Воно нічого не второпало з того, що бурмотів Фрам. Він говорив якоюсь іншою, незрозумілою на Півночі мовою. І зовсім уже дивною видалася Фрамова звичка, запозичена у людей,— прибирати наймення. Для Вертуна кожен ведмідь — великий чи маленький, дурний чи розумний — був усього-на-всього ведмедем. Песець — песцем. Заєць — зайцем.
У нього, на відміну од Фрама, не було в голові цілого словника імен.
А була тільки болюча вавка, до якої лапа тяглася сама.
Фрам з докором одкинув його лапу:
— Я тобі що казав? Не чіпай! Краще поясни, що то за вавка? Вона глибока, ніби це сліди чиїхось кігтів. Ладен заприсягтися, що то ведмежі кігті. Ану розкажи, як те трапилось.
Вертун жалібно заскавулів. Куди й поділася його веселість. Він не розумів буркотіння великого доброго ведмедя. А розповідати йому було про що. його спіткало горе… Та як про це розказати? Краще піти на те сумне місце.
Цей великий добрий ведмідь здогадається, чому Вертун залишився сам і з переляку виліз аж на вершечок скелі.
Він вчепився за Фрама лапою так, як діти чіпляються за поли дорослих, просячи в них гостинців.
Фрам зрозумів його.
І не розпитував, що й до чого. Вони рушили удвох на місце події. Попереду дріботів Вертун. За ним простував Фрам. На снігу між скель у місячному світлі виднілися сліди трьох ведмедів. Два великі були майже однакові. А менші — Вертунові, он вони ведуть аж до тої скелі, з якої зняв його Фрам.
Ведмежа кинулось уперед.
Фрам зупинився.
Перед ним у снігу заклякла біла туша.
Ведмежа підбігло до неї, занурило голову в хутро, заскавуліло й застрибало.
Фрам обережно наблизився. Спочатку подумав, що Вертунова мама спочиває на снігу. Що зараз буде, він знав. Вона схопиться. Люто заричить. Кинеться на нього й змусить його знову стрибати через голову, а він не завдасть їй ніякої шкоди, а тільки вмить доведе, що битися з ним марно. А битися Фрамові зовсім не хотілося, бо він втратив би свого маленького друга.
Та ведмедиця лежала нерухомо.
Фрам оглянув довкола сніг, на якому ще виднілися сліди боротьби. Побачив плями крові й зрозумів цю сумну історію.
Вертунова мама була мертва й холодна, як крижана брила. Вона полягла в поєдинкові, анітрохи не схожому на витівні бійки Фрама. Вона загинула від лапи ведмедя. Про це свідчили сліди.
Ведмежа увіткнулося мордочкою в хутро на череві, бо знало, що там є тепле молоко. Та нині воно висохло. Вертун не міг збагнути цієї жахливої зміни — так само, як колись Фрам, залишившись сиротою, не міг зрозуміти того нещастя, що сталося його мамі серед інших, але таких же грізних льодів.
Малюк жалісливо скавчав і качався по снігу, зиркаючи на доброго великого ведмедя — ждав од нього пояснення.
Фрам погладив і обняв його, знаючи, як смутно сиротині.
Він потягнув ведмежа, бурмочучи:
— Нам тут більше робити нічого! Я все зрозумів. Мама загинула, захищаючи тебе!.. Тоді ведмідь погнався за тобою і вбив би тебе, аби ти не виліз на скелю. Тільки це тебе й урятувало. Хотів би я здибати того негідника й удвох з тобою провчити його! Хай тільки потрапить мені до лап!
Вертун ніяк не міг одірватися від убитої матері.
Фрамові довелося взяти його й нести. Ведмежа дивилося через плече й скавчало.
— Ну, годі, годі! Не рюмсай! Будь справжнім хлопцем! — ласкаво докоряв йому Фрам.— Плачем лихові не зарадиш. А поки що нам не вадило б підживитися. Як на мене, то байдуже, а ти таки добре зголоднів.
