— Він вимовив останнє слово таким тоном, що воно пролунало як смертельна образа.
Обличчя зникло з екрана, але голос виник знову, луною розкотившись по всьому кораблю через систему гучномовців.
— Солдати Барраяру, — звернувся він. — Ваш капітан зрадив імператора і Раду Міністрів. Не дайте йому зрадити і вас. Здайте його законній владі — вашому політофіцеру, в іншому випадку нам доведеться вбити безневинних разом з винними. Через п'ятнадцять хвилин ми вимкнемо систему життєзабезпечення.
— Вимкніть його, — роздратовано сказав Форкосиган.
— Не можу, сер, — відповів технік. Ботарі, який звик діяти рішуче, витяг з кобури плазмотрон і недбало вистрілив від стегна. Настінний динамік розлетівся вщент, і деяким довелося відхилятися від оплавлених осколків.
— Агов, він міг би нам ще придатися, — обурився Форкалоннер.
— Не варто, — втихомирив його жестом Форкосиган. — Спасибі, сержант.
Віддалена луна інших гучномовців продовжувала розноситися по всьому кораблю.
— Боюся, у нас нема часу для розробки складніших планів, — підсумував Форкосиган, очевидно закінчуючи нараду. — Беріться до здійснення вашої технічної ідеї, лейтенант Сен-Сімон: якщо встигнете вчасно — що ж, тим краще. Я думаю, всі погодяться з тим, що в даному випадку краще виявити розум, ніж відвагу.
Лейтенант кивнув і поспішив геть.
— Якщо його ідея не вдасться, то нам доведеться піти на штурм, — продовжував Форкосиган. — Вони цілком здатні вбити усіх, хто знаходиться на кораблі, і перезаписати бортовий журнал, щоб довести будь-яку вигадку. Деробей і Тейфас знають, як це влаштувати. Мені потрібні добровольці. Крім мене самого і Ботарі, звичайно.
У добровольці зголосилися всі.
— Готтіан і Форкалоннер виключаються. Хтось повинен залишитися, щоб пізніше виступити свідком того, що відбулося. Тепер порядок бою. Спочатку я, за мною — Ботарі, слідом — взводи Сигеля і Куша. Застосовувати тільки паралізатори — я не хочу, щоб який-небудь сліпий постріл зашкодив устаткування.
Кілька людей озирнулися на діру в стіні, де раніше був гучномовець.
— Сер, — відчайдушно заговорив Форкалоннер, — я не згоден з цим бойовим порядком. Вони обов'язково будуть використовувати бластери. В того, хто ввійде в двері першим, нема шансів.
Форкосиган зупинив пильний погляд на підлеглому, і через кілька секунд той, збентежившись, опустив очі.
— Слухаюся, сер.
Раптом пролунав басовитий голос:
— Командор-лейтенант Форкалоннер правий, сер.
Здригнувшись від несподіванки, Корделія зрозуміла, що це заговорив Ботарі.
— Перше місце за правом належить мені. Я його заслужив. — Він повернувся до свого капітана, рухаючи вузькими щелепами. — Воно належить мені.
Вони зустрілися розуміючими поглядами.
— Добре, сержант, — поступився Форкосиган. — Спочатку ви, потім я, інші у вже вказаному порядку. Йдемо.
Всі попрямували до виходу; Форкосиган затримався поруч з нею.
— Боюся, що мені все-таки не вдасться цим літом погуляти по набережній.
Корделія безпомічно похитала головою — в неї уже виникла жахливо зухвала ідея.
— Я... я повинна взяти назад зобов'язання залишатися полоненою.
Форкосиган не розуміюче подивився на неї, але вирішив пропустити повз вуха дивну фразу, кваплячись сказати головне:
— Якщо трапиться так, що я виявлюсь в становищі вашого мічмана Дюбауера... пам'ятайте про мій вибір. Якщо ви зможете змусити себе, я б хотів, щоб ви зробили це своєю рукою. Я попереджу Форкалоннера. Ви даєте слово?
