Аріель

Олександр Бєляєв

Сторінка 18 з 33

І сімсот лаків рупій... за сім шрамів на тілі, які ти дістав.

Мохіта вклонився до землі. Стільки тисяч рупій раджа, звичайно, не дасть йому, та все ж не залишить без нагороди.

— Послухай, Сідха, залишайся у мене, і ти не жалкуватимеш.

В залу ввійшла раджина Шьяма.

Шьяма була в національному вбранні. Золотий обруч художньої карбованої роботи прикрашав чоло і був прикріплений до чорного волосся шпилькою з великими каменями смарагдів і кривавих рубінів, масивне намисто кованого золота облягало шию, на ногах низько спускалися платинові обручі з брязкальцями. На ній було яскравозелене плаття, як і належить правовірній, і руки її від пліч до кистей вкривали золоті зап'ястя, перев'язані шовковими шнурками, що підтримували також і ламкі скляні браслети, спущені на кисті рук. Серед усіх цих оздоб тубільної роботи на руках раджини було кілька золотих браслетів з коштовними каменями роботи найкращих паризьких ювелірів.

Дивлячись на неї, важко було собі уявити, що ця жінка, схожа на казкову царицю, вміє ходити в європейських платтях і туфлях на високих каблуках.

— Послухай, Шьяма... — сказав раджа. — Мохіта роздобув мені чудо.

При цьому вірний наперсник почав усміхатися й кланятися. Раджа вже був у доброму настрої і хотів загладити свій вибух гніву похвалою Мохіті в присутності дружини.

— Дивись, цей юнак уміє літати, — говорив він далі, вказуючи на Аріеля пальцем з нанизаними до середнього суглоба перснями.

— Так це він! Я вже чула, що він врятував Аната. Його треба винагородити за це, — сказала Шьяма, наближаючись до Аріеля. — Чому він зв'язаний? Бідолаха!.. І який гарний!.. Розв'яжіть йому руки! — наказала вона слугам.

— Розв'яжіть руки, але обв'яжіть вірьовкою навколо тіла, — поспішив сказати раджа, неспокійно засовавшись на подушці. — І тримайте міцніше кінець вірьовки!.. Ну, а тепер, Сіддха, покажи, що ти вмієш.

Цього разу Аріель почав зараз же підійматися в повітря. Слуги поступово попускали вірьовку, ніби від прив'язаного аеростата. Аріель піднявся до високої стелі і почав описувати кола, розглядаючи ліпні оздоби.

Раджа з цікавістю і занепокоєнням стежив за ним, відкинувшись на подушки. Шьяма стала віддалік, щоб краще бачити, і стежила за літаючою людиною — обличчя її зблідло від хвилювання.

— Дивовижно! — вигукнула вона.

— Досить, Сіддха! Спускайся.

Аріель спустився.

— Що все це означає? — спитала схвильована Шьяма. — Хто він? Бог? Людина?

— Сіддха не хоче сказати нам про це, — відповів раджа. — Але він скаже і житиме в нас. Правда ж, Сіддха? І ти не полетиш від нас? Бог ти чи людина, але тобі й на небі не буде так добре, як у мене. Не полетиш?

— Ні!

— Ну от і чудово. Але, — не ображайся тільки, — поки що ми все ж таки наглядатимемо за тобою.

— Ти, може, голодний, Сіддха? — дружелюбно спитала Шьяма. Аріель поглянув на неї з вдячністю. Про це могла подумати тільки жінка.

Та Аріель трохи помилився: Шьяма була доброю жінкою, але, задаючи це запитання, вона мала приховану думку: "Боги не потребують їжі". І своєю відповіддю Сіддха відкриє свою сутність — божеську чи людську.

— Так, я виголодався, — просто відповів Аріель, посміхнувшись.

"Не бог!" — подумала Шьяма.

А раджа півголосом давав Мохіті найсуворіші і найточніші вказівки про те, як берегти і доглядати Сіддху.

