Своїх шефів вони називають виключно за ініціалами:
— Хіба ФХП вже поговорив з ПІТ?
— Треба обговорити це з ЖФД.
— Пі-Пі-ЕМ із ХПТ і РГП пройшло нормально?
— Так, але ЛЖ та АД нічого не затвердили.
Решту часу вони буркотіли і висловлювали невдоволення скороченням талонів на обіди. Октав кожного разу намагається сміятися голосніше за всіх, інколи в нього це навіть виходить.
6.
Після чоловіків, яких не пощастило впіймати, жінки стають такими, що їх важко переконати. У літаку, що прямував у зворотному напрямку кілька днів по тому, Софі читала поштову листівку від Октава і не знаходила в ній нічого цікавого. Вона чекала на його дитину, але більше не кохала його. Уже більше місяця вона зраджувала його з Марком Марроньє. Він запросив її до себе в Сенегал, де вирішив продовжити відпустку.
Спочатку вона неймовірно страждала. Розійтися з коханим чоловіком і носити його дитину — це потребує надлюдських зусиль, ні, треба уточнити, нелюдських зусиль: звіриної сили. Це все одно, що довго-довго відрізати собі ногу, без знеболювальних та іржавим ножем. Потім вона вирішила метатися. її кохання перетворилося на ненависть, тому вона й зателефонувала босу Октава, на якого працювала кілька років тому. Він запросив її на обід, і отут, у ресторані "Quai Ouest", вона здалася — розревілася і виклала все як є. Марроньє тільки-но розстався зі своєю останньою манекенницею, тому вся ця історія влучно збіглася з його сердечною незайнятістю. Він замовив "севіш із пектункулюсом та рибою в маринаді". [143]
Октав зателефонував Софі на мобільний тоді, коли Мар-ронье вже гладив її ногу.
— Алло! Софі? Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки?
— У мене немає твого номера.
— Як це так, немає мого номера?
— Я стерла його зі свого мобільного.
— Але чому?
— У мене не вистачало вільного місця.
Вона поклала слухавку, вимкнула мобільний і дозволила поцілувати себе над вазочкою з шоколадним десертом. Наступного дня вона змінила номер телефону.
Софі витирала з пам'яті все, що їй заважало.
Октав нічого не знав про її роман із Марроньє, хоча ця новина могла б зробити його щасливим: якщо тобі наставляє роги твій шеф, можеш сподіватися на звільнення. Літак, у якому летіла Софі, також не розбився. Марроньє чекав на неї в аеропорті в Дакарі. Вони кохалися раз на день протягом тижня. Обидва уже були в тому віці, коли і цього аж надто вистачає. Ніхто з них не страждав, їм подобалося байдикувати разом. Все їм здавалося тепер таким простим і несподівано очевидним. Не те що люди з роками стають більш щасливими, просто вони занижують планку. Стають толерантними, неупередженими, визнають свої невдачі. Використовують кожну мить відстрочки. Марк і Софі не підходили одне одному, але їм було добре разом, що зустрічається рідше. Єдине, що їх дратувало, так це збіг їхніх імен із назвою бездарного серіалу "Марк і Софі".
Часом не через це вони вирішили померти? Чи...
ЗАЛИШАЙТЕСЯ З НАМИ! ПРОДОВЖЕННЯ РОМАНУ — ПІСЛЯ РЕКЛАМИ!
МОЛОДИЙ БОРОДАТИЙ ДИЛЕР СТОЇТЬ НА ВЕРШИНІ ЗВАЛИЩА, ШИРОКО РОЗКИНУВШИ РУКИ. НАВКОЛО НЬОГО ЗІБРАЛАСЯ ДЮЖИНА КЛІЄНТІВ. ВОНИ ВДЯГНУТІ У СВЕТРИ ЗКАПЮШОНАШ,КУРТт"К-ХШ",БЕЙСБОЛКИ1РІЗНОМАНПНІ ШОРТИ. ВОНИ ВШАНОВУЮТЬ ЙОГО СЕРЕД ЦЬОГО ПУСТИЩА
РАПТОМ ДИЛЕР ГОВОРИТЬ:
— ІСТИННО КАЖУ ВАМ,ХТО З ВАС ПЕРШИМ КИНЕ У МЕНЕ КАМІНЬ?
ОДИН З АПОСТОЛІВ ПОДАЄ ЙОМУ СТВЕРДІЛУ ГРУДКУ КОКАЇНУ:
— ГОСПОДЬ, ПРИЙМИ ЦЕ.
