Я змок до рубця, але ці вовняні блузи гріють навіть мокрі. Отож нам не холодно. Тільки рука, якою я тримаю стерно, ціпеніє на дощі.
– Оце швидкість! – каже Матюрет. – Кілометрів сорок на годину, а то й більше. Як ви гадаєте, скільки часу ми вже пливемо?
– Зараз я тобі скажу, – озивається Клузйо. – Зачекай трохи… Три години п'ятнадцять хвилин.
– Ти з глузду з'їхав! Як ти дізнався?
– Як тільки ми відчалили, я почав відлічувати по триста секунд і щоразу відривав клаптик картону. В мене набралося тридцять дев'ять клаптиків. Один клаптик – це п'ять хвилин, а разом виходить три години п'ятнадцять хвилин. Якщо я не помилився, то за п'ятнадцять-двадцять хвилин ми перестанемо спускатися вниз і попливемо назад – туди, звідки відпливли.
Я повертаю стерно праворуч, намагаючись перетнути річку навскоси й дійти до берега Нідерландської Гвіани. Та не встигаємо ми дістатися до заростів, як течія зупиняється. Ми вже не пливемо ні вниз, ні вгору. Кидаємо курити, не розмовляємо вголос, тільки перешіптуємося: "Бери весла й греби!" Я теж веслую, притримуючи весло правим боком. Човен тихо причалює до заростей, ми хапаємося за гілки й запливаємо під них. Ось ми й під деревами. Річка сіра, огорнена туманом. Коли б не припливи й відпливи, то важко було б сказати, з якого боку море й де середина річки.
Щасливе відплиття
Приплив триватиме шість годин, а потім нам чекати ще півтори години. Отож я, хоч і дуже збуджений, можу поспати цілих сім годин. Мені треба відпочити, інакше як я триматимусь у морі? Я влягаюся між бочкою і щоглою. Матюрет напинає між лавою та бочкою ковдру, і під цим дахом я засинаю. Ніщо не порушує мого глибокого сну – ні кошмари, ні дощ, ні навіть те, що в боки скрізь муляє. Я сплю доти, аж доки мене будить Матюрет.
– Метелику, мабуть, час рушати. Відплив уже давно почався.
Човен стоїть повернутий у бік моря. Я опускаю у воду руку – течія дуже швидка. Дощ ущух, молодий місяць добре освітлює річку – ми бачимо метрів на сто довкола. По воді пливуть дерева, трава, якісь чорні тіні. Я намагаюсь розгледіти, чи то не річкові або морські судна. Тут, під деревами, безвітряно. А чи є вітер на середині річки? І чи сильний він? Ми вибираємося з-під дерев, але човна від великого кореня ще не відв'язуємо. Поглянувши на обрій, я бачу берег, гирло річки й море. Ми пропливли набагато більше, ніж гадали, і в мене складається враження, ніби до моря залишилося всього кілометрів десять. Ми випиваємо по доброму ковтку рому й радимося, чи варто зараз ставити щоглу. Вирішуємо поставити, і вона надійно сідає в гніздо. Я підіймаю вітрило, не розгортаючи його. Матюрет готовий напнути штормовий фок і клівер, тільки-но я подам йому знак. Щоб розгорнути вітрило, досить буде відпустити вірьовку, яка притримує його довкола щогли, – це я зможу зробити й сам. Матюрет сидить спереду й веслує одним веслом, а я ззаду – другим. Треба якнайшвидше відійти від берега, до якого нас прибиває течія.
– Тримайтеся! Віддаємося на ласку Божу!
– На ласку Божу! – повторює Клузйо.
– Віддаю себе в твої руки, Господи! – озивається Матюрет.
І ми відчалюємо. Веслуємо щосили. І легко відриваємося від берега. Поки пропливли метрів двадцять до середини річки, течія знесла нас униз на цілих сто метрів. І одразу дається взнаки вітер – він штовхає човен на середину річки.
– Матюрете, підніми штормовий фок та клівер і добре закріпи їх!