Ведмежа без угаву скавуліло, поглядаючи назад через Фрамове плече.
Фрам рішуче попрямував слідами ведмедя-вбивці.
Фрам залишає маленького друга з власної волі
Згодом ведмежа занепокоїлось і почало боязко озиратись.
Гострий нюх малюка, нюх вільного дикого звіра вловив наближення небезпеки. Вертун упізнав запах ведмедя, який убив матір і гнався за ним. Фрам сповільнив ходу.
Сіялось таємниче холодне сяйво місяця, таке чисте й прозоре, як ніде, крім полярного краю.
На голубому снігу, мов на папері, чітко вимальовувався кожен слід.
Місцями червоніли краплі крові.
Ведмежа стиха заскавчало. Фрам затиснув йому лапою писок. Малюк зрозумів і замовк.
Тепер Фрам підкрадався широкими, нечутними кроками, як бенгальський тигр до здобичі.
Він опустив Вертуна на сніг.
Торкнувши його носом, пробурмотів:
— Сиди нишком, малий! Не ворушись! Щоб я тебе не чув. Жди!.. Думаю, тобі це видовисько сподобається…
Звичайно, ведмежа не розуміло Фрамового муркотання, яким той спілкувався з людьми. Та певне, й сам Фрам не сказав усього того, що ми передали, бо хоча й був дресирований, одначе не володів даром слова та й мислити не міг, як людина.
Проте ведмежа заніміло на місці.
Для нашої повісті цього досить.
Не ворухнувшись, затамувавши подих, воно слухало, як тукає його серце.
Фрам обігнув стрімку скелю, обережно підкрався і мов із землі виріс перед ведмедем-розбійником.
Дикун підняв очі. Блимнув скорше здивовано, ніж сердито. Забурчав і замахав головою. Може, виявляв зневагу до Фрама.
Він бачив, що його супротивник облізлий, худий і виснажений голодом. Сам же він був ситий і готовий до бою. І щойно попробував свої сили. А тепер було огидно зв'язуватися з таким миршавим ведмедем.
У його глухому ричанні чувся наказ хутко забиратися Теть. І хай Фрам вважає себе щасливцем, що так усе обійшлося, бо застав його, дикуна, в доброму гуморі.
Та Фрам ніби й не зрозумів цієї грозьби. Він наближався мовчки, нітрохи не сполохавшись. Потирав передні лапи одну об другу й навіть плескав ними, наче на арені цирку, коли запрошував охочих побоксувати.
Такої самовпевненості ведмідь-убивця ще не бачив. Слід було негайно покарати нахабу.
Він уперся лапами й направив голову в Фрамове черево. Це був його давній несхибний прийом, яким завжди перекидав супротивника. Та цього разу голова нічого не стріла на своєму шляху!
Фрам закрутився, мов ужалений.
Він вичікував.
Дикун зарив носом у сніг.
Хвацько схопився. Отямився.
Погрозливо заричав і на задніх лапах кинувся на свого ворога, намагаючись перегризти йому горло і вмить все покінчити.
Фрам підпустив його близенько. Трошки відступив, удавши, що боїться. Потім зненацька вдарив ведмедя в підборіддя, як учили його в цирку. Клац! Розбійник прикусив язика. Від люті й болю у нього потемніло в очах.
Він завив і простягнув лапи, щоб схопити Фрама за горлянку, але той підчепив його й ударом у живіт звалив на сніг. Далі скочив йому на спину, вчепився двома лапами в загривок і почав товкмачити носом об лід. Раз, два, три, чотири — разів двадцять поспіль.
Дикун пручався, вив, пробував звестися й струснути з себе Фрама. Очі його сльозились, голова йшла обертом, він знемагав.
З-за крижаного виступу Вертун незмигно і з острахом стежив за цим дивним герцем. Не стримався й собі ринувся в бій, почав кусати розбійника за лапи, рвав його хутро й муркотів. Волів мерщій побачити його мертвим на льоду, із згаслими, як у матері, очима. У Фрама натомість таких жорстоких намірів не було. Він хотів лише трохи повчити супротивника, затупити йому ікла. І це йому, очевидно, вповні вдалося; бо той кількох зубів таки не долічився.