ТУТ ЛУНАЮТЬ НЕБЕСНІ СПІВИ, 13 НЕБА НА ЦЮ БІЛУ ГРУДКУ КОКАЇНУ В РУКАХ НАШОГО СВЯТОГОДИЛЕРА ПАДАЄПРОМІНЬ СВІТЛА
— ТИ КАМІНЬ, І НА ЦЬОМУ КАМЕНІ Я ЗБУДУЮ ЦЕРКВУ СВОЮ. ПОТІМ НАША БОРОДАТА СУПЕРЗІРКА РОЗТИРАЄ ГРУДКУ
В РУКАХ,АБИПЕРЕТВОРИТИ їїНА БІЛИЙПОРОШОК. КОЛИ ВІН РОЗКРИВАЄ РУКУ, ТО НА ЙОГО ДОЛОНІ ВИДНО ДВАНАДЦЯТЬ АБСОЛЮТНО РІВНИХ "ДОРІЖОК" КОКАЇНУ.
— ПРИЙШТЬЦЕІНЮХАЙТЕ,ЦЕДУШАМОЯ,ЯКУЯВЩДАЮ ВАМ.
ДВАНАДЦЯТЬ УЧНІВ ПАДАЮТЬ НА КОЛІНА, ПРЯМО НА СМПТЯ, І КРИЧАТЬ:
— АЛІЛУЯ! ВІН ПОМНОЖИВ "ДОРІЖКИ"!
PACKSHOT: КУПКА БІЛОГО ПОРОШКУ У ФОРМІ ХРЕСТА ІЗ ЗАСТРОМЛЕНИМИ В НЬОГО СОЛОМИНАМИ.
СЛОГАН (ГОЛОС ЗА КАДРОМ): КОКАЇН. СПРОБУЄШ ЄДИНИЙ РАЗ, НАЛЮБУЄШСЯ БАГАТО РАЗІВ.
IV. МИ
Аби наше звернення до публіки
справило на неї значне враження,
ми мусили убивати людей.
Теодор Кашинскі,
так званий "Унабомбер".
З маніфесту, надрукованого
у "Washington Post" і "New York Times"
19 вересня 1995 року
1.
Ми всі були шоковані самогубством Марка. Але не можна сказати, що його вчинок нас спантеличив. За офіційною версією його віднесло підводною течією в морі на узбережжі Салі. Але ми ж бо прекрасно знаємо, що він потонув сам, аби позбутися свого гнітючого життя. Ми помічали, що його посідають постійні депресії, відчували, що він бореться із собою, підживлювалися його удаваним запалом і квапливо змінювали тему, коли він заводив розмови про самогубство. Ми заплющували очі на те, що Марк поволі вбивав себе, ми нічого не робили, аби врятувати його. Ми поховали його ще до його смерті. "Король майже мертвий, хай живе король!" На похороні, який відбувався на цвинтарі Баньйо, 300 рекламістів щосили давили сльозу, причому найбільше терли очі ті, хто його не переносив і завжди бажав йому смерті, — вони відчували свою провину в тому, що їхня мрія здійснилася, і тепер мучилися питанням, кого ж їм віднині ненавидіти. Щоб досягти успіхів у рекламі, просто необхідний ворог, аби його трощити; раптова ж втрата такого стимулу страшенно спантеличує.
Ми були б не проти, якби ця церемонія виявилася оманою. Ми стояли на похованні величезного провокатора, [149] дивилися, як у землю опускають труну, і не втрачали надії, що це найвдаліша Маркова витівка. Яке б це було щастя, якби раптом камера від'їхала убік і ми б побачили, що ця церемонія — насправді просто вистава: священик виявився б підстаркуватим актором, заплакані друзі почали б сміятися, десь позаду команда техніків збирала б проводи, а режисер кричав би: "Знято!" На жаль, ніхто "Знято!" не кричав.
Дуже часто нам хочеться, аби наше життя було лише оманою. Нам хотілося б прокинутися і, як у поганому фільмі, вирішити в такий спосіб усі проблеми. Тільки-но герой починає потопати в кіно, бац! — і він прокидається! Скільки разів ми бачили подібне на екранах: героя переслідує докучлива і кровожерна тварюка, ось вона заганяє його в пастку, і якраз у той момент, коли жахливий монстр збирається зжерти героя, — бах! — і той схоплюється у власному ліжку весь спітнілий. Чому ж так ніколи не буває в житті? Га?
