— Який будинок?
— Он той, що навпроти.
Кнопочка й Пістрявенький глянули на будинок і теж стали хапатись одне за одного руками. Їм здалося, що будинок, який спочатку був повернутий до них передньою стороною, тепер повернувся боком. Картину вже було видно під кутом, і на ній важко було розгледіти Сірого Вовка з Червоною Шапочкою. Пістрявенький навіть головою крутнув од несподіванки й упав на лавочку поруч з Незнайком. У цей час до них підійшов коротулька, житель Сонячного міста, й запитав:
— Що з вами?
— Голова паморочиться. Нам чомусь здається, що будинок обертається, — відповіла Кнопочка.
— Ви, напевно, приїжджі? — поцікавився коротулька, сідаючи на лавочку поруч.
— Приїжджі, — відповіла Кнопочка. — Як ви здогадалися?
— Догадатись не важко, бо ж усі наші жителі знають, що будинок і справді обертається.
— Як — обертається? — вигукнули разом Незнайко й Пістрявенький.
— Дуже просто, — сказав коротулька. — Правда, він обертається не так швидко, щоб видно було з першого погляду, та коли придивитись уважно, то обертання можна помітити.
Мандрівники поволеньки отямились, знову глянули на будинок і помітили, що він почав обертатись своїм зворотнім боком. Картини з Червоною Шапочкою уже зовсім не було видно.
— Ото дивина! — вигукнув Пістрявенький. — Чи то пак… тьху! Що це я кажу! Нічого дивного, звичайно, нема. Звичайнісінький крутильний будинок.
— Не крутильний, а обертовий, — поправив коротулька.
— А я все-таки не можу зрозуміти, як він обертається, — сказав Незнайко.
— Мені неважко буде вам пояснити, тому що я за фахом архітектор і знаю, як це робиться, — сказав коротулька.
— Розкажіть, будь ласка, це дуже цікаво, — попросила Кнопочка.
— Чи бачили ви коли-небудь, як пересуваються великі, багатоповерхові будинки? — почав свою розповідь архітектор і, дізнавшись, що мандрівники ніколи цього не бачили, заговорив далі: — Під фундамент будинку підводять рейки, і будинок, як на колесах, перевозять на нове місце.