Джек протнув списом повітря.
– На що ми чекаємо?
– Я думаю, – відказав Ральф. – Якщо податися цією дорогою понад мором, доберемося до спаленого лісу, а там можна зійти на гору.
І знову Джек повів їх повз зітхання й хлюпіт сліпучого моря.
І знову Ральф марив, дозволивши своїм справним ногам самим давати собі раду на тяжкій дорозі. Але тут його ноги виявилися не такими спритними, як раніше. Більшу частину шляху мусили ступати по голому камінню над самою водою або протискатися між скелями й темною пишнотою лісу. На цій дорозі доводилося долати невеликі уступи, її перегороджували довгі брили, тоді мусили рачкувати. Раз у раз вони видряпувалися на обмиті хвилями скелі, перестрибували чисті затоки, полишені припливом. Дійшли до яруги, що перетнула вузький берег, мов шанець. Вона, здавалося, не мала дна; перейняті жахом діти зазирнули в похмуру розколину, де клекотіла вода. Раптом бухнула хвиля, вода внизу закипіла й вистрілила бризками аж до самих хащів, намочила хлопців, і ті з галасом відсахнулися. Спробували йти лісом, та він сплівся густо, наче пташине гніздо. Нарешті, виждавши, коли спаде вода, один по одному стали перестрибувати на той бік, та дехто все одно скупався ще раз. Далі скелі видалися зовсім непролазними, і якийсь час вони посиділи, обсушуючи лахміття та стежачи за зубчастими обрисами морських бурунів, які сповільна котилися повз острів. Вони знайшли плоди, навколо яких роїлися яскраві дрібнесенькі пташки й обсідали їх, наче комахи. Ральф зауважив, що вони повзуть, як черепахи. Він сам зліз на дерево, розсунув листяну завісу і побачив, що квадратова верхівка гори ще ген далеко. Потім Вони заквапилися поміж скелями, і Роберт немилосердно розпанахав коліно; довелося визнати, що такою дорогою треба йти поволі, якщо хочеш цілим добратися до мети. Тож далі йшли так, наче долали небезпечну крутовину, аж доки скелі привели до стрімкого бескиду, на який згори нависали неприступні хащі, а нижня частина потопала в морі.
Ральф із сумнівом глянув на сонце.
– Незабаром вечір. У кожному разі вже по п'ятій!
– Я не пам'ятаю цього уступу, – заявив Джек. Він занепав духом. – Мабуть, я пропустив цю частину берега.
Ральф кивнув головою.
– Дайте мені подумати.
Тепер Ральф уже не соромився думати при них, він виробляв свої рішення, ніби грав у шахи. Одне лихо – з нього ніколи б не вийшов добрий шахіст. Він згадав малюків та Роху. Чітко уявив собі, як Роха один-однісінький скулився в курені, а навколо тиша, яку розривають лише сонні крики.
– Не можна залишати малюків тільки з Рохою. На цілу ніч.
Інші хлопчики мовчали, стояли собі навколо і видивлялися на нього.
– Якщо повернути назад, доведеться йти кілька годин.
Джек відкашлявся і сказав якимось дивним, здушеним голосом:
– Головне, щоб з Рохою нічого не скоїлося, правда?
Ральф постукав себе по зубах брудним кінцем Ерікового списа.
– Якщо ми перетнемо…
Він роззирнувся довкола.
– Комусь треба перетнути острів і попередити Роху, що ми повернемося після смерку.
Біл прошепотів, ніби не вірячи:
– Самому через ліс? Зараз?
– Ми можемо відпустити тільки одного.
Саймон протисся до Ральфового плеча.
– Якщо хочеш, я піду. Чесно, я можу.
Ральф іще не встиг відповісти, а той уже швидко всміхнувся, повернувсь і подерся нагору в ліс.
Ральф люто блимнув на Джека, ніби побачив його вперше.
– Джеку, того разу ти обійшов цілий острів, аж до самого замку?
Джек розсердився.
– А що?
– Ти йшов понад берегом… і під горою, і отам далі?
– Так.
– А потім?