На закінчення, знявши з пальця два персні, раджа кинув їх Мохіті.

Мир було відновлено.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

ЗГОДЕН

Аріеля відвели в кімнату, розташовану поряд з спальнею раджі. Раджа хотів, щоб Сіддха був якнайближче до нього.

До літаючої істоти приставили дванадцять слуг, так наче він був принцем крові. А втім, слуги разом з тим і стерегли полоненого.

З низькими поклонами вони запропонували панові Сіддсі прийняти ванну з пахучими есенціями, одягли його в дороге вбрання, принесли щедрий і смачний обід.

Серед фруктів були рідкісні плоди, в тому числі бірманські мангустани, яких Аріель ніколи не бачив і не знав, як їх їсти. Зніяковілий, він душив і щипав плоди, пробував кусати.

Величний, як брамін, поважний сивий індус, що прислуговував йому за столом, сказав, ховаючи в устах посмішку:

— Розріж їх ножем, пане, і покуштуй те, що міститься всередині.

"Як для бога, то він не так уже й багато знає", — подумав старик.

Після обіду Аріель із задоволенням ліг на тахті. Смаглявий хлопчик, схилившись над ним, обвівав його віялом. Повз високе, заґратоване вікно пролітали ластівки, і Аріель заздрив їм.

Тут краще, ніж у Дандараті, і все ж він неспокійний. Він уже міг скласти собі уявлення про раджу, який з такою легкістю переходить від ласки до жорстокості. Зараз Аріелю добре, але що чекає його завтра?.. З яким задоволенням він обміняв би цю позолочену клітку на скромну хатину Нізмата! А що думають про нього старик, Лоліта й Шарад? Він зник так раптово... Невже він приречений переходити з однієї клітки в іншу все життя? Чому він не такий вільний, як ластівки? Коли б не ці залізні грати, Аріель полетів би разом з ними в блакитний простір неба.

На протязі дня раджа кілька разів зазирав у кімнату Аріеля, ласкаво питав, чи добре йому, чи задоволений він харчами й слугами.

Раджі не терпілось погратися з новою іграшкою, але Шьяма переконала його не турбувати Сіддху — нехай сьогодні відпочине. А раджа, незважаючи на свій східний деспотизм, багато чим поступався своїй коханій раджині, яка вважалась однією з найкращих і найрозумніших жінок Індії і була йому корисною помічницею в його справах з сагибами. Того, чого не міг добитися від сагибів він, Шьяма легко добивалася кількома влучно сказаними словами й чарівною посмішкою.

І вночі, не раз прокидаючись від легкого шарудіння, Аріель бачив біля себе раджу в халаті й туфлях із загнутими догори носками.

Вранці двері відчинились, увійшов раджа в тому ж халаті, з пачкою газет у руках і, сівши біля Аріеля, сказав:

— Ось ми дещо й узнали про тебе, Сіддха! Я не люблю читати газет, але мій секретар показав мені замітку про літаючу людину. Це, звичайно, ти. І, звичайно, не вчора на дорозі біля мого палацу виник ти в цьому світі... Послухай, Сіддха, чи хто б ти не був, — лагідно і ніжно, мов голуб, воркував раджа. — Довірся мені, і ти не прогадаєш... Ходімо, я покажу тобі дещо. Але я вже попереджав тебе. Не ображайся: поки ми не домовились і не стали друзями, я триматиму тебе на ланцюжку. Мої ковалі і ювеліри працювали цілу ніч і зробили золотий ланцюг. Але він важкуватий і водночас недосить міцний. Довелося зробити залізний з золотим обручем-поясом. Пареш! — гукнув раджа.

Подзвонюючи ланцюгом, увійшов слуга, надів на Аріеля, оперезавши талію, золотий обруч, замкнув його і передав раджі ключ і кінець ланцюга.

— Ходімо! — повторив раджа, міцно тримаючи в руках ланцюг.

Він повів Аріеля нескінченною анфіладою залів, оздоблених золотом, мармуром, слоновою кісткою, майолікою. Скрізь мозаїка, ліплення, інкрустації, вази, статуї, квіти...