Вітер напинає штормовий фок і клівер, човен стає дибки, наче кінь, і мчить стрілою. Мабуть, ми вирушили набагато пізніше, ніж мали вирушити, бо над річкою враз стає видно, як удень. За два кілометри праворуч ми добре бачимо французький берег, за кілометр ліворуч – голландський. А попереду виразно піняться верхівки хвиль.
– Господи, ми опізнилися! – каже Клузйо. – Гадаєш, устигнемо вийти в море?
– Не знаю.
– Поглянь, які високі на морі хвилі і які білі в них гребені! Невже починається приплив?
– Не думаю, річка ще тече вниз.
– Ми з неї не виберемось і не встигнемо дістатися до моря, – каже Матюрет.
– Заткни пельку й пильнуй за вірьовками клівера та штормового фока. А ти, Клузйо, теж помовч!
На-пах!.. На-пах!.. Хтось стріляє в нас з карабіна. Другий постріл я виразно почув. То не наглядачі – постріли долинули з боку Нідерландської Гвіани. Я підіймаю вітрило, і воно так напинається, що, здається, ще трохи, і понесе геть мене самого, – адже вірьовка від нього прив'язана до моєї руки. Човен перехиляється більше ніж на сорок п'ять градусів. Я набираю у вітрило якомога більше вітру; зробити це неважко, вітер дуже сильний. На-пах! На-пах, на-пах!! І все стихає. Нас віднесло ближче до французького берега, ніж до голландського, і, певне, тому там перестали стріляти.
Під могутнім натиском вітру човен не пливе, а мчить із запаморочливою швидкістю і через кілька хвилин ледь не налітає на французький берег. Ми виразно бачимо людей, що біжать до річки. Я трохи перехиляюся через борт, щосили тягнучи за вірьовку вітрила. Воно вже просто переді мною, а клівер і штормовий фок самі переходять на другий борт. Човен майже розвертається, я відпускаю вітрило, і ми під поривом вітру виходимо з гирла. Так, виходимо! За десять хвилин перша морська хвиля намагається перегородити нам дорогу, але ми легко її долаємо, і замість бурхливого плескоту, який не стихав на річці, тепер чуємо лише тихеньке похлюпування. Ми пробираємося по цих досить високих хвилях з легкістю хлопчика, що грається в довгої лози. Хлюп-хлюп – і човен то підіймається на хвилях, то опускається, навіть не здригаючись і не погойдуючись. Чути тільки, як борти ляскають по воді, коли човен спускається із хвилі.
– Ура! Ура! Ми в морі! – кричить на повні груди Клузйо.
Нашу перемогу милосердний Господь осяває сліпучим сонцем – починається новий день. Море в незмінному ритмі котить свої хвилі. Що далі ми пливемо, то вони стають вищі й вищі. Вода в морі брудна. Попереду, на півночі, темний обрій згодом синіє. Я не дивлюся на компас: сонце у мене за правим плечем. Ми мчимо за вітром уперед, і човен майже не нахиляється, бо я попустив вітрило. Починаються великі пригоди.
Клузйо намагається підвестися – він хоче все бачити. Матюрет допомагає йому сісти й спертися спиною на бочку. Клузйо скручує цигарку, припалює, дає її мені, і ми всі троє куримо.
– Подай тафію, треба "замочити" наш вихід у море, – каже Клузйо.
Матюрет наливає в три залізних кухлі по доброму ковтку, і ми цокаємося. Матюрет сидить біля мене, і ми перезираємось. Обличчя Клузйо й Матюрета сяють від щастя; моє, певне, теж.
– Капітане, скажіть, будь ласка, куди ви хочете дістатися? питає мене Клузйо.
– До Колумбії, як на те буде ласка Божа.
– Божа ласка неодмінно буде! – відповідає Клузйо.