— Так.
— Вам краще лишатися в каюті, поки все закінчиться. — Він нерішуче простягнув руку і торкнувся завитка її рудого волосся, яке упало на плече, потім відсунувся і відійшов вбік. Корделія зірвалася з місця і помчала по коридору; пропаганда Раднова безглуздо гуділа в неї в вухах. У голові стрімко дозрівав план. Її розум, що виявився в становищі вершника, якого несе, не знати куди, скажений кінь, розпачливо волав: "Ти не зобов'язана допомагати цим барраярцям, твоя турбота — Колонія Бета, Ст'юбен, "Рене Магрітт", ти повинна втекти і попередити..."
Вона ввірвалася у свою каюту. Чудо з чудес: Ст'юбен і Лей все ще були тут. Вони підняли голови і стривожились її ошалілим виглядом.
— Йдіть в лазарет. Заберіть Дюбауера і відведіть його в катер. Коли Піт і Мак повинні вийти на зв'язок, якщо не знайдуть його?
— Через... — Лей глянув на годинник, — десять хвилин.
— Слава Богу. Коли прийдете в лазарет, скажете хірургу, що капітан Форкосиган наказав вам відвести Дюбауера до мене. Лей, ти почекаєш у коридорі — тобі будь-як не ошукати хірурга. Дюбауер не може говорити. Не дивуйтеся його стану. Коли дістанетеся до катера, то чекайте — покажи-но свій хроно, Лей — до 0620 за нашим корабельним часом, потім вилітайте. Якщо до цього часу я не повернуся — отже, я залишаюся. Повний вперед і не озиратися. Скільки конкретно людей у Раднова і Деробея?
— Десять або одинадцять, напевно, — відповів Ст'юбен.
— Добре. Дай мені свій паралізатор. Йдіть. Йдіть. Йдіть.
— Капітан, ми ж прилетіли сюди за вами! — вигукнув вражений Ст'юбен.
Корделія була не в змозі підібрати потрібні слова. Натомість вона поклала руку йому на плече і вимовила:
— Я знаю. Спасибі.
І побігла геть.
Піднявшись на поверх вище технічного відсіку, вона опинилася на перетині двох коридорів. В одному з них група захоплення вже готувалася до штурму, перевіряючи зброю, а в іншому, вужчому, знаходилося всього двоє чоловік, що охороняли люк нижньої палуби — це була межа, за якою починалась територія, яка прострілюється Радновим. Впізнавши в одному з вартових старшину Нілезу, Корделія кинулася до нього.
— Мене надіслав капітан Форкосиган, — натхненно збрехала вона. — Він хоче, щоб я, як особа нейтральна, зробила останню спробу почати переговори.
— Безглузда витрата часу, — зауважив Нілеза.
— На це він і розраховує, — імпровізувала вона на ходу. — Я буду відволікати їх розмовами, поки він готується до штурму. Ви зможете провести мене туди, не переполошивши інших?
— Напевно, можна спробувати. — Нілеза пройшов вперед і розгерметизував круглий люк в підлозі на самому кінці коридору.
— Скільки чоловік охороняє цей вхід? — прошептала вона.
— Двоє або троє, по-моєму.
Під кришкою люка виявився вузький прохід-колодязь, на стінці якого були закріплені сходи, а посередині — щогла.
— Агов, Вентц! — крикнув Нілеза вниз.
— Хто це? — долетів відтіля голос.
— Це я, Нілеза. Капітан Форкосиган хоче послати вниз цю бетанську жіночку побалакати з Радновим.
— Навіщо?
— Як мені знати? Це ви ставите камери спостереження біля кожного ліжка. Може, вона не така вже й гарна підстилка. — Нілеза підняв очі і красномовно знизав плечима, перепрошуючи. Вона заспокоююче кивнула.
Внизу пошепки сперечалися.
— Вона озброєна?
Корделія, яка перевіряла обидва свої паралізатори, похитала головою.