Як прокинутися, якщо не спиш?
Перед нами стояла труна зі справжнісіньким прахом усередині (Чарлі навіть спромігся сховати жменьку в кишеню). Ми заливалися справжніми сльозами. Ми — це значить усе європейське представництво "Росса": Джеф, Філіп, Чарлі, Оділь, стажери, керівники, ледарі, і я, Октав, із серветками "Kleenex", той самий Октав, якого ніхто не звільнив, який і сам не звільнився, який лише трохи розчарований, що Софі так і не повернулася. Ми — це значить усі паразити, які живуть на гроші "Росса": власники телевізійних каналів, акціонери великих радіостанцій, співаки, актори, фотографи, дизайнери, політики, шеф-редактори журналів, директори великих магазинів, ми — які [150] все вирішують, формують громадську думку, ми — продажні артисти, визнані чи прокляті, — усі ми плакали. Ми оплакували нашу жалюгідну долю: коли помирає рекламіст, про це не пишуть у газетах, не дають повідомлень у траурних рамках, через це не переривають програм телебачення; залишаються лише непродані проекти та рахунок, нікому вже не потрібний рахунок під секретним номером у Швейцарії. Коли помирає рекламіст, не відбувається нічого, просто на його місце приходить живий рекламіст.
2.
Кілька днів по тому, Південне узбережжя Маямі. Навколо — памелиандерсон усіх розмірів, жанклодвандамів — хоч греблю гати. Ми всі перетворилися на "друзів". Перш ніж підставити своє обличчя сонцю, ми засмагали під ультрафіолетовою лампою. Аби бути "за свого" серед тутешніх, чоловікам слід скидатися на актора з порнухи, а жінкам — на "бімбо". Ми наркоманимо, бо ані алкоголь, ані музика не розв'язують нам більше язика. Ми живемо у світі, де лишилася одна пригода — покохатися без гон-дона. Чому ми всі постійно женемося за красою? Бо цей світ потворний аж до нудоти. Ми хочемо бути гарними, бо хочемо бути кращими. Пластична хірургія — це остання ідеологія, яка нам залишилася. Тут усі мають однакові губи. Світ страшиться перспективи клонування людини, але воно давно вже існує, і зветься воно "plastic surgery". У всіх місцевих барах Шер виспівує "Чи віриш ти в життя після кохання?" Ми ж повинні запитати у себе, чи віримо ми в життя після людей? В існування чарівних пост-людських істот, позбавлених такої несправедливої потворності, всесвітньою столицею яких і стане Маямі? У нас у всіх буде однакове опукле невинне чоло, дуже ніжна [152] атласна шкіра, мигдалеподібні очі; усі матимуть право на довгі пальці з темним лаком на нігтях, усім роздаватимуть пухлі губи, високі вилиці, м'якенькі вушка, задерикуваті носики, гладеньке волосся, граційні та напарфумовані шиї, і, що особливо важливо, гострі лікті. Лікті всім! Уперед за демократизацію ліктів! Як скромно зізналася Поліна Порізкова в одному інтерв'ю: "Мені приємно, що люди вважають мене вродливою, але це всього лише питання математики — кількість міліметрів між моїми очима та підборіддям".
Ми з Чарлі розмовляємо по мобільних телефонах прямо в морі. Ми їздимо на пляж в гігантських джипах. Незважаючи на смерть Марроньє, ми не відмінили зйомки "Мегрелет" — забагато грошей уже було вкладено у виробництво. Одного разу Чарлі дістав зі своєї кишені невеличку коробочку із прахом Марроньє і розпорошив його над водою. Це те, чого б і хотів Марк: розчинитися у хвилях Маямі. Ще трохи пороху залишилося в його долоні, і у мене щодо цього залишку з'явилася ідея. Я попросив його витягти руку і розкрити долоню сонцю. Я нахилився і втягнув носом те, що залишилося від мого друга і вчителя Марка Марроньє. I've got Marronnier runnin' around my brain!(1)
(1) У мене Марроньє бігає навколо мозку (англ.). Перифраз пісні "Roxette".
Якщо ви знайдете в цьому місті хоч одну потворну дівчину, повідомте нас про це. Ті, хто згідно зі статистикою скрізь по світу становлять меншість (вродливі та мускулисті), тут уважаються нормою, і від цього стає страшенно [153] нудно (хоча нагадаю вам, що я затятий прихильник нудьги).