Стіни одного залу були поспіль вкриті янтарем, іншого — гірським кришталем, третього — пластинами з слонової кістки. Над дверима висіли величезні слонові ікла в золотій оправі, оздоблені найдрібнішою різьбою.

З "слонового залу" сходи вели вниз.

Вони спускалися довго, аж поки не прийшли в підземелля. Раджа взяв світильник і пішов коридором, освітлюючи шлях. Ще одні сходи, в ще глибше підземелля, і, нарешті, вони зупинилися перед чавунними дверима з литими барельєфами, що зображали фантастичних змій і драконів.

— Ми зараз під озером, яке ти бачив, — сказав раджа і відчинив важкі двері. — Йди.

"Чи не хоче бува раджа посадити мене в підземелля?" — подумав Аріель, входячи в темне приміщення.

Раптом щось клацнуло, і спалахнуло сліпуче світло.

Уздовж стін, під низьким кам'яним склепінням, стояли шкатулки з обкутими міддю кришками. Ці кришки раптом підстрибнули, і перед враженим поглядом Аріеля несподівано постало видовище, яке рідко доводиться бачити людині. Одні шкатулки, неначе кров'ю, були наповнені вщерть крупними рубінами, другі — смарагдами кольору морської води, в третіх райдугою виблискували алмази та діаманти... Тут були скриньки з топазами, хризолітами, перлами, бірюзою, агатами, сапфірами, гранатами, хризопразами, аквамаринами, турмалінами... Червоні, блакитні, чорні, зелені, жовті, блискучі і матові камені...

Далі стояли невеликі скрині із злитками золота, золотим піском, сріблом, платиною.

Здавалося неймовірним, що стільки скарбів зібрано в одному палаці, у однієї людини.

— Ти розумієш, Сіддха, що означає це красиве каміння і золото? Це влада над людьми. Один камінець У руку — і перший-ліпший чиновник-сагиб зробить усе, що я забажаю... Я вже давав їм немало таких камінців. Камінець трохи більший — і віце-король Індії зробить усе, що я захочу, камінець ще більший — і сам король Великобританії надсилає мені з люб'язними листами грамоту на титул сера. Я покажу їх тобі. Так ось, Сіддха, хто б ти не був, яке б не було твоє минуле, я зможу залишити тебе, якщо ти сам побажаєш. І ти матимеш у мене те, чого ніде не знайдеш. Подумай. Можеш зараз не давати відповіді. Я прийду до тебе після сніданку.

Вони повернулись у палац.

Аріель залишився сам. Він найбільше боявся знову потрапити в руки Пірса. І ніхто, крім раджі, не зможе захистити Аріеля, якщо Пірс розшукає його. В цьому Аріель не сумнівався. Поки що раджа прихильно ставиться до нього. Чому б і не віддатися в його руки? Лоліта близько, з нею він зуміє побачитись. "Коли ж раджа змінить милість на гнів... — Аріель посміхнувся і підлетів до стелі. — Невже не пощастить полетіти від нього?"

І коли раджа з'явився після сніданку, Аріель правдиво розповів усе, що знав про себе і про школу Дандарата.

Раджа дуже зацікавився його розповіддю і особливо школою.

— А чи немає там ще якихось чудесних юнаків, подібних до тебе? — спитав він.

— Є такі, тіло яких може світитися або видихати аромат, є відгадувачі думок, провісники майбутнього...

— Треба буде неодмінно сказати Мохіті про це. Але ти, юначе, все ж таки чудо з чудес. Отож чи згоден ти залишитися в мене з доброї волі? Якщо згоден, то я зніму грати з вікна і кину в ставок цей ланцюг.

"А коли не буду згоден, ти кинеш у ставок мене", — подумав Аріель і відповів:

— Згоден. Але як звуть тебе і хто ти?

Раджа розсміявся.

— Ти справді з неба впав.

15 16 17 18 19 20 21