— А ти б довірив зброю бетанці? — риторично запитав Нілеза, спантеличено спостерігаючи за її приготуваннями.
— Добре. Ти впускаєш її, закриваєш люк, а потім вона стрибає вниз. Якщо не задраїш люк до того, як вона стрибне, ми її пристрілимо. Зрозумів?
— Ага.
— Куди я потраплю, коли зістрибну вниз? — запитала вона в Нілези.
— Кепська місцина. Ви виявитеся в чомусь подібному до ніші складського приміщення, яке примикає до основної рубки керування. Потрапити туди можна тільки по одному, і ви будете стирчати там, як мішень, а з трьох боків гладкі стіни. Цей тамбур спеціально так спланований.
— Отже, нема способу напасти на них звідси? Я маю на увазі — ви не збираєтеся?
— Нізащо на світі.
— Добре. Спасибі.
Корделія пірнула в люк, і Нілеза закрив за нею кришку з таким звуком, достоту це була кришка труни.
— Добре, — долинув знизу голос. — Стрибай.
— Тут високо, — відгукнулася вона, без зусиль зобразивши тремтіння в голосі. — Я боюся.
— Тьфу, дурка. Стрибай, я тебе спіймаю.
— Добре.
Вона обхопила щоглу ногами й однією рукою. Коли вона запихала другий паралізатор в кобуру, рука її тремтіла. До горла підступила гірка жовч. Корделія ковтнула, зробила глибокий вдих, взяла паралізатор напоготів і зістрибнула вниз.
Вона приземлилася віч-на-віч до чоловіка, який стояв внизу: свій нейробластер він недбало тримав на рівні її талії. Побачивши паралізатор він широко розкрив очі. Її врятував барраярський звичай включати в екіпаж тільки чоловіків: він якусь частку секунди коливався, перш ніж вистрілити в жінку. Скориставшись його затримкою, Корделія вистрілила першою. Він обм'як і важко навалився на неї, впершись головою в плече. Вона підхопила його, тримаючи перед собою замість щита.
Другим пострілом вона вклала наступного вартового, що уже підняв нейробластер. Третій охоронець поспішно вистрілив: заряд втрапив в спину людини, яку Корделія тримала перед собою, але все-таки трохи зачепив і її, обпаливши ліве стегно. Спалахнув пронизливий біль, але крізь її стиснуті зуби не вирвалося ані звуку. З інстинктивною берсеркерівською влучністю, яка йшла немов звідкись ззовні, Корделія вклала й третього. І відразу ж заходилася дико оглядатися по боках в пошуках укриття.
Вздовж стелі тяглося кілька труб. Люди, що входять у кімнату, звичайно дивляться вниз і по боках, і тільки потім здогадуються підняти очі нагору. Засунувши паралізатор за пояс, Корделія здійснила стрибок, який будь-що не змогла б повторити на тверезу голову, підтяглася між двома трубами й влаштувалася під броньованою стелею. Беззвучно дихаючи відкритим ротом, вона знову витягла паралізатор і приготувалася зустріти кожного, хто ввійде через овальні двері, які ведуть у головний технічний відсік.
— Що там за шум? Що відбувається?
— Кинь гранату і загерметизуй двері.
— Не можна, там наші люди.
— Вентц, доповідай ситуацію!
Мовчання.
— Ти підеш туди, Тейфас.
— Чому я?
— Тому що я тобі наказую.
Тейфас обережно прокрався в тамбур, переступивши через поріг ледве чи не навшпиньках. Він очманіло оглядався по боках. Боячись, що двері замкнуть і загерметизують, якщо знову почують стрілянину, Корделія дочекалася, поки він, нарешті, підняв очі нагору.
Чарівно посміхнувшись, Корделія помахала йому рукою.
— Закрий двері, — промовила вона одними губами.
Він завмер, уп'явшись на неї, і на обличчі його відбилась дуже дивна гама почуттів: здивування, надія, гнів — все одночасно. Розтруб нейробластера, націлений безпосередньо їй у голову, здавався величезним, як прожектор.