Зробивши своє, Фрам зліз із спини розбійника.
Дикун вишкірився, та Фрам знов ухопив його за загривок, скрутив і натовк мордою об скелю. Оговтавшись, той заричав і знову метнувся в бій.
Фрам повторив прийом. Тричі підряд наскакував на нього розбійник і тричі підряд бахкався мордою об кам'яну скелю, аж поки йому стало не до бійки.
Він лежав, скоцюрбившись, тер лапами закривавлену морду і жалібно ревів, не тямлячи, що таке раптом йому скоїлось.
Фрам підкликав ведмежа, і вони рушили далі.
А за ними нічну тишу ще довго розтинало виття ведмедя з вибитими іклами.
Та Фрам не дослухався.
Він учинив справедливий суд.
Очі Вертуна, що чимчикував підтюпцем за Фрамом, здивовано питали:
— Чому ти його не вбив так, як він мою маму? Що це за бійка? Ніколи я не бачив такого дивного ведмедя, як ти!
Потім розширив ніздрі, нюхнув повітря й радісно замуркотів.
— У чім річ? — по-своєму запитав Фрам, ніжно штовхаючи його мордою.— Що ти там винюхав?
— Щось смачне… М'ясо… Здір! — відповідало ведмежа.
В цій пустелі воно було більш пристосоване до вільного й небезпечного життя, ніж Фрам. Швидше ловило запахи дичини, які приносив вітер, і відчувало небезпеку.
Фрамів нюх був слабший і часто обманював його. Нюх його притупився у звіринці серед запахів розмаїтих звірів. Через це, та й з інших причин, він тепер голодував і почував себе на Півночі жалюгідним жебраком.
Фрам чвалав, заклопотано похитуючи головою. Ведмежа квапило його, тягнучи зубами за шкуру: швидше, дядечку! А то нас обженуть інші! Не розумію, що ти за ведмідь!
Коли запах став сильніший, Вертун вирвався вперед, спотикався, падав і знову підводився.
І справді, гострий нюх його не обманув.
Недалеко на березі, біля входу до печери, виднілася мерзла туша моржа — прихована здобич. А при самому вході в печеру знайшли ще одну. Обидві трохи над'їдені. Обгризено тільки голову й шию. Зимовий припас хазяйновитого й ощадливого ведмедя.
— Здається, ми надибали комору Щербаня! — весело пробурмотів Фрам.— Оце так знахідка! До ранку, себто до весни, нам стане цього м'яса з лишком.
Ведмежа не ждало, поки його припросять. Уп'ялося в тушу маленькими, ще молочними зубами. Пробувало прокусити грубу, обледенілу, блискучу шкуру. Та зуби ковзали, як по склу, і Вертун перекидався. Він перебігав од одної туші до другої, крутився довкола них — недаремно ж його прозвали Вертуном!
Ведмежа сердито, пожадливо забурмотіло, ніби збиралося за одним присідом впоратися з цією купою м'яса й сала. Та зуби його нічого не могли вхопити, і воно раз у раз скочувалося донизу.
— От так оказія! — промимрив Вертун, всаджуючись на сніг і позираючи на Фрама.— Навчи мене, що робити, бо я страшенно втомився.
Він був такий жалюгідний, а засмучена мордочка така мила, що Фрам вирішив навчити його одної хитрої штуки, перейнятої від людей. Вона йому знадобиться.
Спочатку Фрам вирвав з черева моржа два шматки м'яса. Тверді, як каменюки. Потім улігся на них, аби відігріти своїм теплом. Ведмежа нічого не розуміло. Пробувало просунути мордочку спіднизу. Вперше бачило білого ведмедя, що сидів на м'ясі, як квочка на яйцях.
Та скоро Фрам витяг з-під себе два теплі розімлілі шматки м'яса.