Ясно світилася в нього усмішка, ко-ли він дививсь на товариша, і тепер така сама усмішка ясно осяяла і обличчя Сіддхартхи. Рана його розквітла, страждання його променилося, його "я" переливалося в єдність.
Цієї години Сіддхартха перестав опиратися долі, перестав страждати. На виду його зацвіла радість знання, якому не протистояла вже воля, яке осягло довершеність, яке перебуває в злагоді з рікою сущого, з життєвим потоком, яке сповнене співчуття, сповнене чужих радощів, яке віддане плинові, належить єдності.
Коли Васудева підвівся з колоди на березі, коли глянув Сіддхартсі в очі й побачив, що в них промениться радість знання, то легенько торкнувся рукою товаришевого плеча — по-своєму стримано, лагідно — і сказав:
— Цієї години я ждав, о друже. Ось вона і настала. Тепер дозволь, я піду. Довго я ждав цієї години, довго був перевізником Васудевою. Годі. Прощавай, моя хижо! Прощавай, моя річко! Прощавай, Сіддхартхо!
Сіддхартха низько вклонивсь Васудеві.
— Я знав, — тихо промовив він. — Підеш до лісу?
— Так, піду до лісу, піду до єдності, — відповів Васудева сяючи.
Сяючи вирушив він у дорогу. А Сіддхартха стояв і дививсь йому вслід. Щасливий, серйозний стояв він і бачив, що хода Васудевина сповнена миру і спокою, чоло промениться, постать вся світиться.
Говінда
Вкупі з іншими ченцями зайшов якось Говінда відпочити до гаю, що його куртизанка Камала подарувала колись Гаутаминим учням. Там він почув розмову про одного старого перевізника, який живе на річці, за день ходи від міста, і якого багато хто має за мудреця. І коли Говінда рушив далі, то надумав завернути на перевіз, бажаючи побачити того перевізника. Бо хоч Говінда ціле життя жив і праведно й молодші ченці його вік та невибагливість глибоко шанували, та неспокій, жадоба шукань у серці його не згасла.
І прийшов він до річки, попросив у старого перевозу й, коли вже на другому березі вони вийшли з човна, сказав:
— Багато добра ти нам робиш, багатьох уже з нас, ченців і прочан, переправив ти через річку. Чи не шукаєш і ти, перевізнику, праведного шляху?
Усміхнувся Сіддхартха старечими очима, промовив:
— Ти називаєш себе шукачем, о достойний, а самого літа вже он як обсіли, і носиш одіння Гаутаминих учнів.
— Я вже, звісно, старий, — Говінда сказав, — та шукати не кидаю. І не кину шукати, поки й віку мого, бо в цьому — моє призначення. Одначе, гадаю, шукав у житті і ти. Може, скажеш мені, о шановний, хоч слово?
Відповів Сіддхартха:
— Що ж тобі, о достойний, сказати? Може, те, що ти надто довго шукаєш? Що шукаєш, але не знаходиш?
— Як так? — здивувався Говінда.
— Коли хтось шукає, — провадив Сіддхартха, — то часто буває, що очі його бачать лиш те, що він шукає, і вже він не в змозі нічого знайти, ні для чого не в змозі відкритись, бо думає тільки про те, що шукає, бо має мету, бо вона його зачарувала. Шукати — це мати мету. А знаходити — це бути вільним, відкритим, не мати мети. Ти, о достойний, і справді, либонь, шукаєш, бо, йдучи до мети, не помічаєш того, що в тебе перед очима.
— Я й досі не доберу до пуття, — озвався Говінда, — про що ти оце говориш. Сказав Сіддхартха:
— Колись, о достойний, багато років тому ти вже побував на цій річці й побачив на березі чоловіка, що спав. Ти сів коло нього, щоб стерегти його сон. Одначе впізнати його, о Говіндо, ти не впізнав.
Вражений, немов заворожений, дивився чернець перевізнику в очі.
— Ти Сіддхартха? — нарешті промовив він нерішуче. — Я не впізнав би тебе і на цей раз! Щиро вітаю тебе, Сіддхартхо! Я тобі вельми радий! Ти дуже змінився, друже… Виходить, став перевізником?
Сіддхартха всміхнувся лагідно.
— Так, перевізником. Декотрі люди, Говіндо, мусять весь час мінятись, мусять вдягатися так і так, і один із них — я. Ласкаво прошу тебе, любий, зоставайся у мене на ніч.
І Говінда зоставсь ночувати у Сіддхартхиній хижі й ліг спати на ложі, що було колись Васудевине. Багато про що розпитував він у товариша юності, багато чого про себе і про своє життя мусив йому розповісти Сіддхартха.
А як другого ранку настала пора збиратись, Говінда не без вагань промовив такі слова:
— Перше ніж я піду своїм шляхом далі, дозволь мені, о Сіддхартхо, спитати у тебе іще щось. Чи є в тебе вчення? Чи є в тебе віра або знання, що його ти тримаєшся і що помагає тобі в житті й у твоїх праведних діяннях?
Відповів Сіддхартха:
— Ти ж знаєш, любий, що я ще замолоду — тоді, як жили ми з тобою в покутників у лісі, — перестав вірити у вчення та вчителів і відвернувся від них. Такий я й лишився. Одначе відтоді я мав учителів багато. Довго я вчився в одної вродливої куртизанки; вчив мене і багатий купець та кілька гравців у кості. А якось моїм учителем став навіть один прочанин — учень величного Будди: він сидів коло мене в лісі, поки я спав. Я повчився також і в нього і вдячний, дуже вдячний також і йому. Та найбільше навчився я тут, у цієї ось річки і в мого попередника, перевізника Васудеви. Він був дуже простий чоловік, той Васудева, не мислитель, але знав усе, що треба знати, і не з гірш від Гаутами. Він був Досконалий, святий.