Сонце швидко підіймається вгору, а нам не слід дуже пектися на ньому. З лікарняних халатів ми робимо собі арабські бурнуси. Намочені, вони зберігають прохолоду на голові й оберігають нас від сонячного удару. Море довкола нас опалово-голубе, хвилі заввишки з три метри й вельми довгі, що допомагає нам плисти з усім комфортом. Вітер досить сильний, і ми швидко віддаляємося від берега, що дедалі стирається на обрії. Що більше ми віддаляємося від цього зеленого масиву, то дужче він розкриває таємниці своїх глибин. Коли я дивлюся назад, хвиля, яку наш човен невдало здолав, примушує мене зосередитись і нагадує мені про мою відповідальність за життя товаришів і за своє власне.
– Зараз я зварю рис, – озивається Матюрет.
– Я триматиму примус, – каже Клузйо, – а ти – каструлю.
Сулію з бензином ми закріпили спереду, відгородивши від вогню. Рис із салом приємно пахне. Ми перемішуємо його з двома бляшанками сардин і їмо ще гарячим. Потім п'ємо смачну каву.
– Вип'єш ковток рому?
Я відмовляюсь, надто вже спекотно. До речі, я не такий уже й п'яниця. Клузйо знов скручує мені цигарку й прикурює її. Перший обід на човні минув добре. Коли судити по сонцю, то вже десята година. Ми пливемо морем усього годин п'ять, але під нами вже досить глибоко. Хвилі тепер невисокі й не дуже хлюпають за бортом. День стоїть чудовий. Я переконуюся, що вдень компас нам зовсім не потрібен. Час від часу звіряю розташування сонця на небі із стрілкою компаса й орієнтуюся переважно за сонцем. Робити це дуже легко. Тільки сонячний блиск на воді втомлює очі. Шкода, що я не здогадувався роздобути собі темні окуляри.
– Яке щастя, що я зустрів тебе в лікарні! – раптом каже Клузйо.
– Пощастило не тільки тобі, а й мені, що ти прийшов до лікарні.
Я думаю про Дега й Фернандеса. Якби вони згодилися, то сьогодні були б з нами.
– В цьому нема певності, – каже Клузйо. – Ти, мабуть, ніяк не зміг би сам у визначений час заманити до палати тюремника.
– Еге ж, Матюрет став нам у великій пригоді, і я радий, що взяв його з собою, він вірна людина, відважний і спритний хлопець.
– Дякую, – каже Матюрет, – дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви повірили мені. Я постараюсь виправдати ваше довір'я.
– А як іще мені хотілося б, аби тут були Франсуа Сьєрра й Галгані, – кажу я.
– Обставини так склалися, Метелику, що взяти їх з собою було неможливо. Звісно, якби Жезюс виявився порядною людиною й забезпечив нас добрим човном, то ми могли б зачекати на них у сховку, а Жезюс допоміг би їм утекти й привів би їх до нас. Зрештою, вони знають тебе й добре розуміють: коли ти не послав когось по них, то це тому, що зробити це було неможливо.
– До речі, Матюрете, яким чином ти опинився в тій палаті з посиленим наглядом?
– Я не знав, що я засланець. Я пішов до лікаря, бо в мене боліло горло, й до того ж хотілося пройтись; а лікар, побачивши мене, сказав: "Бачу з твоєї карточки, що тебе засилають на острови. За віщо?"– "Я й сам не знаю, лікарю. А що воно таке "засилають"?" – "Гаразд. Я кладу тебе до лікарні". Ось так я й опинився в тій палаті.
– Йому забаглося зробити тобі послугу, – каже Клузйо.
Йди знай, чому він це зробив. Мабуть, тепер він думає: "Мій підопічний з гарною пикою хлопчика з церковного хору не такий уже й дурненький, якщо накивав п'ятами".
Ми ще довго теревенимо. Зрештою я кажу:
– Хтозна, чи ми зустрінемо Жюло Молотобійця. Мабуть, він уже далеко зайшов, принаймні якщо не причаївся десь у джунглях.
– Я, вирушаючи, – каже Клузйо, – залишив цидулку під подушкою: "Пішов, не зоставивши адреси".
І ми всі зареготали.
П'ять днів ми пливемо без пригод.