Може, залізо витримає. Не знаю. Можна отут нагорі стягти вежу великим залізним поясом і так скріпити камінь. Не знаю. Досі ще ніхто не вживав так багато заліза. Ні, не знаю й не знаю. Та й обійдеться воно дуже дорого.
— Я добуду грошей.
Джослін майже несміливо простяг руку й торкнув будівничого за плече.
— Роджере... Знай, що Bin не буває жорстоким без потреби. Ні, до тих, хто по безсиллю своєму потребує цього, Він навіть посилає розрадника, щоб стояв у них за спиною! Той розрадник зігріває їх під дощем та вітром. А ти необхідний. Подумай лишень, що має відчувати долото, коли його безнастанно, годину за годиною, заганяють у тверде дерево! Але потім його змащують, загортають у шматинку й ховають. Добрий майстер ніколи не вживе знаряддя для роботи, до якої воно непридатне, ніколи не занедбає його.
Він змовк і задумався: "Може, я говорю не стільки до нього, скільки до себе. Колись це була радість; а тепер — уже ні. Дивно... Тільки хочеться спокою".
— І ще, Роджере: коли ти збудуєш вежу й вона стоятиме тут, перед людськими очима,— тоді тенета, може, й порвуться.
Будівничий пробурчав:
— Не тямлю я, про що це ви.
— Але будуй швидко — швидко! А то піддасися найбільшому злові, і вони не порвуться ніколи!
Будівничий крутнувся до нього й нахилив голову, як бугай:
— Зоставте свої проповіді для себе!
— ...Бо всі ви стали мені дуже дорогі... ти й усі інші — і я вже живу вами.
— Про що це ви?
"Еге, про що це я? — подумав Джослін.— Я думав щось про Гуді та Рейчел... Треба поговорити з нею, як оце з ним — як Воля говорила з ним".
Він поважно кивнув будівничому.
— Мені вже треба вниз, Роджере. Є одна справа.
І почав спускатись по драбцнах зі своїм ангелом; та перше, ніж зник з очей, ще почув тихий Роджерів голос:
— Ви, мабуть, сам диявол. Сам диявол.
Та Джослін спускався все нижче, він уже не чув Роджера, а підпори бриніли знов; і, поки він опинився внизу, через той звук забув, що хотів зробити.
Потім вежа майже цілий місяць не росла вгору, зате увінчалась цілим гайком шпиликів по три на кожному розі, середній із трьох найвищий. Роджер-Муляр тепер менше бував нагорі, нагляд за робітниками він полишив на Джігена, а той весело покрикував на них і безугавно жартував. Джослінові теж довелося вернутись до своїх настоятельських обов'язків, надолужувати згаяне, але він згаяв уже надто багато. А будівничий майже весь час був унизу, щось обговорював із ковалями, і Рейчел теж крутилась там та торохтіла. Через це Джослін не міг туди підійти, а на вершечку вежі стало затісно, і він тільки поглядав туди, задерши голову. Бачив, хоча й не чув ні слова, як Джіген жартами підганяє каменярів, що витісували в усіх чотирьох стінах вежі жолобки, куди мала лягти щільно припасована до каменю залізна опаска. Зрідка він піднімався нагору, до гайка шпиликів, і звідти бачив, як оживає довге піддашшя над річкою. Звідти йшов дим. З ранку аж до півночі там дзвеніли молоти, ніби хор незграйних дзвонів; а коли смеркало, в річці відбивалися вогні. Всередині вежі в обох підлогах лишилися тільки невеликі отвори посередині. Шпилики росли, а тим часом робітники знімали вже непотрібне риштовання. Із стін виривали лежні, а більшість дірок після них закладали каменем. У ті, котрі лишилися, цікаво й поважно зазирали круки та голуби. Незабаром усе прибрали, зостались тільки круті дерев'яні сходи, що зигзагами піднімались попід стінами, та линви, що звисали крізь отвори. Єдиною тимчасовою спорудою, що лишилась у вежі, було "ластівчине гніздо", де. робітники тримали своє знаряддя, а будівничий — вимірювальні пристрої; а що невдовзі мало з'явитися просторе приміщення внизу самого шпиля, то й "ластівчине гліздо" мали розібрати. Риштовання лишилось'тільки круг самого вершечка вежі, немов скуйовджена чуприна на голові або лелече гніздо над фантастичними вісімдесятифутовими щілинами вікон.
А тоді одного дня спалахнула суперечка в капітулі, де звістку про нові витрати сприйняли спочатку недовірливо, потім обурено. Врешті Джослінові сяйнуло, що йому треба скористатися своєю особистою печаткою, і він так і зробив удома, без дальших суперечок. Але після того напруженого дня до нього вернувся високий короткий сміх, і ангел став приносити йому не тільки благословення, а й тяжку втому; власна його воля ослабла, і він не мав уже влади над думками та образами, що зринали в голові: шпиль, руді коси, вовче виття. Його знов потягло нагору, на вежу, де вій знаходив такий дивний спокій. Він вийшов на подвір'я — і враз помітив, що там стоїть тиша, наче весь світ затамував дух, бо в піддашші вже не дзвеніли молоти. Джосліп увійшов до собору; там саме не правилася ніяка служба, а підпори тихо бриніли: "і-і-і-і-і-і",— наче тягар став для них нестерпний. Він повільно, незворушно подався крученими сходами нагору, туди, де виріс гай шпиликів, де панували спокій і щастя. Віп піднімався нечутно, наче привид, і тому вже на дерев'яних сходах у вежі раптом почув стогіп. Джослін зразу скам'янів, поставивши ногу на вищий щабель, учепившись обома руками в поруччя; вага ангела згинала йому спину. То був стогін тварини, яка попала в пастку,— може, олениці,— що вже й не борсається, вириваючись, а конає в знесиллі й відчаї. Джослін скоса позирнув на "ластівчине гніздо". Віконце аж під стріхою перетинав стойк із пеобкорованої жердини; і в той стояк учепилась рука. Джослін без ліку разів бачив, як та рука лягала па камінь чи дерево, піднімала візир, стискалась у гніві — засмагла й червона, вона була йому знайома, як власна, бліда, безбарвна. І в ту ж мить, коли він розгледів руку, аж побілілу на кісточках від конвульсивного стиску, розгледів, але ще й не впізнав,— па неї рішуче лягла інша рука, менша, біліша, ніжніша.