– Я знайшов свинячу стежку. Вона тяглася на цілі милі.
Ральф кивнув. Показав на ліс.
– Виходить, стежка має бути десь отут.
Всі поважно закивали головами.
– Ну гаразд. Будемо продиратися нетрями, доки не знайдемо стежки.
Ступив крок уперед і затримався.
– Ану лиш постривай! Куди, кажеш, веде стежка?
– На гору, – відказав Джек, – я ж казав тобі. – Він посміхнувся глузливо. – Не хочеться йти на гору?
Ральф зітхнув, відчувши, як знову між ними зростає ворожнеча. Він розумів – Джек знову злоститься, що він не ватажок.
– Я думав про світло. Поночі ми будемо спотикатися.
– Ми збиралися шукати звіра…
– Мало світла.
– Я за те, щоб іти, – з запалом вигукнув Джек. – Я піду. А ти? Побіжиш до куренів радитися з Рохою?
Тепер уже Ральф почервонів і сказав розпачливо, з новим розумінням життя, якому навчив його Роха:
– І чому ти мене так ненавидиш?
Хлопці занепокоєно похнюпилися, наче почули щось непристойне.
Ральф, усе ще роздратований і ображений, повернувся перший.
– Ходімо.
Пішов на чолі, залишаючи собі право прорубувати гущавину. Витіснений, незадоволений, Джек плентався у хвості.
Стежка, яку вторували свині, скидалася на темний тунель, сонце швидко скочувалося до небокраю, а в лісі й так сутінків не довго чекати. Стежка була втоптана й широка, вони бігли по ній підтюпцем. Потім листяна покрівля розірвалась, засапані, вони зупинились і побачили сяйво перших зірок навколо вершини гори.
– От і прийшли.
Хлопці непевно перезирнулися, Ральф вирішив:
– Тепер – навпростець до ґранітової плити, а на гору – завтра.
Бурмотінням висловили свою згоду; та раптом за його плечем став Джек.
– Звичайно, якщо ти боїшся…
Ральф повернувся до нього.
– Хто перший зіп'явся на скелястий замок?
– Я так само пішов. І це було вдень.
– Гаразд. Хто хоче лізти на гору зараз?
Єдина відповідь – мовчанка.
– Ерікісем? Ви як?
– Краще підемо та скажемо Росі…
– …атож, скажемо Росі, що ми…
– Але ж Саймон уже пішов!
– Треба сказати Росі, а то…
– Роберт? Біл?
Вони теж пропонували рушати прямо до плити. Звичайно, не задля страху, просто з утоми. Ральф знову повернувся до Джека.
– Бачиш?
– Я йду на гору.
Ці слова вирвалися люто, наче прокльон. Його худе тіло напнулося, він глянув на Ральфа, звів списа, наче погрожуючи.
– Я йду на гору шукати звіра… зараз же…
І далі, як болюче жало, недбале різке слово:
– Підеш?
При цьому слові інші хлопці забули, як їм кортіло повернутися на нічліг, і наготувалися стати свідками нової сутички двох сил у темряві. Слово було надто сильне, надто їдке, надто грізне, щоб його повторювати. Захопило Ральфа зненацька, коли він зовсім розслабився, думаючи про повернення до куренів, до тихого, мирного плеса лаґуни.
– Я не проти.
Він вражено почув власний голос, холодний і байдужий, що зводив нанівець усю їдкість ущипливого Джекового зауваження.
– Ну, якщо ти не проти, підемо.
– Авжеж, не проти.
Джек ступив крок.
– Ну, тоді…
Пліч-о-пліч, під мовчазними поглядами хлопців вони рушили на гору. Ральф зупинився.
– Дурні ми. Чому йти тільки двом? Якщо ми знайдемо що-небудь, нас двох буде замало…
Враз почулося, як хлопці кинулися від них геть. На превеликий подив, якась темна фігура пішла проти течії.
– Роджер?
– Так.
– Отже, нас уже троє.
Знову вони спиналися на гору. Здавалося, пітьма огортає їх, як море. Джек мовчав, та раптом почав задихатися й кашляти; порив вітру примусив їх плюватися. Сльози засліплювали Ральфа.