Сказав Говінда:
— І досі ти, о Сіддхартхо, полюбляєш, як здається мені, трохи поглузувати. Я тобі вірю і знаю, що ти не ступаєш у слід жодного вчителя. Та чи не набув ти сам коли й не вчення, то бодай певних думок, чи не набув ти досвіду й знань, що стали твоїми власними і помагають тобі в житті? Якби ти мені щось розповів про це, то вельми потішив би моє серце.
Відповів Сіддхартха:
— Це правда, мав я й думки, і досвід — завше й всякчас. Іноді — якусь годину чи й цілий день — я відчував у собі знання так, як ото відчувають у серці життя. Небагато й траплялось тих думок, але пояснити тобі їх було б нелегко. Ось, любий Говіндо, одна із думок, які я набув: мудрість подарувати не можна. І якщо мудрець намагається її комусь подарувати, вона завжди обертається глупством.
— Ти жартуєш? — спитав Говінда.
— Я не жартую. Я кажу про те, що знайшов. Знання можна подарувати, а мудрість — ні. її можна знайти, нею можна жити, вона може до себе вабити, з нею можна робити чудо, але пояснити мудрість, навчити мудрості не можна. Це те, про що я, бувало, здогадувався ще хлопцем, те, що мене відштовхувало від учителів. І ще однієї думки дійшов я, Говіндо, яка теж тобі видасться жартом, а чи й безглуздям. Але це — найкраща з моїх думок. Ось вона: протилежність кожної правди — теж правда! Це означає, що правду можна виразити й убрати в словесні шати тоді лиш, коли вона однобока. Однобоке все, що можна осягти думкою й сказати словами, — однобоке, половинчасте, позбавлене цілісності, завершенос-ті, єдності. Коли величний Гаутама проповідує вчення й говорить про світ, він мусить ділити його на сансару й нірвану, на оману і правду, на страждання й спасіння. Інакше й не можна; той, хто хоче навчати, іншого шляху не має. Одначе сам світ, все суще навколо нас і в самих нас, ніколи не буває однобоке. Ніколи не буває просто людина чи просто діяння, цілком сансара чи цілком нірвана, ніколи людина не буває зовсім свята чи зовсім грішна. Так тільки здається, бо ми у полоні омани, гадаємо, начебто час — це щось дійсне. Час не дійсний, Говіндо, у цьому я переконувався вже багато разів. А позаяк час не дійсний, то проміжок, що нібито є між світом і вічністю, між стражданням і насолодою, між злом і добром, — також омана!
— Як це? — перепитав Говінда злякано.
— Ти слухай добре, любий, слухай добре! Грішник, що ним є я і що ним є ти, — він грішник. Та колись він знов стане Брахмою, досягне нірвани, стане Буддою… А те пер ь ось поглянь: це "колись" — омана, всього лиш словесний блуд! Шлях грішника не веде його до буддиста, розвиток грішникові чужий, хоч уявити речі інакше мислення наше й не годне. Ні, у грішнику — вже тепер, сьогодні — чаїться майбутній Будда, майбутнє його усе вже тут, і ти маєш у ньому, грішникові, в собі, у кожній людині шанувати грядущого, можливого, прихованого Будду. Світ, друже Говіндо, не можна назвати недосконалим або таким, що повільно посувається до досконалості. Ні, він досконалий у кожнісінькій миті, кожен гріх несе в собі прощення, в кожному малюкові вже є старець, у кожному немовляті — смерть, у кожному вмирущому — вічне життя. Ніхто не в змозі побачити, чи багато пройшов хтось інший на своїм шляху; в розбійникові й у гравцеві в кості ховається Будда, у брахманові ховається розбійник. У глибокому самоспогляданні можна усунути час і окинути зором колишнє, суще й грядуще життя воднораз, і тоді тут усе виявиться добрим, досконалим, усе виявиться Брахманом. Тому те, що є, мені видається добрим; смерть мені видається життям, гріх — святістю, розум — глупотою, і так і має бути, всьому потрібне лиш моє схвалення, лиш моя готовність, ласкава моя згода, і це мене влаштовує, це ніколи мені не зашкодить. Я на. власній плоті й на власній душі відчув, що гріх мені дуже потрібен, потрібні плотські втіхи, потяг до статків, до марнолюбства, потрібен щонайганебніший відчай — потрібен для того, щоб навчитися долати в собі опір, щоб навчитися любити світ, щоб уже не порівнювати його з якимсь мною омріяним, мною уявленим світом, мною вигаданою окремою досконалістю, а приймати його таким, який він є, і любити його, й усією душею йому належати… Ось, о Говіндо, декотрі з думок, що прийшли мені на розум.
Сіддхартха нахилився, підняв із землі камінця, зважив його в руці.
— Оце, — мовив лукаво він, — камінець. А настане час, і він, мабуть, зробиться землею, а з землі — рослиною, чи твариною, чи людиною. А колись я б сказав: "Цей камінець — просто собі камінець, він нічого не варт, він належить світові Майї. Та позаяк у коловороті перевтілень він може стати, либонь, і людиною, й духом, то я надаю ваги і йому". Отак, мабуть, я міркував би колись. Одначе тепер я міркую собі: "Цей камінець — камінець, але він і тварина, він і бог, він і Будда, я не шаную його й не люблю не через те, що колись він може стати тим чи тим, а через те, що він уже давно й завше всім цим є. І саме те, що він — камінець, що тепер, нині, він являється мені камінцем, саме тому я його люблю й бачу значення й глузд у кожному з його прожилок та заглиблень, у його жовтизні, в сіризні, у твердості, в звуці, що його камінець видає, коли я ним по чомусь постукаю, в тому, наскільки суха чи волога його поверхня.