Знерухомілий, розкривши рота, не кліпаючи очима, стояв він на драбині — й чув голос, її голос, що допіру стогнав, а тепер благав, умовляв, лагідний і щирий:
— Але ж я не сміялася, правда?
Цупкі пальці пустили стояк, дві руки сплелись і зникли з його очей; а тоді, ніби з ями під сірими плитами,
важко прорвався другий голос, іще дужче знайомий::
— О боже!
Джослін квапливо позадкував сходами вниз, так і стуливши рота. Він зупинивсь аж на балках над скленій-ним нефа, схилив голову й затулив вуха руками. Хитався з боку на бік і водив поглядом по кам'яних стінах круг себе. Тоді помацки добрався до кручених сходів і,, спотикаючись, спустився ними. В темряві на сходах перед його некліпними очима вирували спогади — дівчинка в зеленому біжить через подвір'я і, побачивши мілорда настоятеля, велебного отця, чемно сповільнює, ходу;, а він помічає несміливу усмішку, пісеньку з дитячої гри,, й тішиться, й урешті починає виглядати малу, так, виглядати, дожидатись, милуватися нею, і йому так тепло на серці, це така неземна втіха, а потім він її віддає за кульгавого, руді коси вкрива намітка, а тепер — оце шатро..-
— Ні, ні, господи боже, не треба!..
Ось вона, ціна каменю та дерева.
Джослін нарешті спустився в неф, до бринючих підпор, а там уже крутилась Рейчел, вона підбігла до нього, і в нього вирвався короткий високий сміх.
— А Роджера нема ні в кузні, ні в теслярні, може, він пагорі, на вежі, або на сходах, а йому ж треба попоїсти* віп зовсім охляв...— через весь собор, аж до подвір'я, де вже смеркало, вона дріботіла за ним, не вмовкаючи й на хвилину. Коло західних дверей Джослін обернувся й поблагословив її, змученим серцем співчуваючи нещасній* а вона стояла перед ним, і на неї тисли згори сповідники, мученики, святі; нескромно червона сукня ще теліпалась на дебелому тілі, а вона вже мовчала, затуливши рот руками, й з пристаркуватого підмальованого обличчя напружено, тривожно дивились на нього банькаті очі. Джослін пішов додому й нарешті впав навколішки в своїй кімнаті, так і не стуливши рота і втупивши в порожнечу широко розплющені очі.
До вечора другого дня "ластів'яче гніздо" вже було" розібране.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Він став на молитву, але й молитва вже була не така. Він зіщулився в якийсь сірий клуночок, напружений, наляканий, а коли зводив очі вгору, де колись знаходив розраду, тепер там горіли скуйовджені руді коси, і він опускав голову. Він запевняв себе: "Треба принести все це в жертву!" А потім слова десь відлітали, і в голові мимовільно зринало одне-єдине запитання: "В жертву чому?" Зусиллям волі проганяючи з думки ті коси, він на кілька хвилин ставав більш-менш вільним; а потім вони знову з'являлись, ніби зумисне повернуті на те місце кимось або чимось, і маяли перед ним, сліпучі, ніби живі; й сама вона верталась — із зеленими кісниками, в роздертій сукні, й чорні западини очей невідривно кудись дивилися. Джослін підводився й ішов невідь-куди. Інколи він сердито твердив собі: "До роботи! До роботи! До роботи!" — і починав допитуватись у зайнятих ділом людей, але потім згадував, що вони нічого про його справи не знають. Якось, зайшовши до безлюдного собору й самотньо зупинившись коло західних дверей, зі своєю бурею в серці, він побачив, що вона йде через неф, важка й незграбна через вагітність, і відчув у собі дивну оуміш любові, хтивості й жадібної цікавості: як, де, коли, що? Бо слова, що пролунали в "ластів'ячому гнізді", ніби вирвали його з упевненості й затягли в хаос, де всі четверо були ніби поєднані в якомусь нечестивому шлюбі. Коли буря в душі вщухла й він отямився, то збагнув, що кричав уголос, бо довга кам'яна печера нефа ще відлунювала, але які слова вигукнув — цього він не знав.
"Треба піти до неї,— подумав він,— урятувати, що ще можна",— та тільки-но подумав, як відчув, що хтива цікавість сидить у ньому, немов проказа, і коли він застане її саму, то зможе тільки допитуватись, дошукуватись, вимагати правди, сам не знаючи, чого йому треба. А потім він раптом ніби побачив себе збоку — високого чоловіка в рясі, біля західних дверей собору, зі зціпленими руками, втупленого очима в дощану переділку. І він знову подерсь нагору, в безлюдну вежу, повз те місце, де було "ластів'яче гніздо"; там його шпигнуло в серце, забило йому дух. Він примусив себе подивитися з вежі на світ, де інші люди були заклопотані незбагненними для нього справами,— і побачив, що багато їх занедбали ті справи. Вежа з гайком шпиликів вабила їх.