– Попіл. Ми на краю спаленого лісу.
Від кроків та вітру здіймалися хмаринки пилу. Хлопці зупинилися знову; доки Ральф відкашлювався, він устиг подумати, яку вони чинять дурницю. Якщо звіра нема – а його напевно нема, – в такому разі все добре; та що як на вершечку гори їх хтось чекає – тоді яка від них трьох користь, скутих темрявою і озброєних тільки палицями?
– Дурні ми все ж таки.
З темряви почулася відповідь:
– Злякався?
Ральф затрусився з люті. Це все Джекова провина.
– Ще б пак. Але однак ми дурні.
– Не хочеш іти далі, – саркастично промовив голос, – тоді я піду сам.
Ральф відчув глузливий тон. Він ненавидів Джека. Попіл, що виїдав очі, втома, страх – усе його дратувало.
– Тоді йди! Ми тут почекаємо!
Мовчанка.
– Ну? Чому не йдеш? Страшно?
Пляма в темряві, пляма, якою був Джек, відсунулась і почала віддалятися.
– Добре. До зустрічі.
Пляма зникла. Натомість з'явилася інша.
Ральф торкнувся коліном чогось твердого і хитнув осмалену й колючу на дотик колоду. Гострою звуглілою корою його дряпнуло під коліном, він зрозумів – це сів Роджер. Помацав довкола руками, опушився коло Роджера, а колода похитнулася на невидимому згарищі. Роджер, натурою відлюдькуватий, мовчав. Він не поділився своєю думкою про звіра, не пояснив Ральфові, чому поклав вирушити в цей божевільний похід. Просто сидів собі й погойдував колоду. Ральф почув швидкий, дратливий стукіт і зрозумів – це Роджер товче своєю дурною палицею.
Отак вони й сиділи: постукував палицею і гойдався мовчазний Роджер, а поряд кипів Ральф; навколо низьке небо важко нависало зірками, і тільки гора творила в ньому чорну діру.
Раптом десь над ним щось майнуло, хтось велетенськими відчайдушними скоками гнав по камінню чи попелу. На них вибіг Джек,
Голос його так тремтів і хрипів, що вони його ледве впізнали.
– Я бачив когось на горі.
Вони почули, як він спіткнувся об колоду; колода рвучко захиталась. Хвилину лежав мовчки, потім пробурмотів:
– Добре дивіться. Може, буде наздоганяти.
На них сипонув дощ попелу. Джек сів.
– Я бачив там, нагорі, щось надимається.
– Привиділося, – сказав Ральф, голос його дрижав, – бо й що б воно надималося? Нема таких тварин.
Роджер сказав слово, і вони аж підскочили – про нього забули.
– Жаба.
Джек захихотів і здригнувся.
– Добра мені жаба. Я чув звук. Щось ніби лопоче. Тоді надимається.
Ральф аж сам здивувався, не тому, що почув свій голос – голос був рівний, – а хоробрості своєї пропозиції.
– Ходімо перевіримо.
Вперше відтоді, як вони познайомилися з Джеком, Ральф відчув, що той вагається.
– Зараз?..
Голос відповів за нього:
– Звісно.
Він підвівся з колоди і рушив уперед, хрускаючи розтоптаними вуглинами, інші подалися слідом.
Тепер, коли голос його мовчав, стало чути внутрішній голос розуму та ще інші голоси. Роха називав його нерозумним дитям. Інший голос закликав не коїти дурниць; темрява та відчайдушність цієї спроби робили ніч неймовірною, як зуболікувальне крісло.
Коли вони підійшли до останньої крутовини, Джек та Роджер присунулися ближче, чорнильні плями обернулися на виразні постаті. Ніби змовившись. Зупинились і разом припали до землі. Позаду, на обрії, де за хвилину мав виглянути місяць, залишався клаптик яснішого неба. В лісі заревів вітер, він прибив лахміття до їхніх тіл.
Ральф заворушився.
– Ходімо.
Вони посунули вперед, Роджер трохи відставав.